Фрау Мюллер не налаштована платити більше - Сняданко Наталка В. (лучшие книги без регистрации .txt) 📗
На четвертому курсі Христина вже ходила в лесбійські кнайпи й користувалася там популярністю. Вона не особливо крилася з цим перед батьком, але він ні про що не питав, якщо вранці за сніданком зустрічав чергову Христинину подругу в себе на кухні. Після закінчення консерваторії Христина перейшла жити у квартиру, яку вони досі здавали, і протягом перших півроку надовше зійшлася з однокурсницею, з якою вони навіть планували разом жити й усиновити дитину. Але через півроку однокурсниця зрадила Христині, і відтоді вона вже більше ні з ким не планувала спільного майбутнього.
Одного разу їй наснився сон, у якому вона сиділа в темній кімнаті і дуже боялася. Поряд із нею була Ева та три порожні стільці. Ева просила Христину уявити, що на стільцях сидять її батько, мати й бабця, і спробувати поговорити з кожним із них про все, про що вони не договорили в дитинстві. Христина не хотіла, стверджувала, що не знає, про що можна з ними говорити. Тоді Ева запитала її, чи відчуває вона ступні своїх ніг. Христина замислилася й справді відчула, як до ніг приливає тепло. Потім сказала:
— Гаразд, я поговорю, але нехай кожен із них приходить окремо. Спершу бабця.
І на порожньому кріслі перед нею з’явилася бабця. Крісло від цього стало відразу вищим і якимось чистішим, Христина також випросталася, поправила на собі одяг і привіталася:
— Доброго дня, бабцю. Нам бракує вас. Знаєте, я хотіла вам сказати, що без вас нам було дуже погано. А ще знаєте, бабцю, я іноді ненавиділа вас, ненавиділа манну кашу, яку ви заставляли мене їсти, ненавиділа довге волосся, яке ви примушували мене носити, лякаючи тим, що я можу полисіти, якщо мене неправильно пострижуть, ненавиділа за те, що ви в дитинстві лякали мене бабаєм, а потім розповіли мені, що Миколая не існує, а подарунки приносять батьки. Навіщо ви так із Миколаєм? Я ще кілька років продовжувала вірити в те, що існує зубна фея, яка міняє молочні зуби на монетки, а листи Миколаю складала тільки подумки й сама цього соромилася. Я ненавиділа вас за те, що ви ніколи не посміхалися моїй мамі та говорили мені, що вона все робить неправильно і що я виросту такою, як вона, якщо не буду слухатися. І я не слухалася, бо хотіла вирости такою, як мама. Я дуже любила вас, бабцю, але через вас мої батьки постійно сварилися й після цього в нас удома було так тихо й порожньо, ніби хтось помер. І в’янули квіти, які забували підливати, а, можливо, квіти також чутливі до того, що відбувається з їхніми господарями. І я підливала ваші квіти мильним розчином і кип’ятком, виставляла вазонки потай на мороз, щоб ваші квіти теж в’янули і вам було прикро. Але ви не шкодували квітів, для вас вони не були живими істотами. Ви безжально обрізали зелені пагони, якщо вони здавалися вам зайвими, ви виставляли замерзнути ті вазони, які вам не подобалися. Ви кастрували своїх котів, а потім випускали гуляти надвір, і там їх загризали здорові дворові коти. Я ніколи не говорила вам цього всього, бабцю, ніколи б не наважилася. Але, попри все, я страшенно вас любила.
— Так, мамо, — продовжувала Христина, повернувшись до іншого крісла. — Бабці вже немає тут. І я знаю, що вона багато в чому винна. Але ми також винні, що дозволили їй втручатися в наше життя й поламали все, у чому нам було добре. Ніколи не можна бути лише жертвою, це означає заперечувати в собі те, що провокує когось поводитися з тобою несправедливо. І змінитися мали ми всі. Разом. Наша помилка була в тому, що ми не були разом. Але я знаю, що ти завжди була зі мною. І якби ти залишилася зі мною, мабуть, у мене все склалося б по-іншому. Я знаю, я винна, що не захищала тебе, але я була ще така мала і не змогла пробачити тобі, що твої образи виявилися для тебе важливішими, ніж час, який ти ще могла побути зі мною. Знаєш, я завжди ревнувала тебе. До твоєї роботи, до того, що ти така гарна і в тебе стільки туфель на високих каблуках, а в мене немає жодних і мені забороняють носити твої, за те, що ти відсилаєш мене спати, а потім сідаєш із татом перед телевізором дивитися якийсь фільм і що вам добре без мене, за те, що ти відправляла мене до бабусі на час своїх постійних відряджень. За те, що в мене залишилися лише такі ідіотські дитячі спогади про тебе, що вони не переросли в більш дорослі проблеми й конфлікти. За те, що ти ніколи не радила мені, з ким зустрічатися, а з ким — ні, що я не мала змоги не послухатися тебе, а потім шкодувати, що всі справді важливі рішення в житті я змушена була приймати без тебе. Я й тепер іноді відчуваю себе так, ніби це я — мати, а ти — моя дитина, яка померла в дитячому віці. І від цього в мене все плутається в голові і я не знаю, що правильно, а що погано. Якась частина мене так і не подорослішала, бо не отримала на це твоєї згоди. І мені іноді здається, що серед людей, яких я допускаю до себе ближче, я завжди шукаю тебе, але водночас добре знаю, що тебе не існує, бо те, що я знаю про тебе, складається більше з моїх вигадок, ніж із реальних спогадів. Я розумію, що не можна все життя провести в пошуках людини, яка замінить тобі те, чого в тебе ніколи не було. Але не знаю, як зупинити ці пошуки. Просто якби ти була зі мною трохи довше, я б устигла розчаруватися в тобі, ти не залишилася б у моїй свідомості такою всемогутньою, якими бувають лише мами маленьких дівчаток. І ця твоя всемогутність за час твоєї відсутності розрослася в мені й перетворилася на частину мене самої. І я більше не знаю, що саме в мені — це ти, що — я, а що — мої вигадки про нас обох, які я старанно намагаюся навіть сама перед собою вважати правдою. Вибач, мамо, що це все так плутано й так сентиментально. Ти ніби іграшка, загублена в дитинстві, спогад про яку не дає спокою в старості. Вибач за все, чого ми не встигли.
Потім Христина замовкла. А через деякий час затремтіла і сказала, звертаючись до Еви:
— Я не можу поговорити з батьком. Для цього мені треба зайти глибше, у той кут кімнати, де нічого не видно. А мені страшно.
— Усе правильно, — відповіла їй Ева. — Тобі страшно того, що ти ховаєш сама від себе. Намагаєшся зробити вигляд, ніби цього не було. Але якщо ти зайдеш туди й побачиш це, ти завершиш цю справу й далі будеш ставитися до цього спокійніше. Усі знайомі страхи відразу стають не такими страшними. Ти ж знаєш.
— Ні, — рішуче відповіла Христина. — Я не можу. Мені достатньо, що я поговорила з бабцею і мамою. Якщо ця твоя терапія чогось варта, мені має полегшати. А заходити в той темний кут я не буду.
На цьому Христина прокинулася й зрозуміла, що її сон був навіяний книгою, яку вона читала перед тим, як заснути. Це була одна з Евиних книг про терапевтичні практики. І в одному з описаних випадків пацієнтка також зупинилася посеред спроби відтворити свої дитячі переживання й відмовилася заходити в темну кімнату, де ховала сама від себе незавершені розмови та конфлікти з батьком. Христина зробила собі чаю й дочитала розділ. Пацієнтка після кількох наступних сеансів таки зайшла до темної кімнати, й виявилося, що її фобії та комплекси були пов’язані з побаченою в ранньому дитинстві сценою сексу між батьками, яку дитячий мозок зінтерпретував як сцену насильства й загнав глибоко в підсвідомість. Сам факт пацієнтка забула, але в її підсвідомості залишилася незавершена справа, яка змушувала її страждати від незрозумілих страхів, і поки вона ще раз, уже дорослими очима, не побачила цю сцену, страхи були нав’язливими й повторюваними нічними кошмарами, які мучили її й доводили до нервових зривів. Вона ставала дратівливою, страждала від тривалого безсоння й депресій. Після пережитого усвідомлення дитячої травми їй стало значно легше.
Заглиблення завбільшки з кулак з’явилося під грудьми Христини відразу після смерті матері. Христина притулила долоню до того місця, де було заглиблення, і спробувала зрозуміти, що відчуває при цьому. Відчувала вона тупий біль і водночас несправедливість, гіркоту, так само вона почувала себе, коли ховали маму. Тоді їй здавалося, що мати відштовхує її і йде назавжди, залишаючи по собі тільки цей тупий біль, ніби після удару кулаком у груди.
