Причепа - Нечуй-Левицький Іван Семенович (книги онлайн TXT) 📗
- І що за диво, що за людина пан Серединський! Ох, мати божа! - аж вищала Теодозя, склавши долоні і дивлячись на стелю.
- Гарний, веселий чолов'яга, рослий, з панськими манерами, з чистою, щиропольською мовою. Хоч у Варшаву, то годиться!
- А Серединська щось не дуже… - додала Зося. - Така тиха, смирна, як овечка. З нею не дуже можна розбалакатись. Та все розказує про те господарство, про худобу. Чи ти зауважила, моя кохана Теодозю, що в неї руки були в сажі? Знать, сама робить в пекарні чорну роботу та порається коло печі.
- А убрана так простенько, дуже вже по-буденному. Я все роздивлялась, чи не знайду часом де на одежі тіста або борошна, - говорила далі Теодозя. - Мені здається, що вона сама паляниці місить й виробляє…
- І то, мавши стільки наймиття, - підхопила Зося, - щоб я піклувалась отим куховарським паскудством! Їй-богу, чудно якось діється на світі! Дає бог щастя-долю тому, хто не вміє ним навіть гаразд користуватись. Серед такої розкішної обстави, маючи такий засіб, вбиратись так просто, ходити в пекарню, баблятись в тісті, поратись, паскудити руки сажею!
- Вона й гарна, навіть дуже гарна, - казала Теодозя, - тільки краса її якась не панська. Так не пристає її постать до тих великих дзеркал, до тих високих, здоровецьких вікон. А може, тим, що вона не убрана як слід?
- Де там вона гарна! - відказала Зося. - Що то за краса лиця, що скинулось на лице сільських українських дівчат? Ті очиська чорні, ті бровища аж сині… ті рум'янці… Нема в їй нічого такого небесного, тих очей романтичних, тих золотих кіс…
Зося мала на думці свою красу, котру вважала за найвищу, красу справдешню, за котру не було навіть в світі нічого кращого.
- Коли ж то нам доведеться знов бути в Серединських? - сказала вона, легенько зітхнувши, і вийшла з Теодозею в сад на прогуляння.
Через широку долину поміж горами та горбами мріло Кам'яне. Видко було навіть частину княжого парку, а над сизим туманом понад парком ніби висіли на повітрі вершки однієї оранжереї, котра стояла на горбку.
Обидві вони, вступивши в свій садок, несамохіть якось одразу обернули очі в той бік, де стояло Кам'яне, де мрів, ніби сизий туманець, княжий сад, звідкіль виглядали легенькі готицькі вершечки оранжерей.
- Ондечки те місце! - промовила Теодозя, легенько кивнувши носом на сизу далечінь.
«Он те місце! - подумала Зося мовчки, - де люди живуть, як у бога за дверима, як у раю; он те місце, де тепер, певно, по парку похожає Ясь».
І став перед нею Ясь, мов живий, над прозорою водою, на кам'яних східцях, між кущами широколистих вазонів. А вона ніби держалась за його руку, крадькома поглядала на дивний профіль, на повні молоді уста, на чорний блискучий вус: вона ніби уявки знов бачила в воді лице горде, панське, пишне, вона ніби почувала тепло од його руки.
«І коли-то нам доведеться знов побачитись!» думала далі Зося.
Довго гуляла вона з Теодозею по своєму великому саду. Їй так не хотілось вертатись до хати, де бідність, негарна обстава, покривлені темні вікна, немальований поміст ще гірше разили її серце після розкоші в житлі Серединських. Зося через силу переждала обід у своїй хаті, і знов пішла з Теодозею до саду, і знов не зводила очей з того сизого далекого туману, пронизаного червоним промінням вечірнього сонця.
«Як там тепер гарно в саду! - думала Зося, - як там тепер тихо на тих алеях, над поточками!.. Коли б оце мені тепер постояти на тому високому місточкові, надивитись на ту шумливу воду! постояти поруч з ним, спершись на поручата, доторкуючись своїм плечем до його плеча…»
І треба було йти в хату, а Зосю тягло в ту милу сторону, де вона зачула нове щастя, де вона пережила такі милі години.
- Чи чуєш, Теодозю, як там музики грають? Теодозя насторочила замість вуха довгий ніс і прислухалась.
- А справді, неначе грають! - одказала вона, - мабуть, тепер у саду на горі гримлять оркестри.
І Зосі вчулось, що грає оркестр, вчулось, що гудуть та гучать якісь дивно гарні мотиви, то сумовиті, то дуже веселі. І здавалось їй у душі, що ті мотиви пливуть стеменно з того сизого далекого туману, де блищали проти заходу сонця шпичасті вершечки оранжереї, пливуть од вершечків садового дерева, вкупі з тихим подихом вітру.
- Мамо! - гукала до неї дочка з одчиненого вікна. - Ходіть до хати, бо вже вечеря готова. Вже й надворі поночі…
Зося увійшла в хату, де ворушились в темряві діти, наймички, Яким. І знову огорнуло її зо всіх боків буденне, щоденне життя економії в Тхорівці.
Минув тиждень, наступав і другий. Одного ранку якось серед тижня затупотів кінь на подвір'ї економськім. То прибіг верховий козак. Зося бачила його в вікно, і душа її чогось затремтіла. Коли це наймичка внесла лист. Дрижачою рукою Зося розірвала конверт. То були запросини од пана Серединського на бал. Зося поцілувала лист і прожогом кинулась до дверей, щоб оповістити таку новину Теодозі.
- Панно Теодозю! - гукала Зося, вскочивши в сіни, - Теодозю, кохана!
В сінях саме тоді наймичка годувала птицю. Перелякані кури кинулись в одчинені до світлиці двері. Теодозя, зачувши з другої кімнати через сіни голос Зосі, полетіла до світлиці.
- Теодозю! Моя мила, моя кохана! - кричала Зося, кидаючись на шию до Теодозі. - Дивіться, що привіз козак!
Теодозя вскочила в світлицю, вхопила й прочитала білет і собі кинулась до Зосі обніматись та цілуватись. А кури, не вважаючи на таку почувливу сцену, киркали, кудкудакали і літали по світлиці навкруги двох дам.
Яким, почувши в світлиці крик та галас, заглянув в двері і дуже зачудувавсь, побачивши таку чудну сцену, і, як хазяїн, почав кишкати на курей та виганяти їх, не вважаючи на Зосю, котра обнімалась з Теодозею.
- Якиме! на лишень, читай! - крикнула до його Зося, тикаючи йому в руки білет.
Яким прочитав тихо, вернув їй білет і вийшов з хати, промовивши: - І чого тут радіти, цілуватись та плакати!
А Зося з Теодозею знов обнімались, читали балет і знов цілувались з слізьми в очах.
Натішившись доволі, вони почали радитись, як їм нарядитись на бал, і скінчили на тім, що Теодозя з Якимом повинна їхати до повітового міста, купувати матерій, блонд, квіток і всякої всячини.
Зося не хотіла їхати, щоб не запалити свого білого лиця.
- Якимцю, послухай мене, котку! - підлещувалась Зося, - поїдь ти з панною Теодозею в місто і покупи, що нам потрібно до балу.
- Одчепись ти собі з балом! Мені ось треба зараз їхати на поле до робітників. Ти знаєш - тепер час гарячий. Нічого байдики бити!
- Послухай же мене, будь ласкав! Поїдь! Теодозі самій ніяково їхати - вона панна.
- Хто ж винен, що вона й досі панна? Велика приємність возитись з такою панною! - промовив Яким, простягаючись на канапі.
- Поїдь-бо, не доводь мене до сліз! - промовила Зося вже плаксивим голосом. - Господи милостивий! Раз довелось по-людській провести вечір, а йому байдуже, хоч би я й заниділа отут в Тхорівці й пропала, їдь же, та ще й зараз! Поки мого життя, буду тобі вдячна! Ти знаєш, що до балу зосталося кільки днів! - пестилась Зося.
- Та вже й поїду, тільки одчепись!