Ключ від Королівства - Дяченко Марина и Сергей (читать книги без сокращений txt) 📗
При такому методі зображення світів Дяченки змушені, якщо вже подають читачеві якусь інформацію про декорації, робити це якомога достовірніше, щоб під час дійства/читання не виникало жодних запитань. І тут до алхімічної печі письменників, яка мусить перетворити мідь на золото, докладається усе: і промовисті імена, і неологізми, і, найголовніше, достовірність, справжність самих героїв.
Промовисті імена Дяченки використовують досить часто. Навіть у написаному для підлітків «Ключі від Королівства» ми можемо знайти кілька таких імен.
Насамперед це Оберон. У європейській середньовічній легендарній та літературній традиції так звали короля ельфів. Наприклад, у французькій оповіді «Гюон із Бордо» Оберон — правитель ельфів, який живе у палаці за широкою рікою, у нього прекрасне обличчя, але потворне скалічене тіло. Він — син феї Моргани і Юлія Цезаря (особа, яка має дивовижну владу, одне з чудес світу). В англійській традиції з п’ятнадцятого століття відомі випадки, коли з магічною метою викликали Оберона або Оберикома. Можна згадати й багато літературних творів, від Шекспіра до «Бурштинових хронік» Р. Желязни, де діють одноіменні персонажі, зазвичай, правителі чарівних королівств.
Так само легко прочитується ім’я мага дороги Ланса. Ймовірно, це скорочення він імені Ланселота, славетного лицаря з циклу легенд про короля Артура. Ланселот був відомий своєю відданістю королю, завжди дбав про свої честь і гідність (що, додамо задля справедливості, не завадило Ланселотові закохатися у Гвіневеру, дружину свого короля).
Цікавіші, але не такі очевидні, паралелі можна провести й з іншими іменами «Ключа». Скажімо, Ельвіра у перекладі з давньогерманської означає «порада ельфа». Тут варто згадати, що у демонології багатьох народів ельфи та й чарівний народець узагалі вважалися великими бешкетниками й часто завдавали людям клопоту: до їхніх порад не варто було прислухатися, часто вони могли завести довірливого подорожнього в болото або заподіяти інше лихо.
(Тут, уже в зв’язку із Олександром, можна також пригадати, що саме ельфи часто підміняли людських дітей, підкладаючи в колисочку власних.)
Ще одна характерна риса дяченківських книжок — використання дуже влучних, живих неологізмів. Наприклад, серпантера у «Варані» — хижа морська тварина, схожа водночас на мурен і леопардів, тож і маємо поєднання латинського «serpentis» — «змія» і латинського ж «pantera». Майже-бог на ймення Пандем (від «pan» — «усе») тощо.
Але, мабуть, найголовнішим є те, без чого не допомогли б ніякі інші прийоми — достовірність персонажів. Це стосується і їхньої психології, і логіки вчинків, і художньої деталі, й акустичних масок. Власне, це цілком зрозуміло: на сцені саме персонажі та їхні взаємини мусять бути основним центром уваги. Ми можемо не пам’ятати, у яких конкретно пейзажах мегаполісу розгортається дія «Долини Совісті», але, мабуть, ніколи не забудемо суті основного конфлікту. Так само, забуваючи дрібні деталі фентезійного світу «Магам можна все», ми добре пам’ятаємо, що найбільше турбувало персонажів, що вони шукали, як збиралися використати Закляття Кари.
Не можна сказати, що книги Дяченків — насамперед і винятково книги психологічні. Бо ж цікавлять письменницьке подружжя не лише стосунки між людьми, а й інші теми.
Згадаймо, що слово «фантастика» ще від початку двадцятого століття використовується у двох, часом протилежних, значеннях. У першому випадку йдеться про жанр, серед ознак якого насамперед цілком визначені, сталі антуражні норми (зореліт, бластер, дракон, чаклун, машина часу, інопланетяни та ін.). У іншому випадку говорять про фантастику як художній метод, себто, про твір, у якому фантастичне припущення грає сюжетотвірну роль. Ці два поняття у одному й тому ж творі можуть збігатися. Скажімо, «Варан» має згаданий жанровий антураж, однак припущення про існування людини з особливим даром «народжувати» магів, головне у книзі: обумовлює все життя головного героя, визначає основні проблеми. А от «Долину Совісті» цілком можна було б зарахувати до «мейнстріму», адже роман написаний не в жанрі фантастики, не має характерних жанрових ознак, виконаний із використанням фантастики як художнього методу. На припущенні, що існують люди, які здатні з часом «прив’язувати» до себе інших, вибудовано весь сюжет роману.
Як бачимо, Марина та Сергій Дяченки справді величезну увагу приділяють ідейному наповненню своїх творів. Якщо порівняти книгу із автомобілем, то оформлення книжки співвідноситься з дизайном машини, психологія людських стосунків виконуватиме роль двигуна, а ідейна складова відповідатиме функції машини, адже, окрім гарного двигуна й стильного дизайну, автомобіль повинен їздити.
Книжки-машини Дяченків їздять — ще й як! У їхньому уявному автопарку ми знайдемо різні моделі: від величезних тягачів до елітних лімузинів. Тут і глобальні ідеї «Пандема» і «Армагед-дома», найгостріші морально-етичні проблеми «Скрута», «Магам можна все», «Долини Совісті», і намагання спроектувати чергові утопії (а може, антиутопії?) у «Печері» й «Пандемі». Дяченки щоразу використовують художній метод фантастики, роблячі цікаві, несподівані припущення. Закоханий василіск, який може вбивати одним лише поглядом. Світ, де негуманні вчинки людей призводять до того, що звірі стають людянішими за своїх мучителів. Яким буде життя після смерті для грішників-самогубців?
Щоразу окрема історія так чи інакше перекидає місток до узагальнень, змушує читача не просто співпереживати долям персонажів, а й замислитися над власним життям. Це звернення до загальнолюдських цінностей привносить у твори Дяченків певну притчеподібність. Однак майже ніколи письменники не дозволяють собі відкрито моралізувати чи повчати читача, їм набагато цікавіше полемізувати з ним. Неоднозначність запропонованих ситуацій-експериментів, які ставлять Дяченки у своїй творчій лабораторії, призводить до того, що інколи читачі навіть не можуть прийти до спільної думки щодо твору: чи є, наприклад, світ тієї ж «Печери» утопією?
Як у кожній містерії, як у кожній справжній виставі, у книжках Дяченків присутній катарсис: момент істини, точка найвищого напруження пристрастей, коли відбувається очищення не лише персонажів, а насамперед читача. Не всі твори мають happy end, але читачі, хоча й інколи звинувачують Дяченків у надмірній похмурості, та все ж погоджуються, що інші розв’язки в книжках були б штучними, несправжніми.
Подружжя Дяченків називають фантастами: і дійсно, більшість їхніх творів написані саме у жанрі фантастики. Однак є в Марини та Сергія і цілком реалістичні речі: повісті «Зелена карта» і «Дві». У цих повістях автори проявляють себе як знавці сучасного життя, котрим небайдужі зовнішній світ і люди у ньому. Звичайно ж, кохання і тут є головною темою, а одним із персонажів стає… Київ. Кількома влучними штрихами Дяченки змальовують місто, у якому живуть, передають його настрій, атмосферу.
По суті, обидві повісті — готові сценарії для глибоких психологічних фільмів, які напевне мали б успіх у глядацького загалу, що вже стомився від крові, агресії та пострілів на екранах. Роль письменників-реалістів виявилася для Дяченків вдалою. Залишається сподіватися, що автори ще не раз здивують своїх читачів цікавими творами, написаними в реалістичному ключі.
Але й далі Дяченки не припиняли спроб вийти за межі тих уявлень, які склалися і про них, і про їхню творчість. Чергова втеча з формату виявилася зовсім несподіваною — але, якщо поміркувати, цілком закономірною.
Парадоксально, але появі найвідоміших творів дитячої літератури ми мусимо завдячувати саме дітям. Історія про дівчинку Алісу, яка потрапила до Країни Чудес, спершу переповідалася відомим математиком для справжньої дівчинки, Аліси Ліделл. Оксфордський професор філології якось почав розповідати своїм синам казку про пригоди гобіта Більбо. Знаний письменник і драматург Алан Олександр Мілн купив синові Кристоферу іграшкового ведмедя, а з часом почав разом із сином вигадувати історії про Вінні-Пуха. Та й славетна казкарка Астрід Ліндгрен свою першу казку про Пеппі Довгупанчоху розповідала доньці вечорами, на ніч…
