Смерть — діло самотнє - Бредбері Рей Дуглас (книги бесплатно читать без txt) 📗

— Гниляка?

— Гниляка.

— Мій ніс до ваших послуг. Ведіть.

— Щоб не гаяти часу, Генрі, нам потрібні гроші на таксі.

— Зроду я не їздив у тих таксі, то чого б це мав їхати тепер?

— Ми повинні встигнути до редакції тієї газети, поки там не зачинили. Чим скоріше ми довідаємося про те, про що нам треба знати, тим безпечніше буде для нас самих. Я не хочу ще одну ніч потерпати за вас у цьому будинку чи за себе на узбережжі.

— Гниляк має зуби, еге?

— Можете мені повірити.

— Ану. — Він з усмішкою обійшов кімнату. — Пошукаймо, де сліпий чоловік ховає свої гроші. По всіх закапелках. Скільки вам потрібно? Вісімдесят?

— Та ні.

— Шістдесят? Сорок?

— Вистачить двадцяти-тридцяти.

— Гаразд, коли так. — Генрі пирхнув, став, засміявся й висмикнув із задньої кишені велику пачку грошей. Тоді почав відлічувати купюри. — Ось вам сорок.

— Тільки віддам я не одразу.

— Якщо ми накриємо того, хто звалив Фанні, ви мені нічого не винні. Хапайте гроші. Підніміть мого ціпка. Зачиніть двері. Ходімо! Треба знайти того клятого дурисвіта, що знімає трубку, каже тобі зачекати, а сам їде у відпустку.

У таксі Генрі, потішено всміхаючись, досліджував невидимі джерела запахів.

— Знаменито. Ніколи не чув, як пахнуть таксі. Машина новісінька і їде швидко.

Я не міг стриматися, щоб не спитати:

— Генрі, як це ви назбирали стільки грошей?

— Я ж їх не бачу, не торкаюсь і навіть нюхом не чую. але я граю на кінних перегонах. Маю на іподромі приятелів. Вони слухають, що й до чого, і роблять заклади й за мене. Закладаю я більше, а програю менше, ніж більшість зрячих бовдурів. От і назбирується. Коли стає забагато, я йду до однієї з тих дамочок, що живуть у хатинах проти нашого будинку. Кажуть, вони бридкі, але мені до того байдуже. Сліпий є сліпий, йому й так добре. Де це ми вже?

— Приїхали, — сказав я.

Ми спинилися в провулку за великим будинком у вбогому кварталі Голлівуда, на південь від бульвару. Генрі потяг носом повітря.

— Це не Гниляк. Але його двоюрідний брат. Стережіться.

— Я миттю.

Я вийшов з машини. Генрі залишився на задньому сидінні, з ціпком між колінами й мирно склепленими очима.

— Прислухатимусь до лічильника, — мовив він, — щоб не швидко цокав.

Надворі давно вже споночіло, і я пробирався провулком у цілковитій темряві, аж поки побачив над заднім під'їздом будинку тьмяну неонову вивіску та намальоване фарбою зображення бога Януса, два обличчя якого дивилися в різні боки. Половина одного обличчя вже облупилася від дощів. Та й решту невдовзі чекала така сама доля.

Навіть боги бояться негоди, подумав я.

Я піднімався нагору, а обабіч мене снували сюди-туди молоді чоловіки й молоді жінки зі старими обличчями, кулячись, мов побиті собаки, пахкаючи сигаретами, вибачаючись і приймаючи мої вибачення, — але нікому не було до мене діла. Нарешті я ступив на останній поверх.

Приміщення редакції мало такий вигляд, наче там не прибиралося від часів Громадянської війни. [38] Підлоги не видно було під зібганими, зіжмаканими, розкиданими паперами. На підвіконнях і письмових столах громадилися сотні пошарпаних і пожовклих старих газет. Зате три кошики на сміття стояли порожні. Ті, хто жбурляв туди жмутки паперу, схибили не менш як десять тисяч разів. Я брів по кісточки в тому паперовому морі, наступаючи на висхлі недокурки сигар, сигарет і, судячи з ледь чутного хрустіння під ногами, на тарганів. Нарешті побачив під одним із завалених паперами столів покинуту телефонну трубку, підняв її і притулив до вуха.

Мені здалося, ніби я чую шум вуличного руху під вікном місіс Гутіерес. Здурів чи що. Вона вже, певне, давно поклала трубку.

— Дякую за терпіння, — мовив я.

— Гей, чоловіче, вам чого? — почувся голос позаду.

Я поклав трубку і обернувся.

Паперовим морем до мене брів довготелесий кощавий добродій з прозорою капкою на кінчику гострого носа. Він обмацував мене жовтими, наче від нікотину, очима.

— Я дзвонив сюди з півгодини тому, — кивнув я на телефон, — і оце щойно відповів собі.

Добродій утупився поглядом у телефон, почухав у потилиці, й аж тоді до нього дійшло. Він видушив із себе якусь подобу усмішки й промовив:

— Чортзна-що.

— От і я так думаю.

Мені здавалося, він пишався тим, що ніколи не підходить до телефону: краще самому вигадувати новини, ніж чути їх від інших.

— Слухайте, чоловіче, — поволі почав він, чекаючи, поки наступна думка змінить попередню. Це був один з тих мислителів, що, перш ніж завести в двір корову, мають винести з дому меблі. — А ви часом не той… не з лягавих?

— Ні, я тільки з хортів.

— Що?

— Пам'ятаєте «Двох чорних круків»?

— Про що це ви?

— Був такий фільм у двадцять шостому році. То там два білі злочинці, замасковані під негрів, називали так детектива. А втім, не зважайте. Скажіть, чи не ви написали оце? — Я показав йому останню сторінку «Януса» з тим жахливим оголошенням.

Він глипнув на сторінку.

— Та ні. Це ж приватна публікація. Хтось надіслав.

— А ви не завдавали собі клопоту подумати, скільки лиха може наробити таке оголошення?

— Слухайте, чоловіче, ми їх не читаємо, ми їх тільки друкуємо. У нас вільна країна, хіба ні? Ану дайте погляну! — Він вихопив у мене газету й, ворушачи губами, прочитав оголошення. — А, так-так. Пам'ятаю. Забавне, еге ж?

— Ви хоч розумієте, що хтось може повірити цій фальшивці?

— І чого б то я ліз не в своє діло. Слухайте, чоловіче, котіться-но ви звідси… вниз зі сходів. Дайте людям спокій. — Він тицьнув мені в руки мою газету.

— Нікуди я не піду, поки не дістану домашнього телефону цього жартівника.

Він ошелешено зиркнув на мене, тоді засміявся.

— Та ви що, це ж секретні відомості, ми їх нікому не даємо. Як я розумію, ви хочете написати йому. Листа ми перешлемо. Або він сам прийде забере.

— Справа невідкладна. Померла людина. Людина… — Мені забракло пороху, я повів очима по паперовому океану на підлозі й, сам не тямлячи, що роблю, дістав з кишені коробочку сірників. — Схоже на те, що пожежа тут вийде знаменита, — мовив я.

— Яка пожежа?

Він роззирнувся довкола на багаторічні завали паперу, порожніх пивних бляшанок, зужитих паперових стаканчиків та обгорток від булочок з біфштексом. На обличчі його з'явився вираз невимовної гордості. А коли він побачив на підвіконнях п'ять чи шість літрових молочних упаковок з провоскованого паперу, в яких активно вироблявся пеніцилін, і старі чоловічі труси, що довершували цю мальовничу картину, в очах його затанцювали радісні вогники.

Щоб привернути його увагу, я запалив сірника.

— Ну-ну! — сказав він.

Удаючи з себе слухняного хлопчину, я задув сірника, та коли господар не виказав ознак того, що ладен вдовольнити моє прохання, я запалив другого.

— А якщо я кину його на підлогу?

Господар знов озирнувся довкола. Паперовий мотлох буяв, торкаючись його кісточок. Якби я кинув сірника, вогонь добіг би до його ніг за п'ять секунд.

— Не кинете, — сказав він.

— Ні? — Я задув цього сірника й чиркнув третім.

— Це ви такий бісів гуморист, еге?

Я кинув сірника на підлогу.

Господар зойкнув і відскочив.

Я наступив на вогник, поки він не встиг розгорітись.

Господар звів дух і дав волю гніву.

— А тепер геть звідси під три чорти! Ви…

— Стривайте. — Я запалив ще одного сірника, присів і, прикриваючи вогник рукою, підніс його до вицвілих зібганих аркушів машинопису, старих візитних карток і подертих конвертів.

Потім торкнувся сірником то там, то там, і папір зайнявся.

— Якого біса вам треба?

— Тільки номер телефону. Й більш нічого. Я не вимагаю у вас адреси, так що не зможу добутися до того типа чи вистежити його. Одначе телефонний номер, хай йому сто чортів, мені таки потрібен, а ні — то все тут піде з димом!