Завоювання Плассана - Золя Эмиль (читать книги бесплатно TXT) 📗
Олімпія зареготала.
— Ой, як гарно! — вигукнула вона. — Я її добре знаю, вашу книгу видатків. Ви платите за редиску і масло, правда? Знаєте, мамо, ви собі лишайтеся на першому поверсі, я туди не піду заважати вам. Але не йдіть і ви сюди, нагору, не чіпляйтеся до мене, а то я зчиню галас. А ви ж знаєте — Овідій наказав, щоб галасу не було.
Пані Фожа, лаючись, пішла вниз. Погроза, що Олімпія зчинить галас, змусила її відступити. А Олімпія, щоб поглумитися з неї, наспівувала їй услід. Зате, коли Олімпія йшла у сад, мати мстилася, йдучи за нею назирці, заглядаючи їй у руки, стежачи за нею безнастанно. Вона не пускала її ні в кухню, ні в їдальню, посварила її з Розою через якусь каструльку, що її Олімпія взяла й не повернула. Однак вона не зважувалась підкопуватися під її дружбу з Мартою, боячися скандалу, який міг би пошкодити абатові.
— Коли ти так мало дбаєш про свої інтереси, — якось сказала вона синові, — я зумію без тебе захистити їх, не бійся, я буду обережна. Знаєш, якби мене тут не було, твоя сестра вирвала б хліб із твоїх рук.
Марта не помічала тієї драми, що розігрувалася навколо неї. Їй просто здавалося, що домівка стала веселішою, відколи всі ці люди заповнили передпокій, сходи, коридори. Так наче це були мебльовані кімнати, де чути приглушені сварки, грюкання дверей, де життя кожного пожильця проходить на очах у всіх, де в кухні палає весь час вогонь, бо Розі доводилося варити ніби на цілий ресторан. Потім тяглася нескінченна процесія крамарів. Олімпія, щоб не псувати собі рук, не хотіла мити посуд і замовляла все у кулінара на вулиці Ванн, в якого можна було брати обіди додому. Марта всміхалась і запевняла, що радіє цій метушні; тепер вона не любила залишатися на самоті, їй треба було чимсь гасити гарячку, що спалювала її.
А Муре, навпаки, наче для того, щоб втекти від цього гармидеру, замикався на другому поверсі в кімнаті, яку називав своїм кабінетом; він переміг свою відразу до самотності, майже не виходив у садок, часто не показувався з ранку до вечора.
— Цікава я знати, що він там робить, — казала Роза пані Фожа. — Він сидить тихо, як миша. Можна подумати, що він номер. А коли він ховається, то, напевно, він там нічого хорошого не робить, правда?
Коли настало літо, в будинку ще повеселішало. Абат Фожа приймав у кінці саду, в альтанці, прихильників супрефекта і прихильників голови суду. Марта звеліла Розі купити дюжину садових стільців, щоб не носити щоразу стільців із їдальні. Ці прийоми зробилися звичаєм. Щовівторка, по обіді, хвіртка в тупик була розчинена; чоловіки і дами заходили привітати пана кюре запросто, по-сусідському, в солом’яних капелюхах, в пантофлях, розстебнутих сюртуках, підколотих шпильками спідницях. Відвідувачі приходили поодинці, але потім обидві компанії сходилися докупи, перемішувалися, розважались, перемиваючи кісточки своїм ближнім.
— А чи не боїтесь ви, — сказав одного разу пан де Бур де панові Растуалю, — що можуть несхвально подивитись на ці наші зустрічі з клікою супрефектури?.. Адже незабаром загальні вибори.
— Чому ж би на них дивилися несхвально? — відповів пан Растуаль. — Ми ж не йдемо в супрефектуру, ми тут на нейтральній території… Потім, мій любий друже, ми ж тут без усяких церемоній. Я приходжу в своїй полотняній куртці. Це приватне життя. Ніхто не має права втручатися в те, що я роблю в себе вдома. Поза домом — то інша річ, там ми належимо публіці… На вулиці ми з паном Пекером навіть не вітаємось.
— Пан Пекер де Соле дуже виграє, коли з ним ближче познайомишся, — помовчавши, зауважив колишній префект.
— Авжеж, — відповів голова суду, — я дуже задоволений, що познайомився з ним… А яка достойна людина абат Фожа!.. Ні, я не боюсь ніякого лихослів’я, коли йду привітати нашого любого сусіда.
Коли почали наближатися загальні вибори, пан де Бурде став непокоїтись, він казав, що його дуже втомлює спека. Часто його охоплювали сумніви, і він ділився ними з паном Растуалем, щоб той його заспокоїв. Взагалі ж політичних питань у саду Муре ніколи не зачіпали. Якось пан де Бурде, марно пошукавши, з чого б почати розмову, вигукнув, звертаючись до лікаря Порк’є:
— Скажіть, пане лікарю, ви читали сьогодні «Урядовий вісник?» Нарешті наш маркіз заговорив. Він вимовив рівно тринадцять слів, я полічив. Бідолаха Лагріфуль! Він мав нечуваний успіх.
Абат Фожа підняв палець вгору і промовив добродушно:
— Не треба політики, панове, не треба політики!
Пан Пекер де Соле розмовляв з паном Растуалем; вони вдали, ніби нічого не чули. Пані де Кондамен усміхнулась і провадила далі, звертаючись до абата Сюрена:
— Чи правда, пане абат, що ваші стихарі крохмалять легким розчином клею?
— Так, пані, легким розчином клею, — відповів молодий священик. — Є пралі, які вживають картопляний крохмаль, але він роз’їдає серпанок, і це нікуди не годиться.
— Ваша правда, — підхопила молода жінка. — А я ніяк не можу добитися, щоб моя праля користувалася клеєм, перучи мої спідниці.
Тоді абат Сюрен послужливо написав на звороті своєї візитної картки прізвище й адресу своєї пралі. Отак розмовляли в садку про туалети, погоду, врожай, події минулого тижня. Час минав дуже приємно. Іноді розмови переривалися партіями у волан. Дуже часто приходив абат Бурет і розповідав усякі побожні історії, які пан Мафр уважно вислухував до кінця. Тільки один раз зустрілися тут пані Делангр і пані Растуаль; обидві поводились дуже ввічливо, дуже церемонно, проте в їхніх згаслих очах раптом спалахували вогники давнього суперництва. Пан Делангр приходив нечасто. Що ж до подружжя Палок, то вони, хоч і відвідували постійно супрефектуру, проте уникали бувати в саду в ті години, коли пан Пекер де Соле йшов до свого сусіда абата Фожа. Після свого невдалого наскоку на молитовню Притулку пречистої діви дружина судді почувала себе не дуже впевнено. Але найретельнішим відвідувачем був, безперечно, пан де Кондамен; завжди в бездоганних рукавичках, він приходив сюди, щоб посміятися з усіх, брехав, говорив з величезним апломбом непристойності і, пронюхавши про якісь інтриги, розважався ними потім цілий тиждень. Цей високий старий чоловік, дуже стрункий у своєму пошитому в талію сюртуку, любив молодь; він глузував із «стареньких», ховався з панночками своєї кліки по кутках і пирскав там від сміху.
— Сюди, сюди, діточки, — всміхаючись, казав він, — нехай старі там сидять самі.
Одного дня він мало не переміг абата Сюрена в героїчній партії у волан. Правду кажучи, йому подобалось жартувати з цією молоддю. Найчастіше своєю жертвою він обирав сина Растуаля, хлопця досить обмеженого, якому розповідав жахливі речі. Нарешті він почав обвинувачувати Северена в тому, що той залицяється до його дружини, причому так вирячував на нього очі, що бідолашний хлопець аж пітнів від страху. Найгірше було те, що хлопець уявив собі, ніби він і справді закоханий в пані де Кондамен, і упадав коло неї, ніжно й несміливо зазираючи їй в очі, що дуже тішило її чоловіка.
До панночок Растуаль інспектор лісного відомства ставився з галантністю молодого удівця, і вони були об’єктами найжорстокіших його насмішок. Хоч їм уже було під тридцять, він заводив з ними дитячі ігри, розмовляв з ними, як з інститутками. Найбільшою розвагою для нього було стежити за ними в той час, коли тут присутній був Люсьєн Делангр, син мера. Він відводив убік лікаря Порк’є, що ладен був усе слухати, і шепотів йому на вухо, натякаючи на колишній зв’язок пана Делангра з пані Растуаль:
— Ну, подумайте, Порк’є, в якому скрутному становищі хлопець… Хто від Делангра — Анжеліна чи Аврелія? Відгадай, коли можеш, і вибирай, коли зважишся.
Абат Фожа був однаково люб’язний з усіма своїми відвідувачами, навіть з жахливим де Кондаменом, що дуже його дратував. Абат поводився дуже скромно, говорив мало, сприяючи тому, щоб обидва товариства злилися. Здавалось, він відчував тільки тиху радість господаря дому, що є ланкою, яка зв’язує порядних людей, створених для взаєморозуміння. Марта двічі виходила в садок, щоб гості почували себе вільніше. Але вона страждала, коли бачила абата серед усіх цих людей, вона чекала, поки він залишиться сам; священик більше подобався їй, коли він, зосереджений, поважний, повільно й спокійно ходив по альтанці. Труші по вівторках знову заздрісно підглядали з-за завісок, а пані Фожа і Роза витягали шиї в передпокої, захоплено милуючись світською люб’язністю, з якою пан кюре приймав найвидатніших у Плассані осіб.
