Сага про Форсайтів - Голсуорси Джон (лучшие книги .TXT) 📗
І, висунувши ці докази на захист Сомса, молодий Джоліон зітхнув.
«В основі цього, — подумав він, — лежить власність, хоч більшість людей не хоче з цим погодитись. Вони вважають, що основа — це «святість шлюбу»; але ж святість шлюбу грунтується на святості родини, а святість родини — на святості власності. А проте, мабуть, усі ці люди вважають себе послідовниками того, хто ніколи не володів ніякою власністю. Дивна річ!»
І молодий Джоліон знову зітхнув.
«А я — чи зважусь я, йдучи додому, запросити якого-небудь бідолаху, що трапиться мені назустріч, до себе на обід, якого тоді не вистачить мені або моїй дружині, а від неї залежить моє здоров'я і щастя? То, може, зрештою, Сомс чинить гаразд, користуючись своїми правами й стверджуючи на практиці священні принципи власності, добрі для нас усіх, крім тих, хто постраждав від них».
Молодий Джоліон устав, пробрався крізь лабіринт крісел і стільців, узяв свого капелюха й повільно пішов додому жаркими вулицями, вдихаючи куряву, збиту колесами нескінченної низки екіпажів.
Перед Вістарія-авеню він витяг з кишені листа, одержаного від старого Джоліона, подер його на дрібненькі клаптики і викинув їх на закурену дорогу.
Відімкнувши двері своїм ключем, молодий Джоліон зайшов у дім і покликав дружину. Але вона, очевидно, пішла на прогулянку з Джоллі й Голлі, й удома нікого не було; один лише пес Балтазар лежав у садку й клацав зубами, ловлячи бліх.
Молодий Джоліон і собі сів під грушею, що вже давно не родила.
XI. БОСІНІ ЗВІЛЬНЕНО НА СЛОВО ЧЕСТІ
Сомс повернувся з Генлі ранковим поїздом на другий день після поїздки Айріні в Річмонд. Нітрохи не цікавлячись водним спортом, він побував там заради діла, а не для розваги, — його викликав туди один поважний клієнт.
З вокзалу Сомс поїхав просто в Сіті, але там усе було без змін, і він о третій рушив додому, радий, що уникне вечірньої тисняви. Айріні його не чекала. Він не мав наміру за нею шпигувати, але чому б і не поглянути, що там робиться вдома, з'явившись цілком несподівано.
Перевдягшись у костюм для прогулянки, він зайшов до вітальні. Айріні сиділа без діла в куточку канапи, на своєму улюбленому місці; під очима в неї були темні кола, наче після безсонної ночі.
Сомс запитав:
— Чого це ти сидиш удома? Хтось має прийти?
— Так… можливо…
— Хто саме?
— Містер Босіні збирався завітати до нас.
— Босіні? Адже він на будівництві.
На це вона не відповіла.
— Ну, гаразд, — мовив Сомс. — Ходімо зі мною до крамниці, а потім погуляємо в парку.
— Я не хочу виходити: у мене болить голова.
Сомс сказав:
— Чого б я не попросив — у тебе завжди болить голова. Вийдеш на свіже повітря й посидиш у саду, то й голова перестане боліти.
Айріні не відповіла.
Сомс помовчав трохи, а потім сказав:
— Не знаю, як ти уявляєш собі обов'язки дружини. Я й досі цього не знаю!
Він не сподівався на відповідь, але Айріні відповіла:
— Я щиро прагнула тобі догодити, і не моя вина, що з того нічого не вийшло.
— То чия ж це вина?
Він стежив за нею скоса.
— Перед одруженням ти обіцяв, що відпустиш мене, коли наш шлюб виявиться нещасливим. Чи ж він щасливий?
Сомс насупився.
— Щасливий, — промимрив він, — авжеж, він був би щасливим, якби ти поводилася як слід!
— Але ж я щиро прагнула того, — мовила Айріні. — То ти мене відпустиш?
Сомс відвернувся. Стривожений у глибині душі, він спробував приховати своє збентеження сердитим тоном:
— Відпустити? Ти сама не знаєш, що говориш. Відпустити? Як я можу тебе відпустити? Адже ми одружені! То чого ж ти просиш? Ради бога, не починай більше таких дурних розмов! Надівай капелюшок, та підемо посидимо в парку.
— То ти не хочеш мене відпустити?
Її очі звернулися до нього з дивним зворушливим благанням.
— Відпустити! — повторив він. — Та куди ти дінешся, якщо я відпущу тебе? У тебе ж нема грошей!
— Якось проживу.
Він швидко пройшовся по кімнаті, потім спинився перед Айріні.
— Зрозумій же раз і назавжди, — мовив він, — цих дурниць я більше не хочу слухати. Іди-но мерщій надінь капелюшок.
Вона не зрушила з місця.
— Ти, певно, хочеш дочекатися Босіні! — сказав Сомс.
Айріні поволі встала і вийшла з кімнати. Незабаром вона повернулася в капелюшку.
Вони вийшли з дому.
Вже давно минув полудень, коли до парку наїздить каретами різна строката публіка — чужоземці та інший сентиментальний люд, якому здається, що він прилучається до вищого світу; настав час для справжньої, поважної прогулянки, але й цей час уже минав, коли Сомс і Айріні сіли під статуєю Ахіллеса.
Сомс уже давно не ходив з нею до парку. Ці прогулянки були однією з минулих радощів, якими Сомс тішився перші два роки після шлюбу, коли свідомість того, що весь Лондон бачить, якою чарівною жінкою він володіє, сповнювала його великою, хоч і потаємною гордістю. Як часто сидів він поруч із нею, елегантно одягнений, у світло-сірих рукавичках, з легенькою презирливою посмішкою на устах, і кивав знайомим, інколи підіймаючи циліндр!
На руках його й сьогодні були світло-сірі рукавички, а на устах — іронічна посмішка, але де ділося те горде почуття?
Стільці швидко порожніли, а Сомс усе сидів із Айріні, мовчазний і блідий, наче призначив їй таку кару. Раз чи двічі він озивався до неї, і вона схиляла голову або відповідала «так», втомлено усміхаючись.
Попід огорожею йшов якийсь чоловік, він простував так швидко, що люди обертались і дивилися йому вслід.
— Поглянь на того дурня! — сказав Сомс. — Він, мабуть, несповна розуму, що бігає в таку спеку!
Айріні враз стрепенулась, і Сомс повернувся до неї.
— Ага! — мовив він. — Та це наш приятель Пірат!
І Сомс сидів непорушно, глузливо посміхаючись, відчуваючи, що Айріні теж сидить непорушно і теж усміхається.
«Цікаво, чи вона з ним привітається?» — подумав він.
Але вона не обізвалась.
Босіні дійшов до кінця огорожі й повернув назад, никаючи поміж стільців, наче пойнтер. Побачивши їх, він став як укопаний і підняв капелюха.
Посмішка не сходила з Сомсового обличчя; він теж скинув циліндр.
Босіні підійшов до них, вигляд у нього був змучений, ніби після важкої фізичної праці; на чолі виступили краплини поту, і Сомс, здавалось, говорив своєю посмішкою: «Нелегко тобі довелося, голубе!..»
— А що ви робите в парку? — запитав він. — Ми гадали, що ви зневажаєте таке марнування часу.
Босіні наче не чув його; замість відповіді він звернувся до Айріні:
— Я заходив до вас додому. Сподівався, що застану вас.
Тієї миті якийсь знайомий торкнув Сомса за плече й заговорив до нього; обмінюючися з ним через плече банальними фразами, він не почув її відповіді, й раптом у голову йому набігла одна думка.
— Ми вже зібралися додому, — сказав він Босіні. — Ходімо, пообідаєте з нами.
В його запрошенні звучала якась бравада, якийсь дивний пафос. «Мене ти не обдуриш, — здавалося, говорив він своїм тоном і виглядом, — але, сам бачиш, я тобі довіряю, я тебе не боюся!»
Вони рушили утрьох на Монпельє-сквер, Айріні йшла посередині. На людних вулицях Сомс простував попереду. Він не дослухався до їхньої розмови: здавалось, його дивне рішення довіритися Босіні переважило навіть його потаємні мотиви. Як досвідчений картяр, він запевняв себе: «Цю карту я не можу відкинути. Треба поставити і на неї. Надто мало в мене шансів на виграш».
Переодягався він повільно і, почувши, як Айріні вийшла з своєї кімнати й зійшла вниз, ще на добрих п'ять хвилин загаявся в своїй туалетній кімнаті. Потім він і собі зійшов у вітальню, навмисно грюкнувши дверима, щоб їх попередити. Вони стояли біля каміна — може, розмовляли, а може, й ні, він не міг сказати напевно.
Весь той вечір Сомс старанно грав свою роль у цьому фарсі, поводячись із гостем куди приязніше, аніж будь-коли досі; на прощання він сказав Босіні:
