Людина і зброя - Гончар Олександр Терентійович (читать книги онлайн .TXT) 📗
Аж ось куди докотилась війна. Ще два місяці тому він назвав би божевільним того, хто сказав би йому, що серпневого цього дня ти вже лежатимеш на горбах під Запоріжжям, з гвинтівкою захищатимеш Дніпрогес. І все ж хоч як тяжко, хоч який гіркий для них оцей серпень, але нема зараз на душі у Степури того відчаю, що терзав його біля Канева, коли, поранений, він ждав на березі переправи. Тоді йому здавалося, що все гине, що нема порятунку, крізь оту тужбу матерів по київських селах, на яких насувалося горе, він на мить мовби побачив у чорнім видінні, як вигибає його народ. То був хвилинний відчай, розпука, крик душі, спантеличеної першими нещастями, першою кров'ю і смертю товаришів. Відтоді хоч просвітку й нема і хоч війна, як степова пожежа, ще швидше б'є у всі краї, опалюючи уже своїм диханням Дніпрогес, але зараз Степура має на душі тверду певність, певність у тому, що є сили, яких не розтопчеш війною, є речі, яких не винищиш вогнем. Незборимий народ, що воздвиг своєю працею такі споруди, таку красу, яку побачив Степура сьогодні. Он димлять на обрії запорізькі заводи, живуть - дарма що їх бомблять ніч крізь ніч, а ближче на гранітних плечах дніпровських берегів красується він, Дніпрогес. Символ нової України, витвір нової, соціалістичної цивілізації. Електричним серцем республіки, сонцем електричним назвав тебе народ, і від тебе справді, як від сонця, був осяяний весь край. Перша любов країни будуючої, її енергія, її порив до щастя втілились у тобі, гордому первісткові п'ятирічки. Розум і руки, що зуміли таке збудувати, вони сильніші за всіх руйнівників!
Про Дніпрельстан, ще не бачивши його, Степура вже писав свої вірші. Оте наївне далеке його віршування, навіщо воно було? Слави кортіло? А що таке слава? І чи така це вже необхідна річ для щастя людського? Він вважав себе поетом, дряпаючи оті вірші, а поетом, може, тільки зараз стаєш, без віршів, коли серце твоє повне горя народного і ближчими, ніж будь-коли, стали тобі думи народу, його болі, його велика боротьба. Ні, не хотів би він ніякої слави, не треба б йому нічого, тільки б не було тужби материнської, та не червоніло б небо пожежами вночі над його землею, та вічно б красувався над світом отой найкращий твір його народу - залитий сонцем Дніпрогес.
Заводські ополченці, що разом з бійцями займають тут оборону по кряжах, гомонять, перекликаються, чистять гвинтівки. Багато тут робітничої молоді, сміливої, тямковитої, але ще більше літніх робітників, у яких вдома сім'ї, діти чи й онуки. Робітники хоч і з гвинтівками, проте мало схожі на вояків, вони й тут, на кряжах, залишаються більше людьми праці, тими, хто ще вночі стояв біля мартенів і для кого нема ніякої радості в тому, що вони змушені були кинути верстати, домни, крани і взяти зброю до рук.
Духнович, прокинувшись, лежить горілиць, дивиться в небо. Потім озивається до Степури:
- Тебе не дивує, що небо голубе?
- А яким же йому бути?
- Могло ж воно бути чорним, скажімо.
- Небо - чорне? Пофантазуй.
- Ну, не чорне, то руде чи ще якесь. А то, бач, голубе. Розумна, розумна, Андрію, мати природа. Найніжнішу барву, яка тільки в неї є, чисту блакить оту вона дала небові. Саме блакить, барву, таку приємну для людського ока… Дала, покрила нею весь оцей дах небесний, під яким людині призначено жити. Живи!
- А що з цим небом роблять, - промовив Богдан, який теж, уже прокинувшись, лежав горілиць, підклавши руки під голову. - Навіть його запоганили.
- Пригадуєте, хлопці, картини Васильківського в харківській галереї? - знов заговорив Духнович, пристрасть якого до малювання була їм добре відома (всі факультетські стінгазети він оформляв). - Ніхто так, як Васильківський, не вмів передавати барву неба. «Небесний» Васильківський - так і звали його. І тут ось небо справді як на степових його акварелях…
Далеко було зараз від них усе те - Харків, картинна галерея, яку вони не раз відвідували, і Васильківський з його незрівнянним степовим небом. Розкидало, розметало у вировищі війни молодий їхній студбат. Нові люди довкола, нові номери підрозділів, тільки чорні медальйони й кишенях іще студбатівські.
- Скільки з нас уже ніколи не повернуться до університетських аудиторій, - зітхнув Степура. - Вибув навіки Мороз. І Славка Лагутін. І Підмогильний…
- І наш невгамовний Дробаха, - додав Духнович, - такий співун, задирака, розбійник…
Почали згадувати тих, що зостались з комісаром Лещенком на Росі в боях, заговорили й про самого Лещенка, який тепер уже з новим полком десь там воює, на Київському напрямі.
- Це нам пощастило, що ми з ним починали, - сказав Колосовський. - Не уявляю собі кращого комісара для нашого студбдту…
- А як він палив наші паспорти у вагоні, - пригадав Степура. - Вогнищем паспортів і матрикулів освітлена наша ніч випускна.
- А може, хлопці, ми й справді ідеалісти, як каже Лимар? - промовив раптом Духнович, мовби борючись з якимись своїми сумнівами. - Може, більшість воює лише в силу необхідності, чи з принуки, чи з інстинкту самозбереження - і все?
- Тоді треба вважати ідеалістами всіх оцих, - підводячись, кинув Богдан на гурти народних ополченців, що видніли по кряжу. - Як і ми, прийшли вони сюди з власної волі, з власного бажання.
- Бо все це, - додав Степура, - їм, як і нам, життєво необхідне, все дороге їм тут - від споруд Дніпрогесу до оцього будяка…
- Будяк, він теж недаром на світі живе, - кинув мимохідь розвалькуватий дядько-ополченець. - Будяк у степу як барометр, він погоду віщує: якщо колеться - буде сонячно, не колеться - жди дощу…
Духнович потягнувся до будяка, торкнув пальцями.
- Колеться. На спеку, значить. На сушу. Ех ти, хороший мій будячок, хоч не красивий, зате колючий…
- Чому не красивий? - заперечив Степура. - Мов козак у малиновій шапці…
- Ось ви скажіть таке мені, хлопці, - заговорив серйозним тоном Духнович. - Чи в далекому майбутньому залишиться в людях оця безмірна прив'язаність до свого краю, до певного місця на планеті, тобто до своєї землі, - якість, яку ти, Степуро, так високо ставиш? Чи не стане все це предметом вивчення лише таких наук, скажімо, як етнографія, краєзнавство?
- Не знаю, як буде, а зараз це дає силу людині, - пробубнів Степура, - як і любов до матері, це ніколи не зникне.
- Та я, звичайно, й не хотів би, щоб це почуття зникло, - ти не розумій мене так, - сказав Духнович. - Є речі, без яких душа людська стала б справді безбарвною і убогою. Але все ж - скільки тисячоліть ще хвилюватиме людину оцей будяк, оцей дикий кактус українських степів?
Неподалік проходила група бійців з водою від Дніпра, і Богдан, загледівши серед них Васю-танкіста, погукав його:
- Завертай до нас.
Цей з обпаленою щокою Вася, єдиний з госпітальних Богданових товаришів, потрапив сюди, потрапив хоча й без танка, але з думкою про нього.
Окликнутий Богданом, танкіст уже й далі не пішов, затримався тут.
- Кого напоїти, студенти? - він простяг Богданові погнуте відро, в якому ще бовталась на дні вода. Хлопці стали по черзі пити з відра нахильці.
- А це ось ще один з вашого брата, теж майже студент, - вказав танкіст на блідолицого, в білій вишитій сорочці ополченця, що стояв трохи осторонь, ніяково усміхаючись. - Вчитель тутешній, хортицький, він Київський університет кінчав.
- Голобородько, - чемно назвався вчитель, підійшовши ближче, і на запитання Духновича, хто ж він за фахом, відповів: - Мовник. А ви?
- Ми колишні історики.
- Чому колишні?
- Ну, може, й майбутні. Бо зараз поки що, замість істориків, мовників, поетів, - Духнович іронічно глянув на Степуру, - ми всі тут тільки - активні багнети.
- Це правда, - сказав учитель неголосно.
Був він середнього віку, з привітним обличчям і одягнутий так, ніби збирався не в бої, а на вчительську конференцію, одну з тих традиційних конференцій, що саме проходили б у цей час: в новій кепці, в чистій з відкладним комірцем сорочці, в сірому новому костюмі, нещадно перетягнутому зверху патронташем.
