Кров і пісок - Ібаньєс Бласко (книги полные версии бесплатно без регистрации .TXT) 📗

Увечері страсного четверга Гальярдо пішов з дружиною в собор послухати «Мізерере»*. Храм із неймовірно високими стрілчастими склепіннями був освітлений лише червоними вогниками свічок, закріплених на пілястрах: молільникам доводилося просуватись майже навпомацки. За ґратчастими дверима бічних каплиць збиралися люди вищих суспільних верств, які не хотіли стояти серед спітнілого натовпу, що юрмився в нефах.

На темних хорах блищали червоні сузір’я свічок, запалених для музикантів та співаків. У моторошній таємничій темряві звучала весела італійська мелодія «Мізерере», складена Еславою*. Це було «Мізерере» в андалузькому дусі; грайливе і граціозне, наче пурхання пташки, з аріями, схожими на любовні серенади, з хорами, що скидалися на застольні пісні; радість життя у чудовому краї перемагала смерть, повставала проти похмурого розпачу страстей господніх.

Коли дзвінкий голос тенора докінчив останню арію і під високим склепінням розтанув зойк, що волав до міста-боговбивці: «Єрусалим! Єрусалим!» — молільники посунули до виходу з церкви, прагнучи якомога скоріше опинитись на вулиці. Місто стало схоже на величезний театр: скрізь висіли електричні ліхтарі, на тротуарах рядами стояли стільці, на майданах було споруджено ложі.

Гальярдо рушив додому, щоб одягтися покутником. Сеньйора Ангустіас, згадуючи свою молодість, із великою любов’ю приготувала синові костюм. Ох, бідолашний її чоловік, він же цієї ночі також убирався у войовничий обладунок, брав у руку списа й виходив на вулицю, щоб повернутися аж наступного дня у продавленому шоломі та вимазаній багнюкою туніці, обійшовши з товаришами по зброї геть усі шинки Севільї!..

Одягався матадор з жіночою ретельністю. Він оглянув свій убір покутника не менш пильно, ніж костюм тореадора перед коридою. Натяг на ноги шовкові панчохи, взув лаковані черевики. Надів білу шовкову туніку, пошиту матір’ю, а поверх неї зелений оксамитовий плащ, схожий на ризу священнослужителя; плащ спадав нижче колін, а вгорі закінчувався гостроверхим каптуром, що закривав обличчя, як маска. На грудях красувався вишитий яскравими різнокольоровими нитками герб братства. Нарешті тореро надів білі рукавички й узяв у руку високу патерицю — ознаку старійшини братства; то була обтягнута зеленим оксамитом палиця із срібним наконечником, увінчана срібним овалом.

Було вже за північ, коли елегантний покутник рушив до церкви святого Хіля. Вулиці роїлися людом, на білих стінах будинків мерехтіли відблиски від свічок та світла, яке лилося з розчинених дверей таверн: здавалося, там танцюють чорні тіні поміж язиками полум’я.

Не доходячи до церкви, Гальярдо зустрів на вузенькій вуличці, якою мала пройти їхня процесія, загін воїнів-іудеїв. Згораючи від нетерплячки похизуватися своєю виправкою, люті кати марширували на місці під безугавний гуркіт барабана.

Серед «іудеїв» були й молоді хлопці, і старі діди усі в шоломах з металевими підборідниками, сагумах [33] винного кольору, рожевих, мов жіноче тіло, панчохах і високих сандалях. На поясі в кожного висів римський меч, а через плече був почеплений на ремені спис — як гвинтівка в сучасних солдатів. Попереду загону майоріло римське знамено з вишитим на ньому сенаторським написом. Воно коливалося в такт барабанному бою, як і шеренги легіонерів.

На чолі цього війська красувався ставний воїн у пишному обладункові з мечем у руці. Гальярдо відразу впізнав його.

— А, чорт — буркнув він, засміявшись під маскою. — Сьогодні на мене ніхто й не гляне. Уся слава дістанеться цьому хлоп’язі.

То був капітан Чіво, циган-співак. Скоряючись військовій дисципліні, він прибув сюди вранці з самого Парижа, щоб очолити своїх воїнів.

У Севілью його кликав обов’язок честі, і не з’явитися на цей поклик — означало б для Чіво втратити звання капітана, яким він хизувався на всіх афішах паризьких мюзик-холів, де співав і танцював із своїми дочками. Його дівчата були граційні і жваві, мов ящірки; їхні величезні очі, рум’яні личка, тонкі й по-диявольському гнучкі тіла зводили чоловіків з розуму. Найстаршій страшенно поталанило — вона втекла з якимось російським князем, і паризькі газети кілька днів розводилися про розпач «доблесного офіцера іспанської армії», який ніби-то присягнувся вбити кривдника, щоб помститися за свою зневажену честь. Вони порівнювали його з Дон-Кіхотом. В одному бульварному театрику навіть поставили оперету, присвячену викраденню циганки, — з танцями тореадорів, хорами ченців та іншими сценками іспанського колориту. Зрештою Чіво, погодившись на певні відшкодування, помирився зі своїм «зятем» і танцював далі з дочками в Парижі, чатуючи на нового князя. Його капітанський чин навіював невеселі думки не одному чужоземцеві з тих, які знають геть усе, що діється на білому світі: «Ох, Іспанія!.. Убога країна, що не може? утримувати своїх мужніх солдатів І змушує благородного ідальго посилати дочок на кін…»

З наближенням страсного тижня капітан Чіво не міг усидіти далеко від Севільї і, напустивши на себе вираз батьківської суворості, прощався з дочками.

— Я їду, дівчатка. Щоб ви мені тут шанувалися! Поводьтеся скромно й пристойно… Моя рота чекав на мене. Що скажуть солдати, якщо їхнього командира не буде на місці?..

І вирушив у подорож з Парижа до Севільї, з гордістю думаючи, що і батько його, і дід, і прадід завжди були капітанами макаренських «іудеїв», та й сам він овіяв новою славою успадковане від предків почесне звання.

В одному з тиражів національної лотереї Чіво виграв десять тисяч песет і всі їх витратив на уніформу, гідну його високого чину. Всі кумасі передмістя збіглися подивитись на капітана, що красувався в гаптованому золотом сагумі, у блискучих нагрудних латах і в сталевому осяйному шоломі, над яким маяв цілий жмут розкішних білих пер і в якому відбивались, мов у дзеркалі, вогні процесії. Цей обладунок задовольнив би найбарвистішу уяву червоношкірого вождя; розкішніший убір не зміг би примаритися навіть п’яному арауканцеві*. Жінки мацали руками поли оксамитового плаща, милувалися розкішним гаптуванням, що зображувало цвяхи, молотки, терня, тобто всі атрибути страстей господніх. Ботфорти капітана Чіво мов спалахували за кожним його кроком — так сяяли блискуча, як дзеркало, шкіра і фальшиві діаманти на носаках та халявах. Темне африканське обличчя капітана здавалося ще чорнішим на тлі білих пер на шоломі та сивих циганських бакенбардів. Бакенбарди були порушенням військового статуту, капітан чесно це визнавав, але ж йому доведеться повертатись до Парижа, а мистецтво вимагає жертв.

Капітан по-молодецькому випинав груди, повертав голову й дивився на своїх легіонерів орлиним поглядом.

— Ану, хлопці! Щоб ніхто не смів глузувати з нашої роти! Щоб були мені пристойність і дисципліна!

Він вигукував крізь щербаті зуби слова команди тим самим хрипким циганським голосом, яким покрикував на своїх дочок, коли ті танцювали на сцені.

Рота марширувала, карбуючи крок під барабанний бій. На кожній вулиці було по кілька шинків, і в дверях кожного стояли веселі гультяї у розхристаних жилетах, зі збитими на потилицю капелюхами. Вони вже давно згубили рахунок келихам, які спорожнили, щоб забути про страждання і смерть Христа.

Побачивши хвацького воїна, пияки весело вітали його і здалеку пропонували склянку із запашним бурштиновим трунком. Капітан, приховуючи хвилювання, мужньо відвертав від спокуси очі і ще дужче випинав закуті в залізо груди. Ех, якби не служба!..

Іноді котрийсь зухвалець перебігав через вулицю і підносив склянку під самий ніс, що стримів з-під пишноперого шолома, намагаючись звабити славного воєначальника пахощами вина, але непідкупний центуріон сахався від спокусника і замахувався на нього мечем. Обов’язок є обов’язок. Цього року не буде так, як раніше, коли рота, щойно вийшовши на вулицю, губила стрій і воїни йшли, похитуючись та спотикаючись.