Соло для Соломії - Лис Володимир Савович (книга регистрации .TXT) 📗

З весни п’ятдесят першого року в історії Загорян настає трирічна ера кок-сагизу, яку вони потім не раз будуть згадувати лихим словом. Та поки посіяли той кок-сагиз вперше, Соломія носила в собі інше насіння, котре навесні стало чим раз частіше нагадувати про себе. І раділа, й сумувала, та прикрість дедалі більше переростала в тривогу — ци ж виносить, як слід, дитятко, ци все буде благополучно?

Вадима після тої пам’ятної розмови в конторі якийсь час ще чекала, сподівалася — може ж, приїде, щось пояснить. Якщо не назовсім вернеться, то хоч на часину покажеться. Не вернувся, не подав і вісточки.

— А я би написала, — сказала Вірка. — А я би поїхала, живіт би показала, що той начальничок наробив, який то слід лишив тутечки.

— Мовчи, Віруню. Мовчи. Нікуди я не поїду. А за те, що дитину матиму, я йому навіть вдячна. Та що там навіть — просто вдячна. Як там ни буде, а матиму донечку ци синочка. Ти оно троє маєш і даєш раду, то чого я маю на когось гніватися?

— Ой, Соломко, бідна головко, добра ти, як млинець з медом. Всім би ти прощала.

— Ну, ни так вже й усім.

Не простила вона Вадима. Просто шкода його було. Відчувала, нутром жіночим відчувала, всім своїм єством, кожною струною душі, глибиною зболеного серця відчувала — Вадим не прикидався, коли говорив їй про свою любов, коли кохав її. Бачила щире захоплення в його очах, а як звучав голос, коли розмовляв з нею! Особливо останні місяці перед від’їздом. Останні тижні. Нічого й не змінилося, коли вона розповіла про себе, що могла розповісти. Що знала. Не відштовхнувся, не побоявся. Хоч хтось міг донести й на нього. То що сталося? Соломія питала себе, питала ніби й Вадима, десь там, далекого. Питала. Шукала відповіді й знаходила. Та жінка, Марина, вона змусила залишитися. Вона не схотіла програвати. А Вадим. Виходило так, що Вадим просто побоявся, виявився ни таким сильним, як уявлявся їй. Від того було прикро і. шкода, таки шкода, страшенно шкода його. Того, кому віддавала тіло, довірила й душу. Себе саму до останку.

Мусила терпіти, так собі визначила.

«Може, ще колись зустрінемося», — інколи думала. Розуміла — навряд. А якби й зустрілися — не простила б.

Вона любила такого Вадима, якого знала до того, як він поїхав. Тильки ци ж знала? Виходило, що нє, ни знала до кінця.

Час біг, хай не біг, а волочився, життє тривало, і в тому житті росло, виростало в ній інше життє, якого прагла зберегти, як зберігають маленький росточок — од вітру, дощу, морозу, снігу, чужого вторгнення.

Вдячна була мамі, татові, Василькові, Варочці. Бо розуміли й підтримували. Може, у душі й співчували, а мо’, й дорікали. Али з нею говорили, мовби нічого ни сталося. Мовби так і треба. Треба їй бути матір’ю.

Вдячна була маленькому небожеві, Тарасику. Що він є, що можна підійти до колиски, побачити блиск оченят, потягтися навстріч його простягнутим рученятам, взяти на руки, щось сказати й чути його смішне шмоканнє.

Ждала, ой ждала Соломія, коли ж перші поштовхи відчує, коли почне давати про себе знати її люба лялюня. Коли ж почула — неймовірно зраділа. Та малеча виявилася ци то надто спокійною, ци

й лінивенькою, бо давала про себе знати рідко — раз-два на день — і Соломія ще частіше, ніж її мати, коли виношувала свою Соломку, спинялася, прислухалася, просила:

— Ну ж бо, маленька, подай мамі знак!

І тривожилася, і боялася — ни дай Бо’, щось трапилося.

Та час збігав. У ті роки в селі не знали ніяких декретних відпусток, перейми, бувало, й на полі починалися.

До неї, єдиної, здається, не чіплявся новий голова. У цьому чоловікові поєднувалися хіть і жорстокість, власна любов до гріховних солодощів і насолода від страждання інших. Справджувалися слова колишнього голови, сказані, коли люди з клубу зі зборів виходили:

— Ви ще припомните добрим словом Федося Беза. Він ще вам пахнутиме ¹.

Голова колишній любив заїхати на поле, перекинутися із жінками слівцем-другим, пожартувати, злегка когось і притиснути ци й ущипнути. Жінки на його баляндраси й собі не лізли за гострим слівцем під спідниці. Могли й по руках стукнути, як надто глибоко ліз, куди не тре’. Федось був свій, шалапутний Федосько з сусіцького села, котрий в активісти, а потім і в голови вибився, побувавши наприкінці війни, як і Захарко Дилів, у червоних партизанах. Новий голова не жартував, знав, здається, чотири слова: «робота», «дисципліна», «расхіщєніє» і «наказаніє», які вживав найчастіше. Робота повинна була бути без жодної зупинки і не по обіді, як раніше звикли. Дисципліна без «будь-якої отлучки», за «расхіщєнієм» одразу йшло «наказаніє по всій строгості со- вєтського закону». Що то таке, дізналися, коли влітку затримав перших жінок, котрі несли виполоті проріджені бурячки. Виявилося — не можна, ті бурячки мали йти на корм колгоспній худобі. Танька, котра була спіймана першою, отримала, як вважали в селі, ні за що ні про що два роки.

Першою жертвою з Соломіїної ланки стала Катька, яка спробувала із жнив винести трохи зерна, заховавши його в мішечку за пазухою. Голова не посоромився полізти й туди. Катю, зважаючи

на те, що мала двох малих дітей, засудили на три роки. А сказали, що можна дати й більше й навіть розстріляти.

Після випадку з Катериною Соломка стала з поля носити в ря- дюжці виполотий бур’ян. Як перестрів перший раз Басюта, звелів висипати на землю. И нерозуміюче дивився на пирій, осот, деревій, подорожник, золотисту плутаницю. Перетрусив, а тоді до Соломії:

— Що, знущатися надумала?

У Соломії здивовані очі:

— А що, й цеє ни мона нести? То я ни буду. Свині, думала, дам, а як ни мона, то й ни мона.

— Свиня твоя пирій хіба їсть?

— Та вона у мене сільська, неперебірлива.

— Дивіться, Соломіє Антонівно, ви хоч й передова ланкова, та жартувати так не раджу. До того ж.

Вона зрозуміла — що має на увазі голова. Те, що у неї, ланкової, незаконна дитина.

Отож.

Десь у кінці зими Люба призналася: минулого року неї викликав Федось-голова і попросив самій піти з ланкової. І хай оберуть Соломку, Соломію. Вони так і зробили. Ти не думай Соломко, ти нам добра, з тебе файна ланкова. То нічого, що так було.

Після тих слів зрозуміла Соломія — про те, щоб вона стала ланковою, Федося попросив тоді Вадим. Ще до того, як на полі появився. Хотів, щоб як появиться, вона вже була ланковою.

«Щоб хоч трохи була якимось начальником? — злостиво звернулася Соломія до уявного Вадима, ніби той поряд стояв. — Рівнею хоч трохи тобі була?»

Прикро, страшенно прикро стало Соломії. Ледве зібралися разом, сказала одразу: вона ни хоче бути ланковою. Ни просилася й ни хоче. Хай далі Любка буде.

Любка першою в крик: «Я нізащо ни буду». Жінки з лементом на Любку: «Що ти таке сказала Соломці, безсовісна?» У Соломії душа обривається, летить кудись донизу: вони все знали, ни тико Любка. І прикидалися, зрадниці!

Що то було далі! Гвалт, лемент і просіння.

— Лишайся, Соломко. — А на Любу: — Ій-Бо, з ланки виженемо.

Любка:

— Тоді я у Мережці втоплюся альбо у свему колодязі, цего хочете?

Тепер по-свему, по-бабськи мусили Любку заспокоювати і втішати.

Одним словом, лишилася Соломія ланковою. Пусля того на серці тепліше стало.

А через штири з гачком місяці народилася її криклива Марійка, Маруся, Марусиночка. Таки криклива-прекриклива, бо репетувала вдень і вночі. От і візьми, а в животі такою спокійною була. Для Соломії настав час безсоння, що тривав цілих півроку, і скінчився десь аж по Дмитрові, ци й по Михайлові, як білі мухи прилетіли на їхній двір. Тоді вже й Тарасик видибцяв сам на двір і ловив ручками мухи-зірочки. На той час Варочка знову ходила з животом — щаслива, аж світилася. Щасливою була й Соломія. Хоч і кричала Маруся, схожа й на Вадима, і на неї, і на бабусю- Соломію — насамперед очима, хоча не блакитними, а начеб зеленкуватими. Личко кругле, у них в роду таких пухнастеньких не було. Родимочки знаходить Соломія — на боку й на спині — значить, щасливою має бути її доня. А що кричить, що безсоння. Перетерпить. Хоч від крику й таблетки не помагали, які виписала лікарка, до якої мусила повезти маленьку.