Війна світів - Уэллс Герберт Джордж (лучшие книги онлайн .TXT) 📗
Незнайомець швидко глянув на свої подерті рукавички й штанину, зробив такий рух, ніби хотів нахилитись, а потім повернув і швидко зійшов назад на ґанок. Потім чути було, як він біг коридором і сходами до своєї кімнати.
— Ах, ти, гадюка! — вилаявся Фіренсайд, з батогом у руці злазячи з фургона, тоді як собака дивився на нього з-за колеса.
— Ану сюди! — гукнув Фіренсайд. — Я т-тобі!.. Гол розгублено стояв на місці.
— Укусив, — сказав він. — Я краще піду подивлюсь на нього. І Гол подався слідом за Незнайомцем. У коридорі він зустрівмісіс Гол.
— Його вкусив Фіренсайдів собака, — кинув він. — Треба поглянути, що з ним.
Гол піднявся нагору. Двері кімнати Незнайомця стояли прочинені. Він штовхнув їх, без вагань увійшов, щоб чимось допомогти.
Штора була спущена, в кімнаті було досить темно. Гол устиг помітити щось незвичайне: перед ним, у повітрі, метнулася ніби рука без кисті, а далі видніло обличчя — так наче три великі бліді плями на білому тлі, що скидалися на квітку братків. Потім його щось боляче вдарило в груди, жбурнуло назад, і перед самим його носом зачинилися двері. Все це сталося так швидко, що Гол не мав часу й роздивитись. Якісь непевні тіні, стусан і біль у грудях. Гол стояв на маленькій темній площадці і дивувався з того, що сталося.
За кілька хвилин він приєднався до маленького гурту, що зібрався перед дверима “Карети й коней”. Там був Фіренсайд, який удруге докладно розповідав про подію; була місіс Гол, яка казала, що Фіренсайдів собака не повинен кусати її пожильців; був Гакстер, власник універсальної крамнички навпроти, який розпитував про подробиці; був Сенді Воджерс із кузні, що вряди-годи докидав і свої зауваження. Були ще й жінки та діти, і кожне висловлювало звичайні за таких обставин зауваження: “Хай би він мене спробував укусити”, “Ніхто не має права тримати таких собак”, “За що він його вкусив?” тощо. Містер Гол дивився на них зі сходів, прислухаючись до їхніх розмов, і йому здалося неймовірним те, що він бачив там, нагорі.
— Він не хоче ніякої допомоги, — сказав містер Гол у відповідь на жінчине запитання. — Давайте віднесемо його багаж.
— Слід було б зараз же припекти рану, — зауважив містер Гакстер. — Особливо якщо почалося запалення.
— А я б застрелила цього собаку, — сказала одна з жінок.
Раптом собака загарчав знову.
— Швидше! — гукнув сердитий голос у дверях. Там удруге з’явився Незнайомець у пальті з піднятим коміром і в капелюсі із спушеними крисами. — Чим швидше повносите ви мої речі, тим краще.
Один з присутніх зауважив, що на ньому були вже інші штани й рукавички.
— Він вас покусав, сер? — спитав Фіренсайд. — Мені дуже прикро, що мій собака…
— Це пусте, — заспокоїв його Незнайомець. — Навіть шкіра не подряпана. — Поспішіть краще з цими речами.
І він стиха вилаявся — так принаймні запевняє містер Гол. Як тільки перший ящик за його командою було принесено до вітальні, Незнайомець зараз же кинувся до нього і заходився розпаковувати, розтрушуючи скрізь солому на килимі місіс Гол. Він витягав різні пляшки: маленькі, опуклі з якимись порошками, тоненькі з білою та кольоровою рідиною, видовжені, циліндричні з наклейками “отрута”, круглі з вузенькими шийками, великі з зеленого та білого скла, пляшки із скляними затичками, пляшки з корковими затичками, пляшки з дерев’яними затичками, пляшки з-під вина, пляшки з-під олії. Розставляв він усе це рядами на шифоньєрі, на каміні, на столі коло вікна, на підлозі, на книжковій полиці, - одне слово, скрізь. Аптека в Брембльгерсті не могла похвалитися й половиною такої кількості пляшок. Видовище було разюче. Ящик за ящиком звільнявся від пляшок; і нарешті всі шість спорожніли, а на столі й підлозі виросла ціла купа соломи. Крім пляшок, у ящиках було ще багато пробірок, а в одному з них лежали старанно укутані терези.
Порозпаковувавши ящики, Незнайомець зараз же підійшов до вікна й почав працювати, не звертаючи найменшої уваги ні на грубий шар соломи під ногами, ні на пригаслий камін, ні на ящик з книжками, який залишався ще надворі, ні на решту багажу, вже винесеного нагору.
Коли місіс Гол принесла йому обідати, Незнайомець настільки захопився переливанням рідини з пляшок у пробірки, що не помічав її присутності, аж доки вона не позамітала солому і не поставила на стіл тацю, зробивши це трохи сердито, бо бачила, в якому стані її підлога. Тільки тоді він озирнувся, але одразу ж повернув голову назад. Місіс Гол помітила, проте, що він був без окулярів, які лежали поруч на столі, і їй здалося, ніби очні западини в нього страшенно глибокі. Незнайомець зараз же надів окуляри, а тоді повернувся обличчям до неї. Місіс Гол зібралася вже висловити своє незадоволення щодо забрудненої підлоги, але пожилець випередив її.
— Я попросив би вас не заходити до кімнати, не постукавши, — сказав він із роздратуванням, яке не залишало його весь ранок.
— Я постукала, здається…
— Може, й так. Але під час моїх досліджень — надзвичайно важливих і потрібних — найменша перешкода… скрип дверей… Я мушу просити вас…
— Звичайно, сер. Ви можете зачинятися на ключ у таких випадках. Та й завжди.
— Думка дуже слушна, — погодився Незнайомець.
— Але ця солома, сер. Дозволю собі сказати…
— Не треба. Якщо солома вас непокоїть, запишіть її до рахунку.
І він пробурмотів кілька слів, що місіс Гол видалися ніби лайкою.
У нього був такий дивний вигляд, войовничий і запальний, коли він стояв перед нею з пляшкою в одній руці й з пробіркою в другій, що місіс Гол не на жарт занепокоїлась. Але вона була жінка рішуча.
— Тоді я б хотіла знати, сер, скільки, на вашу думку…
— Шилінг… Запишіть до рахунку шилінг. Шилінга, певно, вистачить?
— Нехай і так, — сказала місіс Гол, застеляючи стіл скатертиною. — Коли це вас задовольняє, то, звісно…
Він сів, обернувшись до неї піднятим коміром пальта.
До вечора він працював, замкнувши двері і, як свідчить місіс Гол, майже в цілковитій тиші. Тільки раз почувся дзенькіт пляшок, що стукались одна об одну, неначе трусили стіл, і брязкіт кинутої на підлогу пляшки. Після цього почулися швидкі кроки по кімнаті. Боячись, чи не скоїлось там чого серйозного, місіс Гол підійшла до дверей і прислухалась, але стукати не наважилась.
— Нічого не виходить! — нестямно вигукнув її пожилець. — Нічого не виходить! Триста тисяч, чотириста тисяч!
Безліч! Залишився в дурнях! Це може забрати все моє життя… Але терпіння! Терпіння насамперед! Дурень і брехун!
У цю хвилину в буфеті почулась чиясь важка хода, і місіс Гол хоч-не-хоч мусила відійти, так і не дослухавши. Коли ж вона вернулась до дверей, в кімнаті вже було тихо, тільки поскрипувало крісло під постояльцем та іноді дзенькала пляшка. Все скінчилося. Він знову працював.
Принісши йому чай, місіс Гол побачила в кутку під дзеркалом побите скло й жовтувату, абияк розтерту пляму. Вона звернула на це його увагу.
— Запишіть це до рахунку! — огризнувся він. — І, Бога ради, не докучайте мені. Коли щось буде пошкоджено, записуйте до рахунку. — І він знову взявся робити якісь позначки у своєму зошиті.
— Маю щось розповісти вам, — таємниче сказав Фіренсайд.
Було вже надвечір, і вони сиділи в маленькій пивничці.
— Ну? — спитав Тедді Генфрі.
— Про того самого молодика, що його вкусив мій собака. Він, знаєте, чорний. Принаймні його ноги. Я бачив це крізь дірку в штанях і в рукавичці. Ви сподівалися б побачити там щось рожеве, правда? Але нічого подібного. Справжнісінька чорнота. Він — чорний, кажу я вам, як мій капелюх.
— Та ну? — здивувався Тедді. — От-то чудасія! А ніс же в нього рожевий, мов намальований.
— Правда ваша, — згодився Фіренсайд. — Але я теж дещо бачив. І я скажу вам те, що думаю. Він — рябий, Тедді. Подекуди — чорний, подекуди — білий: плямистий. Колір на ньому виступає плямами впереміш. Я чув про таке й раніше. А в коней воно буває раз у раз, це кожен знає.
