Крізь час. Темна Вежа II - Кінг Стівен (лучшие книги без регистрации txt) 📗

Потім картинка повернулася, і виявилося, що Едді дивиться сам на себе. Видовище почало стрімко наближатися до глядача, і йому захотілося затулити очі рукою, яка тримала ножа, бо зненацька відчуття, що він дивиться двома парами очей^ стало нестерпним, шаленим, він би неодмінно збожеволів, якби це не припинилося, але все сталося надто швидко і в нього не було часу.

Інвалідний візок в'їхав у двері. Він ледь-ледь пройшов — Едді почув, як маточини коліс скрегочуть об одвірок. У ту ж саму мить до його вух долинув інший звук: щільний, наче щось рвалося. Він викликав у пам'яті Едді одне слово

(плацентарний)

про котре він не міг як слід подумати, бо не знав, що воно йому відоме. Потім візок покотив у його напрямку втрамбованим піском, і виявилося, що жінка більше не виглядає божевільною, як сто чортів. Вона взагалі не була схожа на ту, яку Едді краєм ока побачив у дзеркалі, коли вже на те пішло, але саме це й не здалося йому дивним. Якщо тебе з примірочної Універмагу «Мейсі» раптом перетягують у якийсь глухий світ, Де певні омари сягають розміру невеликих собак коллі, від Цього може трохи перехопити подих. Щодо цього Едді Дін міг би запросто дати свідчення в суді.

Прокотивши ще близько чотирьох футів, вона зупинилася, та й то заїхала так далеко тому, що земля йшла під укіс, а пісок був щільно втоптаний. Її руки більше не розкручували колеса, як це, напевно, відбувалося раніше (якщо завтра ви, леді, прокинетеся з болем у плечах, то сміливо можете звинувачувати в цьому сера Роланда, кисло подумав Едді). Натомість вони міцно вчепилися за бильця крісла і не відпускали їх, поки жінка роздивлялася двох чоловіків.

Двері в неї за спиною вже зникли. Зникли? Не зовсім так. Вони наче склалися всередину, як шматок плівки, перемотаний назад. Це почало відбуватися саме тієї миті, коли магазинний коп ввалився у інші, прозаїчніші двері — між примірочною і рештою магазину. Він летів з розгону, гадаючи, що злодійка замкнулася зсередини, й Едді подумав, що зараз він неодмінно втелющиться в дальню стінку, але Едді не судилося це побачити. Простір зіщулився, коли двері, що поєднували два світи, зникли повністю, але перед тим Едді побачив, як усе на тому боці непорушно застигло.

Кіно стало нерухомою фотографією.

Залишився тільки подвійний слід від коліс інвалідного візка, який починався в піщаному безпростор'ї та простягався на чотири фути до того місця, де зараз сиділа власниця коляски.

— Будь ласка, поясність мені, де я і як сюди потрапила, — майже благально промовила ця жінка.

— Дороті, я можу сказати тобі тільки одне, — відповів Едді. — Ти більше не в Канзасі.

Очі жінки налилися слізьми. Едді бачив, що вона намагається стриматися, але марно. Вона почала схлипувати.

Розлючений (відчуваючи відразу і до себе самого), Едді повернувся до стрільця, який, хитаючись, звівся на ноги. Роланд пішов, але не до заплаканої Дами. Йому потрібно було підібрати ножа.

— Розкажи їй! — закричав Едді. — Це ж ти її привів, то давай, колися! — А за мить вже тихішим голосом додав: — І мені розкажи, як це так, що вона не пам'ятає, хто така.

4

Роланд не озивався. Відповів не одразу. Він нахилився, затиснув рукоятку ножа двома пальцями правої руки, тими, що залишилися, обережно переклав його у ліву й опустив у піхви, що висіли збоку біля однієї з кобур. Стрілець досі намагався осягнути розумом те, що відчув, перебуваючи в свідомості Дами. На відміну від Едді, вона опиралася, боролася з ним несамовито, наче розлючена кішка, з тієї самої миті, як він виступив уперед, і аж до моменту, коли вони вкотилися на візку в двері. Бійка почалася, щойно вона його відчула. Провалу в пам'яті не сталося, бо це вторгнення не було несподіванкою. Він пізнав це на досвіді, але зовсім не розумів, що відбувається. Її свідомість не відреагувала здивуванням на появу чужинця, в ній були тільки миттєва лють, жах і рішучість дати відсіч і викинути загарбника. Виграти цю битву, як він і підозрював, їй було не під си-лу, але це не завадило їй чинити пекельний опір. Він відчув, що ця жінка знавісніла від страху, гніву й ненависті.

Він відчував, що в ній панує тільки морок. То була свідомість, заживо похована під уламками.

От тільки…

От тільки тієї миті, коли вони увірвалися у дверний отвір і роз'єдналися, він зажадав — відчайдушно зажадав — ще трохи затриматися в її голові. Одна мить багато б що прояснила. Бо жінка, що сиділа зараз перед ними, була іншою, не тією, у чиїй свідомості він побував. Свідомість Едді нагадувала кімнату зі стінами, що тремтять і вкриваються краплями вологи. Перебувати в свідомості Дами було все одно, що лежати голим у пітьмі й відчувати, як по тобі повзають отруйні змії.

Так було до самого кінця.

Наприкінці вона змінилася.

І було ще дещо, щось таке, що він вважав життєво важливим, але не міг чи то збагнути, чи то згадати цю річ. Щось на кшталт

(блискавичний погляд)

самих дверей, тільки в її свідомості. Щось таке

(ти розбила тарілку це ти)

якийсь раптовий прорив у розуміння. Як на навчанні, коли нарешті бачиш…

— А щоб ти сказився, — з огидою мовив Едді. — Ти всього лише триклята машина, от ти хто.

Великими кроками він пройшов повз Роланда, підійшов до жінки, став біля неї навколішки, і вона обійняла його, майже ухопилася від панічної судоми, наче пловець, що потопає, а він не відсахнувся, тільки обійняв її сам.

— Все добре, — сказав він. — Тобто нічого доброго тут нема, але все одно все гаразд.

— Де ми? — плакала вона. — Я сиділа вдома, дивилася телевізор, чекала, коли скажуть, чи мої друзі вибралися з Оксфорда живими, а зараз я тут і НАВІТЬ НЕ ЗНАЮ, ДЕ ЦЕ «ТУТ»!

— Та я теж не знаю, — відказав Едді, обіймаючи її ще міцніше, трохи заколисуючи, — але гадаю, що ми вляпалися в це разом. Я звідти ж, звідки й ви, зі старого доброго Нью-Йорка, і я теж таке пережив… хоча взагалі-то, все було трохи інакше, але принцип той самий… і з вами буде все гаразд. — І, наче навздогін своїм думкам, додав: — Звісно, якщо ви любите омарів.

Обіймаючи його, вона плакала, а Едді тримав її й заколисував, і Роланд подумав: «Тепер із Едді все буде добре. Його брат мертвий, але з'явилася людина, про яку він може піклуватися, тому з Едді все буде чудово».

Але душу йому пронизав біль: гострий докір сумління. Він умів стріляти — хай навіть лівою рукою, — убивати, торувати собі шлях в пошуках Вежі, брутально й безжалісно долаючи милі й роки. Здавалося, навіть виміри — й ті йому підвладні. Він умів виживати, а часом навіть захищати — врятував же він хлопчика. Джейка, від повільного конання на придорожній станції, а потім від поглинення ненаситною розбещеною Провидицею в горах. Але врешті-решт він допустив, щоби Джейк загинув. І сталося це не випадково. Він свідомо здійснив вчинок, що прирікав на довічні муки. Тепер він дивився на цих двох, бачив, як Едді її обіймає, запевняє її, що все буде добре. Він би так не зміг. І тепер, крім каяття, в його серце прокрався страх.

Роланде, якщо заради Вежі ти відмовився від свого серця, то вважай, що вже програв. Істота без душі — це істота без любові, а істота без любові — звір. Напевно, бути звіром — це стерпний тягар, хоча людина, що ним стала, неодмінно заплатить в кінці свою пекельну ціну, але що, як ти досягнеш своєї мети? Що, як тобі, безсердечному, вдасться взяти Темну вежу штурмом і захопити її? Якщо в твоїй душі нема нічого, крім пітьми, що ти робитимеш, поза тим, що зі звіра виродишся у монстра? Досягнути мети в подобі звіра буде гіркою комедією, все одно що роздивлятися крізь збільшувальне скло слона. Але в подобі монстра…

Виплачувати пеклу борг — це одне. Але невже ти хочеш ним володіти?

Він подумав про Еллі, а ще про дівчину, котра колись чекала на нього біля вікна, згадав сльози, які пролив над неживим тілом Катберта. Ох, у ті часи він ще любив. Так. У ті часи.

«Я хочу любити, справді хочу!» — вигукнув він, але попри те, що Едді теж плакав разом із жінкою в інвалідному візку, стрільцеві очі лишилися сухими, як пустеля, котру він перетнув, аби дістатися до цього похмурого моря.