Любов, Президент і парадигма космосу - Бедзик Юрий Дмитриевич (книги онлайн TXT) 📗
В штабі будівництва не вгаває робота інженерної думки. Тут майже не видно людей — тільки стиха, напружено, з тонким вібруванням і клацанням перемикачів працюють роботи, комп’ютери, телесистеми, які видають на будову найточніші креслення. На екранах виростають обриси потужної електроцентралі, якої ще немає, але яка, втілена в математичних розрахунках, вже постає в усій своїй реальній зримості завтрашнього дня.
В маленькому дерев’яному будиночку на самій будові зібралися будівельники-виконроби. Наче все гаразд. Тут аби встигати за графіком, і щоб фронт робіт розширювався безупинно. Тільки одне лишається неясним: що буде потому? Хто буде господарем цього багатства — ми, українці чи Космос?
Один з виконробів, поважний вусань в оранжевій спецівці, звертається до головного Директора Будови Сергія Сікори:
— Повірте мені, пане Директор, але я ще маю сумнів... Кажуть, що цієї ночі над морем точився бій. Кажуть, якісь «сірі» розбійники хотіли налякати «білих» HJIO. Що буде, якщо «сірі» подужають «білих»? Нащо тоді вся ця праця?
— Ви просто наслухалися радіопередач з Бі-бі-сі, — усміхається самовпевнено Серж. — Розбійники ніколи не зможуть подолати порядок у світі.
— А якщо все-таки? Тут б’єш собі руки, псуєш нерви, а оті «сірі»...
— Без нервів нічого не робиться на землі. Так і в небі також. Згадайте минулу велику війну, друже. На нас сунула така страхітлива сила, докотилася аж сюди, під Севастополь, здавалося, що вже край всьому. Але життя годі було спинити. І ми, чорноморці, тоді рук не опустили і таки побили німців. Бо, думається мені, є в оцьому світі щось головне, є якийсь порядок, якась гармонія, і «сірі» той порядок ніколи не порушать. Тож давайте завершувати роботи на станції. Годі балачок! А якщо вам, друже, буває мулько на душі, раджу вам: уночі вийдіть до моря і погляньте на небо. Яке воно строго правильне, чітко розмальоване, справжній Божий храм! Там — порядок. І великий космічний Розум. Тому й казяться «сірі». Бо хочуть хаосу і нових воєн! Ми це знаємо, друже. Абсолютно все знаємо!
Правда, все знає тільки він, Серж Сікора, Головний директор будови і радник Президента України. Знає тільки він, про речі, невідомі нікому, бо ж щоночі у себе в каюті капітан другого рангу Серж Сікора веде розмову з «червоним оком», доповідає йому деталі будівничих робіт, навіть іноді ремствує на труднощі, вимагає підказок і уточнень. І «червоне око» дуже пильно, аж прискіпливо вислуховує його. Втручатися не наважується (чи й не в силі), але його космічний дух десь тут, як то мовиться, витає. Є його підтримка, є певність у спільності дій. Є щось містично владне в тому «червоному оці», глянувши на яке одразу хочеться повірити в реальність усіх зоряних і позазоряних зв’язків, усього єдиного, живого, тремтливо напруженого космічного організму.
Як добре, що око Космосу впало своїм поглядом на наше місто, на мою землю, думає Серж Сікора, і йому кортить до пронизливої різкості, до кожної своєї клітини відчути себе влитим в оте космічне буття. Хіба дрібниці людського існування — дім, їжа, зарплатня, хвороби — не є в мініатюрі повторенням того ж самого життя огрому? І хіба не радість від усвідомлення, що наша севастопольська акумулююча станція візьме на себе струм, посланий далекими зоряними світами? А, може, і самим Всесвітом? Бо ж земля наша і є Всесвіт. І я, капітан 2 рангу Серж Сікора, нині відповідальний перед Президентом за будову — теж частка того Всесвіту.
Одного вечора, коли Серж, геть вимордований справами на об’єкті, повернувся додому, його «синок» (в суті своїй дріб’язкова нікчема і пристосованець!) виніс йому назустріч своє опецькувате лице пенсіонера і тицьнув у руки телеграму.
— Маєш подаруночок від американця. — Олег Сергійович, як і всі домочадці, був у курсі справ. — Дивна депешка. Щоб не сказати — підозріла!
Була справді якась незвичайна. Тривожно незвичайна: «Не знаю, як бути далі, щоб не повернутися знову у чорне провалля, бо виходу нема ніякого». І підпис коректно стриманий: «Ваш». Й ані буквочки більше. Хто — ваш? Звідки? Воістину ребус із «чорного провалля!»
— Думається, твій американський художник зсунувся з глузду від кохання, — буркнув старий «син», коментуючи депешу.
— А мені думається, не від кохання, а з відчаю, — сказав молодий «батько», пробігаючи поглядом по рядках телеграми.
Говорити з Олегом не хотілося. Думка метнулась в далеке гірське селище Кара-Джу. Уткнулась в невідомість і заклякла. Зайшовши до свого кабінету, Серж в темряві опустився на канапу і тихо промимрив:
— Якщо це справді «провалля», то художника треба рятувати.
* * *
З самого ранку Теренс, прокравшись попід монастирським муром до майдану перед собором, присів на підмурки якоїсь крамнички. Звідси видно було і церковицю, і черепичні дахи монастирських домів, та й містечко з кривулястою вулицею посередині здавалося близьким і знайомим. Для Теренса, звиклого жити в акуратній, по-святковому охайній країні, все це не ліпилося до душі. Ще й спека нестерпна, і повітря в чаші гірській таке, що не продихнеш. Кара-Джу! — запам’яталася йому назва селища, сухого і гарячого, будинки обшарпані, все навкруг убоге, сіре. Зупинився в якогось древнього діда у злиденній халупі, щоб не дуже впадати нікому в вічі. Тут, мабуть, знали одне одного, і його одразу запримітять. Хто та що? Чи не з крадіїв? Якщо з відпочиваючих, то чому не біля моря, не в курортній зоні, де і крамниці багатші, і санаторії, і всякий сервіс?
Селищани розповіли йому про жіночий монастир. Був він давній, з дореволюційних часів, всякого довелося йому зазнати. Зазирали сюди німці під час своїх «протибандитських» рейдів, чистили його льохи татари-зрадники, із тих, котрі перекинулися на службу до окупанта, а потому ще й радянська влада попила крові з черниць.
Як було сповістити про себе міс Вірі, Теренс не знав. До настоятельниці його не пустили. Старий ченець при вході, у довгополій рясі і зеленому, оксамитовому каптурі, зажадав пояснень. Почувши, що прибулець хоче дізнатися про одну з черниць, буркнув глухо, що це жіноча обитель, чоловічої статі тут не імєється і бути не може.
Отож Теренс поклав собі набратися терпіння і чекати перед брамою. Добре хоч затінок знайшовся, біля якогось овочевого ларка. Мусить же врешті хтось з’явитися з чернечого царства. Бодай якась жива душа!
Побачив Віруню. Вже сонце стало опадати за далекі гірські кражі, як до брами під’їхав невеличкий, жовтого кольору автобус, і з нього почали вилазити дівчатка в чорних суконьках і чорних беретиках. Як на звичних черниць, здавалися надто юними. Школярки чи що? Взявшись попарно за руки, вони хутенько, з похнюпленими головами, без жодного слова подалися крізь браму на монастирське дворище. Отут і уздрів Теренс свою невловиму любов. Міс Віра, стоячи біля автобуса, самими очима перелічувала підопічних, потім щось сказала одній із старшеньких і зникла в брамі.
Сцена ця відбулася за кілька секунд. Теренс не встиг отямитись. Була й не була. Її поява так вразила художника, що він онімів. Побігти за нею в браму, проскочити в її царство?.. Але ж старий, з густо запеченим обличчям охоронець вже закривав ворота. Все! Зустріч, заради якої промандрував через увесь Крим, розвіялася мов туман. Теренсові аж стогін вихопився з грудей. Перед ним був мур, і подолати його було незмога.
Тоді напала раптова нехіть. Побрів до своєї хатинки на околиці селища, вступив у двір. Дідка-господаря не видно було, мабуть промишляв десь на базарі. В глиняній оселі прохолода, пустка, незастелена постіль. І оце такий сюрприз йому, Лауреату Нобелівської премії, художнику, який своїми грошима (та й, кажучи відверто, неабиякою вродою) міг завоювати найкращу жінку, досягти найвищих висот в суспільстві! Годі, годі!.. Треба мати, якщо не гордість, то, принаймні, бодай трохи відчуття реальності. Тебе тут не хочуть, від тебе тікають світ-за-очі, проти тебе вбираються в чернечу сукню, ховаються у темних закамарках.
Погляд упав на маленьке віконце, пересунувся вбік і...Що це? З сутінків стирчали чоловічі ноги в кедах. Широко розкинуті. Зухвалі, абсолютно непоштиві. І над ними — фізіономія!
