Дунайські ночі - Авдеенко Александр Остапович (книги бесплатно без регистрации txt) 📗
— Лікують людей, а виноград, заражений трутовиком, викорчовують і спалюють. — Відповівши на пароль, він кинувся до гостя, схопив його руку. — Дуже радий! Чекаю з нетерпінням. Як величати дозволиш, куме?
— В далеких відрядженнях завжди Іваном звусь. Отак і ти величай, пане лікар.
— Як дійшов?
— Добре. Листа дунайського одержав?
— Не затримався. Заховаю. Надійне місце є. Старий винний підвал з таємним входом. Сисой здоровий?
— Він сто років проживе. Чого мене сюди послали, знаєш?
— Якщо скажеш, то знатиму.
Іван довго м'яв між пальцями тугу сигарету, нюхав тютюн, чиркав мокрими сірниками. Нарешті, сказав:
— Поринач я. Людина-жаба. Не чув про таку спеціальність?
— А!.. — непевно протягнув старий. — Речі, прошу вибачення, де твої?
— На вокзалі, в камері для схову. Ввечері заберу і до тебе переправлю.
«Говерла» більше не запитував, замовк. Очевидно, його здивувала і насторожила надмірна відвертість гостя. На той випадок, якщо це так, Дунай Іванович діловито сказав:
— Наказано поінформувати тебе про справу. Допомагатимеш мені.
Десь унизу, за черешнями, що росли обабіч кам'яної дороги, загуркотіла підвода, заіржав кінь. Іван занепокоївся:
— Сюди?
— Не турбуйся. Всі черниці працюють на іншій ділянці.
— А чужі сюди не заглядають?
— Вночі хлопчаки на виноград наскакують.
— Я б теж не відмовився.
— Ох, недогадливий! — сполошився старий. Побіг у темний курінь, приніс корзину винограду. Оси, захмілівши від винного соку, наче сонні, повзали по свіжих ягодах, вкритих сизим пилком.
Черепанов узяв налиту, рясну грону.
— Гарна!.. Сонячне світло, розбавлене вином.
— Слухай, куме, а ти сьогодні їв, пив?
— Ніколи було, поспішав. Годуй!
У курені було прохолодно, терпко пахло сухими травами.
Добре поїли, випили, і господар явки довірливо глянув на Івана:
— Ну, як там, у ваших краях?.. Який вітер?
— У наших краях, звісно, все більше низовий віє, з моря, воду в Дунаї підіймає.
— Я не про Дунай.
— А про що?
— Про місце, звідки ти приїхав.
— Шваби є шваби.
— Невдячний русак! — похмуро усміхнувся лікар. — Шваби його приголубили, «жабою» зробили, а він… Я тебе, Іване, серйозно питаю, яка там погода?
— Прояснюється потроху.
— А на якому горизонті?
— Та все на тому ж, куди наші з тобою очі звернуті.
— Мої очі звернуті і туди, і сюди… розбігаються, не знають, де шукати найголовніше. А твої?
— Я, звичайно, не провісник погоди, але…
— Не тягни, Іване, викладай усе. Я питаю, як розвиваються події?
— А хіба сюди не доходять чутки?
— Чутки — чутками. Якщо їм вірити, то й у Польщі спалахнула пожежа.
— А якщо не вірити?.. — Дунай Іванович внутрішньо завмер, чекаючи, що скаже «Говерла». Підтвердить чи не підтвердить догадки Шатрова.
Старий відпив з пляшки і навіть не скривився.
— Гора Соняшна хоч і висока, але з неї мало землі видно, не далі як до кордону.
— А ти навшпиньки стань, дещо побачиш…
Так, хитруючи, викричуючись, вони ще довго розмовляли.
Дунай Іванович не поспішав, був обачливий, спокійний, розумів, що діяти треба тільки напевно, щоб не сполошити стріляного птаха. Ясно, що старий чекає якихось великих подій. Допитується, чи не змінили господарі в останній момент напрямку головного удару.
Якими силами має бути завдано? Звідки? Коли? Куди? «Говерла» всього не знає. Але дещо йому відомо.
Навіщо його сюди закинули? Яку участь він братиме в майбутніх подіях?
У разі арешту старий, звичайно, оніміє. Треба дуже обережно випитати все, поки він на волі. Пройдисвіти, які побували в усяких бувальцях, понюхали пороху, не клюють на найкращу, найзапашнішу принаду. Потрібні винятково сприятливі умови для того, щоб вони перестали бути підозріливими.
Іван їв виноград і без упину розповідав, як працював на дунайському острові, згадував своє життя-буття в Баварії, хвалився перемогами в будинках розваг Мюнхена і не намагався викликати старого на відвертість. Говорив тільки про себе, показуючи свою веселу вдачу. І він домігся того, на що розраховував, — викликав незадоволення «Говерли». Той поморщився, навіть розсердився.
— Що це ти все навколо власної персони крутишся, себе тільки й слухаєш?
— Свої пісні наймиліші. Нам з тобою, лікарю, не пуд солі треба з'їсти, а всього-на-всього грамів сто, а може й того менше. Зроблю своє діло, і адью, бувай здоров. Отак!
«Говерла» кинув стару кожушину на купу кукурудзяного бадилля.
— Лягай спати! З дороги, мабуть, притомився.
— Справді, є гріх, притомився.
Вкладаючи Івана, господар укрив його важкою, з неприємним запахом ковдрою і лагідно погладив по голові.
— Спи! Розбуджу коли треба.
Ввечері він ледве розштовхав свого гостя.
— Ей, куме, вставай. Час!
Розчісуючи волосся п'ятірнею, Іван вийшов з куреня. Над Сонячною горою розкинулося неозоре світло-синє, всіяне зорями небо. З полонин повівав свіжий, з осінньою прохолодою вітер. У скелястих берегах шуміла Кам'яниця. За рікою в садах дівчата співали пісню про Іванка. Але співали не жваво, не весело, як завжди, а на свій лад, сумовито, скаржачись, що в піснях багато
Іванків, а в житті чекають, чекають того Іванка, а він все не приходить. Іван посміхнувся:
— По мені сумують, голосисті. Гарно співають.
— Виходить, не тільки свої пісні чуєш?
— Жива ж я людина. Ех, дівчата, дівчатонька!.. Десь серед вас і моя любов гуляє.
— Твоя? — старий з цікавістю дивився на Івана при світлі гірських зірок.
— П'ятнадцять років тому моя любов була молодою, пісенною… Така й лишилась. Її голос чую в кожній пісні.
Пішли вниз до ріки.
Через пролом у монастирській огорожі пробралися на територію монастиря і вийшли до сторожки, повитої виноградними лозами.
Іван швидко ознайомився з таємною схованкою і пішов на вокзал забрати речі. На протилежний берег Кам'яниці його перевіз старий на плоскодонному човні. Години через півтори він привіз Івана назад.
У хатині на розжареній плиті кипіла вода, посеред кімнати на купі свіжої соломи стояла порожня діжка і лежала мочалка.
— Ось, куме, лазню для тебе приготував. Запаршивів, мабуть, у дорозі. Роздягайся, я тобі спину потру. — Не чекаючи згоди Івана, він вилив у діжку окропу, розбавив його холодною водою.
Господар явки хотів роздивитися свого гостя докладно.
«Говерлі», співробітнику «Відділу таємних операцій», було відомо, що «Білий» має розпізнавальний знак, витатуйований під пахвою.
Дорофій Глібов не знав, що позначений особливим тавром. Спеціалісти «Бізона» приспали Дорофія і без його згоди накололи йому шифр. «Говерла» одержав інструкцію, хто і з чим прийде до нього і як його перевірити.
Допомагаючи Івану помитися, старий ніби ненароком підніме йому руку, загляне під пахву, і переконається, чи це та людина, за яку себе видає.
Дунай Іванович не підозрював про підготовлювану пастку. Але він не попався, бо не захотів купатися в діжці і показувати своє зовсім не запаршивіле тіло.
Засміявся, сказав:
— Лікарю, зцілися спочатку сам! Стояти біля тебе важко — від тебе тхне і ти брудний!
— Даремно, виходить, старався? — образився старий. — Мийся!
— Не буду. Ніколи.
Щільно завісивши вікно, Іван відкрив чемодан, вийняв мішок із спорядженням і, нічого не пояснюючи, повільно почав надівати «жаб'ячу» одежу.
— Куди ти збираєшся?
— На побачення з дівчатами, — пожартував Іван.
— Ні, справді?
— Не догадуєшся?
— Невже зараз і підеш?
— Триматиму курс туди, а куди потраплю, не знаю. Якщо до світанку не повернуся, повідом Уварову…
— Повернешся!..
Старий притих і шанобливо, з цікавістю, дивився, як Іван натягував вовняний комбінезон і светр, як спритно заліз у гумову оболонку, як нав'ючив на себе балони, рюкзак з мінами, озброївся фінкою, пістолетом, підводним ліхтарем. Дивлячись на Івана, «Говерла» радів, що працюватиме з таким спритним, сильним і безстрашним майстром своєї справи. Такий, якщо станеться лихо, не віддасть себе живим у руки прикордонників.
