На білому світі - Зарудний Микола Якович (читать лучшие читаемые книги .TXT) 📗
— Це не входить у наші плани, Семене Федоровичу. А що, є анонімка?
— Навіщо ви свинарник обідрали, га?
— Та свиням кахель ні до чого…
— А завтра ти всі ферми по камінчику рознесеш, так?
— Ні, ферм не чіпатиму,— пообіцяв Платон.
— А ти знаєш, що в ті ферми я свою душу вклав, знаєш? Скільки в газетах про них писали? — Коляда виймає з ящика папку.— А що тепер мені в районі скажуть? Доведеш ти мене, Гайворон, до того, як його… до розриву в серці… Якби це не ти придумав, а хтось інший, то з колгоспу виключив би, а так — напишу тобі догану…
— Пишіть. Мені все одно.— Платон згадав, що сьогодні мав прийти Динька оглядати хату.
Динька прийшов з Теклею. Для годиться посиділи трохи, поговорили, а там і до діла взялися. Гості обійшли кілька разів хату, обмацуючи стіни та підмурок, потім оглянули стелю і дах.
— Воно, конешно, хата є,— промовив Никодим.— Якщо наш Олег ожениться, то буде жити… Скільки ж ти за неї хочеш?
— А яке ваше слово?
— Півтори тисячі їй красна ціна,— сказала Текля.
— Малувато…
Саме на цей торг і нагодився Васько. Він стояв у кутку і довго не міг збагнути, про що йде мова.
— Бери півтори і ще десять,— казав Никодим.
— Ні, не буде,— відповів Платон.
— Та це ж які гро-оші! — тоненько виводила тітка Текля.
— Ще накину десять — та й по руках,— простягував свою долоню Динька.
— Ви забуваєте, що й садок при хаті є, і хлів,— ніяковіючи, говорив хлопець.
— Ви хочете купити нашу хату? — здогадався Васько.
— Як у ціні зійдемось, то й купимо, бо син думає женитись,— пояснила Текля.
— А ми де подінемось? — спитав Васько Теклю.
— Та це вже брата питай…
— Де ми подінемось? — підбіг до Платона брат.
— Зачекай, зачекай, потім,— відмахнувся Платон.
— Ні, ти мені зараз скажи! Я не хочу продавати, не хочу! Ідіть звідси.— Васько шарпнув Диньку за полу фуфайки.
— Ваську! — гримнув Платон.— Іди на вулицю!
— Не продам хати! — вперто повторив хлопчак.
— То ми ж не силуємо,— виправдовувався Никодим.— Ми і завтра зайти можемо.
Динька з Теклею вийшли. Васько вовченям подивився на брата:
— Я з тобою все одно не поїду.
— А я тебе й питати не буду.
— А я втечу… і буду жити в хліві. А ти собі їдь… на легкий хліб.
— Що ти сказав?
— Коли ми з тобою в Київ поїхали, то дядько Ничипір сказав, що ти легкого хліба шукаєш.
— Та замовкни ти!
— А я всім розкажу. Піду зараз до Диньки і скажу: якщо він купить нашу хату, то я її спалю,— вирішив Васько.— Як дядько Полікарп.
— Що?! Ах ти ж виродок! — Платон кинувся до брата.
— Бий, бий,— зіщулився той. Платон замахнувся.
— Не треба мені такого брата, не треба! — крикнув Васько і міцно заплющив очі.
Ці слова зі страшною силою штрикнули в Платонове серце, і він, заточившись, сів на ліжко. Брат вибіг з хати.
Платон чекав допізна, але Васько так і не прийшов додому. Де він міг бути? У Снопа чи в Мазура? А може, до Івана Лісняка подався? Треба шукати. Накинув фуфайку і вийшов на подвір'я. Двері у хліві були напіввідчинені. Гайворон ступив через поріг і засвітив сірника: на сухому картопляному бадиллі, згорнувшись калачиком, спав Васько.
Платон підняв легеньке, зморене сном братове тіло і поніс до хати. Васько прокинувся, але не вирвався з рук.
— Чого ж ти не прийшов до хати? Нам з тобою не можна сваритись… Не можна,— тихо говорив Платон.
— Я не буду більше тікати. Тільки ти не продавай нашої хати, не будеш? І дядько Ничипір каже, що не треба.
— А де ти бачив його?
— Я біля тракторів був… Дід Вигон мене картоплею печеною частував.
— Спи, Васю, спи.
Платон зайшов у свою кімнату. На столі лежав недописаний лист до Наталки. Прочитав його і порвав. Що він може написати, коли уже все написано і сказано? Його погляд зупинився на Степчиній хустці, що лежала на тапчані. Платон дивився на фотографію Наталки і пригадував ніч біля вітряка, гарячі Степчині уста і її слова…
Хтось постукав у вікно. «Може, Степка?» — майнула думка. Серце тривожно забилось. Краще б вона не приходила…
Ні, не Степка. У хату зайшли Ничипір Сніп і Мазур.
— Ну що, розвалив ферму? — засміявся Мирон.
— Коляда хотів з колгоспу виключити,— приніс гостям стільці Платон,— сідайте.
— Ми оце з Мироном прийшли запитати тебе,— почав Сніп.— Хату, кажуть, продаєш?
— Купити хочете? — зійшлись на переніссі Платонові брови.
— Грошей у нас з Мироном таких нема… Значить, знов у город подасишся?
— Може, й подамся, Ничипоре Івановичу.
— Вольному воля,— закурює Мазур.— Це ж ти як, від образи, чи щось інше на переміну тягне?
— Ви лиш не подумайте, що я агрономом хотів стати. Це Коляда…
— А якби й хотів, то що? Тебе вчили, тобі й працювати… Агрономові у нас важче в сто разів, ніж мені в кузні молотом гупати.
— Волочити борони в Сосонці є кому й без мене, Мироне Миколайовичу. І я не хочу вислуховувати образи, навіть якщо вони йдуть від самого Бунчука. Хіба я неправду говорив? А мені платформу якусь пришивають! — Тріснула в Гайворонових руках коробка сірників.— Бунчукові треба виконати план, більше він нічого не хоче знати. І Кутень з Колядою його виконають. Вони чим хоч засіють землю,— кукурудзою, чумизою, можуть і часником. А колгосп з боргів не вилазить, насіння купуємо! Замість пшениці здаємо державі трухляві качанчики, а люди без хліба сидять. І я не хочу обкрадати цю землю і… свою державу, яка вчила мене.
— А я, значить, буду обкрадати? — гірко осміхнувся Сніп.— І сина свого навчу… Ти — розумний, науки всякі знаєш, Платоне. Та на цій землі батько-мати ходити вчили тебе, а тепер ти тікаєш від неї.
— Я не хочу бачити неправди, Ничипоре Івановичу.
— То зроби, щоб була правда.— Ничипір Іванович закашлявся і замовк.
— Ми тебе не втримаємо, це я знаю,— низько опустив голову Мазур,— ти і в місті проживеш, ще й, може, станеш вченим, професором, і Сосонку забудеш, і нас. Просити тебе, Платоне, не будемо. Їдь… Тільки знай, що ти і мене, і Ничипора, і всіх нас обікрав…
— Я? — спалахнув гнівом Гайворон.
— Ти… Коли ми з Ничипором писали тобі рекомендації в партію, я за тебе більше радів, ніж за свого Максима. Він у мене, хоч і кований, але ще гарту не пройшов. Оце, думали, буде нам опора і зміна справжня… Знали ми з Ничипором і Лісняк Іван знав, що не підете в комірники, не шукатимете легенької та вигідної для живота роботи, а піт свій проллєте на землі, на цих чорних гонах… А вийшло — не так. Помилились… Пробач за ці слова, Платоне, але я ніколи не кривив душею,— промовив Мазур.
— Ходімо, Мироне,— підвівся Ничипір.— А ти, Платоне, їдь. Сосонка вже багатьох отаких чистеньких правдолюбців вирядила в світ. І живе. І буде жити. І цю неправду ми переживемо. Буде ще земля вгинатись під колосом, і люди згадають усі, забуті в турботах про хліб, пісні… Так буде, бо ще живемо ми з Мазуром, і Кожухар, і Лісняк, і Савка Чемерис, і наші сини. А ти — їдь.
Платон не вийшов проводжати Ничипора й Мазура. Сидів у тяжкій задумі. Треба вирішувати, раз і назавжди покласти край оцим сумнівам, що ятрили його душу. Він може високими і порожніми словами виправдатись перед людьми, але не перед собою. Думай, думай, Платоне.
Лагідно дивиться зі стіни старий, неголений, однорукий батько. Розмовляє мати з Пашею Ангеліною…
Посміхається з фотографії Наташка.
Так і не прийшла Степка по хустку. Напевне, вона зараз сидить з Кутнем. Він цілує її. А що тобі? А що тобі?
Якщо він поїде, то вже ніколи не повернеться сюди… Помре Сніп, Мазур. Народяться нові люди. І ніхто ніколи не згадає Платона Гайворона. Люди пам'ятають тих, хто робив їм добро…
Наташко, ти не смійся, не ваб…
