Тернистий шлях кубанця Проходи - Коваль Роман Миколайович (книга регистрации .TXT) 📗
Серед інших українських частин у таборі перебувала бригада польової жандармерії. До неї і приділили Василя Проходу. «Командиром бригади польової жандармерії був полковник Поготовко, колишній авіатор, — зазначав Василь Прохода. — Він мав дуже гарну жінку, з якою можна було пофліртувати, але мені тоді було не до жінок. Я був вічно голодний, а до того майже обдертий. А коли настали морози, був я цілком бідний і мерз. Назначили мене помічником командира 1-го куреня підполковника Курковського, з яким я разом жив в окремій кімнаті бараку польової жандармерії. Тепло в тій кімнаті не трималось, бо дерев'яні стіни мали щілини, через які вільно проходив вітер» [96, с. 422].
Попри життєві труднощі, Василь викладав воякам українську мову, історію та географію України. Здобував знання і для себе. Від серпня 1921 року студіював німецьку і французьку мови, уважно перечитав усі українські підручники, які були в таборовій трудовій школі (гімназії).
Час від часу Прохода відвідував начальника табору полковника Пузицького. Він і тут «був несамовитим, намагаючись утримувати порядок та поборюючи свавільство деяких колишніх командирів, — писав Прохода. — З ним я по-старому зберіг дружні відносини» [96, с. 422].
Якось Пузицький розповів Василеві, що частина таборян зібралась у похід в Україну під проводом Юрка Тютюнника. «Він назвав їх одчайдушними, може, несвідомими небезпек, що готові йти на вірну смерть, і запитав мене, чи не маю я бажання записатися до них, — переказував Василь. — Я відповів, що смерті не боюсь, але новий похід в Україну вважаю недоцільним і не вірю в те, що большевики ніби про це не знають. Поляки, можливо, дали згоду на акцію Тютюнника в порозумінні з Совєтами, щоб позбавитись неспокійного елементу» [96, с. 423].
Листопадовий 1921 року похід Тютюнника, як відомо, закінчився поразкою і трагічною смертю сотень людей…
У грудні Василь з двома підстаршинами виїхав у Каліш домовитися про нове місце для бригади польової жандармерії. З того нічого не вийшло, але до Стшалкова кубанець уже не повернувся.
Щипйорно
Його приділили до 4-ї Сірої бригади, яка розмістилася на околиці Каліша в Щипйорно, за три кілометри від каліського вокзалу. Приміщення були тимчасовими, переважно дерев'яними. «Табір складався з чотирьох незалежних частин, розділених високим плотом з колючого дроту… Таборове життя кількатисячної громади було надзвичайно важким. Переважно погано одягнені й голодні люди поселилися у холодних і напівзруйнованих бараках та землянках. Знищеним виявився навіть церковний барак, який незабаром, через довгу відсутність у таборі священика, пішов на паливо» [43, с. 124].
Василь жив у помешканні з двоповерховими нарами, призначеному для 15 штаб-старшин, що не обіймали посад. «Умови життя в таборі були гірші від примітивних, — згадував ті сумні часи кубанець. — Польська адміністрація як з вояками, так і зі старшинами поводилась грубо. Часто було чути такі епітети, як «пся крев — петлюрівські гайдамаки». Грошей, як звичайно, я не мав жодних. Постійно був голодний, бо півкілограма глевкого хліба та літр юшки, що давали з загальної кухні, було замало. Цукор у малій кількості ми діставали рідко, а «заржавілі» оселедці, що часом давали на вечерю, лише викликали спрагу, хотілось пити, а вода, затримуючись в організмі, спричинялась до того, що тіло було напухлим і маловідпорним проти різних захворювань» [96, с. 424].
У Каліші Прохода мав дуже неприємну зустріч з полковником Шандруком. Виявилося, що командарм Михайло Омелянович-Павленко не погодився на підвищення Павла Шандрука до рангу генерал-хорунжого. Причиною цього Шандрук вважав рапорт Проходи, який той подав 1920 року начальникові штабу Дієвої армії про цукрові операції постачання 7-ї стрілецької бригади.
Під час одного концерту в таборовій залі Шандрук відкликав Василя в кут.
— Так що, пане підполковнику! — з погрозою мовив колишній командир. — Добились правди зі своїм доносом на мене? Мене через це не підвищили до генерала, а вас я бачу в подертому вже жупані.
— Перш за все жодного доносу я не писав, а на вимогу подав рапорт начальникові штабу, до якого ви мене безпосередньо відрядили. А щодо мого жупана, то не для наживи я був у рядах нашої армії. Совість у мене чиста, бо не їла душа часнику, то й тепер не смердить.
— То ви думаєте, що у мене смердить?
— Я цього вам не закидав і не закидаю, але за цукрові махінації вашого начальника постачання Нечитайла ви були відповідальним. А поза цим це справа минулого. Тепер все одно — і ви, і я перебуваємо за колючим дротом.
— То не будемо сваритись. Чому ви відразу, як прибули до табору, не зайшли до мене?
— Після того, що між нами сталося на Поділлі, я не міг зайти до вас.
— Але то пусте! Хто старе згадає, тому, як каже російська приказка, — «глаз вон!». Заходьте до мене!
Жив Шандрук у невеликому бараці для вищого начальства разом зі своєю дружиною. Мав окрему кімнату і невелику кухню. Не голодував і по-старому гордо носив «зі свідомістю власної вищости» вуса «а ля Вільгельм» та кашкет на німецький зразок.
За весь час Василь жодного разу не зайшов до Шандрука і завжди уникав зустрічі з ним. Зате охоче зустрічався з Качаном, полковником Шепелем, Павлом Дубрівним, Василем Падалкою, Федором Паньківським та Стахівським, яких здибав у таборі.
Ще у грудні 1921 року, коли тільки прибув до Щипйорна, Василь побачив Антона Білоуса. «Він по-старому залишився неспокійним, шукаючи виходу зі сліпої вулиці, в якій ми опинились. Десь у січні 1922 року до табору в Каліші приїхала совєтська місія, яка закликала українських вояків повернутись до своєї батьківщини, обіцяючи амнестію за участь у громадянській війні, як її називали большевики. Відношення до членів комісії, які відважилися в супроводі польського офіцера та сержантів входити до табору та виступати на зборах, було дуже вороже. А проте їх заклик з обіцянкою амнестії не залишився цілком безуспішним. Охочих повернутись в Україну знайшлося біля півсотні. В тому числі був і начальник штабу Дієвої армії полковник Липко з дружиною. Антін Білоус також приголосився до бажаючих повернутися та підмовляв мене записатися з наміром по дорозі десь на Волині втекти з ешелону, так, як це вже було з нами в 1919 році у Варшаві. А потім, може, пощастить якось влаштуватись. На цей раз на таку авантюру я не погодився, але й Білоуса не відмовляв. Він таки дійсно відстав у Ківерцях від ешелону і за допомогою своїх приятелів улаштувався в Луцькому районі на працю лікарським помічником. Доля (більшості) тих, що виїхали до рідного краю, залишилась невідомою… Всі обіцянки большевиків як були, так і залишились брехливими. Була лише чутка, що полковник Липко відразу попав на Сибір і там закінчив свій життєвий шлях» [96, с. 426].
У розмовах з товаришами виникла думка написати історію створення і боротьби 1-ї Сірої дивізії. Коли потепліло й можна було тримати олівець та перо в руках, Василь взявся за працю. Писав упродовж трьох місяців, забуваючи про голод. За основу брав і свої, і товаришів-сірожупанників спогади та накази, які збереглися в архівах бригади й дивізії.
Так з'явилися «Записки до історії Сірих, або сірожупанників», котрі, на переконання Генерального штабу генерал-хорунжого Армії УНР Всеволода Петріва, «є справжні і цінні для кожного військового історика матеріали, на полі яких малюється в усю велич скромна і шляхетна постать «сірих», цієї регулярної армії майбутньої Самостійної України» [136, арк. 11 зв.].
«Це були люде, це було військо»
Як людина чесна, Василь прагнув, щоб до його слова ставилися з довірою. Тому і дав свою працю на рецензію товаришам.
Уважно вивчивши «Записки…», 1 травня 1922 року старшини-сірожупанники склали протокол такого змісту: «Згідно персонального наказу командира 4-ї Сірої стрілецької бригади генерал-хорунжого Шепеля комісія в складі Голови, полковника Паньківського, і членів — підполковника Гайдая, сотників Стахівського і Падалки та хорунжого Дубрівного, докладно ознайомившись з частиною записок до історії Сірих, або сірожупанників, що склав підполковник Прохода, знайшла, що подані описи подій і діяльності 1-ї Козацько-стрілецької (Сірої) дивізії з'ясовані правдиво і відповідають дійсності. Голова комісії полковник Паньківський. Члени: підполковник Гайдай, сотник Стахівський, сотник Падалка і хорунжий Дубрівний» [95, с. 72].
