Повний місяць - Кокотюха Андрей Анатольевич (читать книги бесплатно полные версии TXT) 📗
— Яким випадком?
— Заховати вбивство Сомова серед інших схожих! От чорт, я мусила здогадатися раніше!
Ігор змірив збуджену власним здогадом Ларису дивним поглядом, від якого в неї враз пропало бажання продовжувати. Затнувшись, ковтнула невидиму грудку, торкнулася при цьому грудей, спитала обережно:
— Що? Чому ти так дивишся?
— Виявляється, ти щиро вважаєш мене здатним перегризти людині горло. Нехай це паскудний Сомов, і все ж: невже я таки схожий на когось, хто придурюється вовкулакою? Я збрехав про свою хворобу, бо мені треба побути вдома. Є на те свої причини. Я щиро радий, Ларисо, що Сомов отримав заслужене. Він багато горя приніс тобі, іншим людям, мені… Але я його не вбивав.
— Я повинна повірити?
— Є смисл брехати тобі?
Справді, Ігорю Волкову зараз не було жодної потреби викручуватися перед дружиною. Яку ані на мить не вважав колишньою й заради якої втік із табору.
Лариса легенько стиснула пальцями скроні — всередині, під черепною коробкою, починали дрібно пульсувати — постукувати крихітні молоточки.
— Нема. Ти правий, вибач. Сама не знаю, що й чому на мене накотило. Просто все несподівано… Так буває, коли загадуєш бажання й воно раптово збувається. Не віриш, шукаєш якоїсь підлоти, вселенської змови… Треба, аби все це вляглося… Я думала, ти вже знаєш… Тому бігала, шукала тебе…
— Дарма ти це, Ларо.
— Сама розумію.
— Нічого. З ким Юра? В школі?
— Лишила в приятельки, з місцевих. Ми взагалі перебралися до неї.
— Ось і повертайся, — Ігор говорив жорстко, слова звучали, немов наказ. — Сюди більше не ходи. Мене спеціально не шукай. Тому й до хати не запрошую, бо ще затримаєшся. Не думай, нічого не скінчилося. Тобто, — тут же виправився він, — для Сомова, може, й так. Не для нас із тобою. Перечекати головне, не зірватися. Обережність навіть більша, ніж була. Згодна?
— Абсолютно. Повна партизанщина.
Тепер уже Ігор обійняв її, рвучко й міцно. Знайшов губи. Лариса відповіла, хоч неохайна борода таки заважала, але то — від незвички. Звикати доведеться. Природне маскування, хтозна: раптом їй сподобається колотися об чоловіка.
Йти не хотілося. Охопила повна свобода, ніби не було кругом нічого, загрозливого для волі й життя. Немов відчувши це й здогадавшись, куди знову може зайти, Вовк відсторонив жінку, м'яко, та разом із тим — наполегливо.
Жартома повернув до себе спиною.
Ляснув нижче — колись давно робив так, Лариса навіть забула.
Правий Ігор: треба йти. Дійсно, все для них лиш починається.
Махнула на прощання й пішла. Вийшовши за хвіртку, не озиралася. Може, якби раптом повернула голову, помітила б у вікні інше обличчя.
Чуже.
Незнайоме.
Хиже.
З хати молоду жінку проводжали недобрим поглядом.
Просто так узяти себе старший лейтенант Андрій Левченко не міг дозволити нікому.
Не для того десять років удавав із себе іншу людину. Не для того вцілів на фронті, аби тут, серед лісу, опинитися на мушці невідомо, в кого. Ще й отримати кулю в спину.
Так оцінюють ситуацію на війні, коли смерть зовсім поруч і її не уникнути. Помирати все одно не хочеться. Та ще більше неохота гинути, не спробувавши опиратися.
Це майнуло швидко. Андрій прийняв рішення й навіть виправдовував його для себе, будучи вже в русі.
Порахував подумки до десяти, давши змогу невидимому ворогу вирішити — він банкує.
А потім сіпнувся вправо, згинаючи при цьому ноги в колінах, нахиляючись і пірнаючи, виграючи секунди, виходячи з сектору обстрілу, стараючись перехопити ініціативу.
Шанс був мізерний.
Скористатися ним Левченко мусив.
Не через безшабашну сміливість — набуті інстинкти працювали.
Та не врахував, що Катерина Липська не стоятиме смирно, не буде дивитися на все це збоку й терпляче, чекаючи, чия нарешті візьме. Щойно Андрій випустив її з поля зору, справедливо вважаючи — противник за спиною небезпечніший, жінка різко подалася вперед, на ходу скидаючи з плеча протигазну сумку.
Замахнулася. Мотнула.
Удар прийшовся Левченкові не прямо в голову навідліг, навскоси зачепив потилицю й плече. Та цієї раптової атаки з флангу стало досить, аби перешкодити подальшому руху.
Знову повели інстинкти, Андрій розвертався до Катерини, намагаючись відбитися, відклякнути наставленим стволом. Та нині явно видався не його день — незграбно ступнув, утратив рівновагу на секунду, якої виявилося достатньо.
Протигазна сумка, не важка, не замашна, але — все ж дошкульна, вдарила вдруге. Тепер — по озброєній руці.
Левченко й за таких розкладів утримав би пістолет. Але Катерина пустила в хід зовсім уже несподівану зброю — дряпнула нігтями йому по лицю, цілячись на очі. Відмахнувшись, Андрій остаточно впустив контроль над ситуацією, і Липська третім ударом таки вибила в нього ТТ. При цьому Левченко далі лишався на ногах, забувши на короткий час про загрозу ззаду. Й вона нагадала про себе.
Гримнуло.
Стріляли не прицільно. Навмисне мимо, брали вище голови. Давали зрозуміти: наступний постріл може стати для нього останнім. І буцатися з двома, одна з яких — жінка, котра, виявляється, небезпечніша за тигрицю, Андрієві тут дійсно не посміхалося. Піднявши руки на рівень плечей, виставивши їх трошки вперед, вигукнув, дивлячись просто на розлючену й захекану Липську:
— Все! Все, чуєш! Стою!
— Катю, залізка! — почулося ззаду.
Спритно нахилившись, Катерина підхопила його пістолет, проте віддавати своєму спільникові не квапилася. Навпаки, спритно перевірила, чи дійсно заряджений. Взяла без страху, даючи полоненому зрозуміти — поводитися зі зброєю вміє, в разі чого пустить у діло, навряд чи промахнеться.
— Далі що? — запитав Левченко.
— Повертайся. Повільно, москалю.
— Я такий москаль, як ти жид, — спокійно відповів Андрій, вже здогадавшись, із ким матиме справу. — Чи китаєць, вибирай.
— Поговори мені.
— І поговорю. Давай побалакаємо, земляче. Нам є про що, скажи?
Промовляючи так, Левченко розвернувся довкола своєї осі.
Побачив, хто взяв його на мушку.
Не стримався — скреготнув зубами, виматюкався смачно. Бо мав, виявляється, всі шанси викрутитися з дурної ситуації. Адже ворог виявився не таким спритним, мобільним та вправним, яким уявляв його Левченко.
Метрах у п'яти від нього, притулившись для зручності спиною до букового стовбура, сидів на осінній траві високий, — без перебільшень — велетень, казковий просто! — чоловік у повстяному картузі. Легке пальто розстебнуте, з–під нього визирала гімнастерка помітно не червоноармійського крою, темних галіфе та чоботях. Рука стискала німецький парабелум, проте зграбно рухатися велетень не міг.
Ліву ногу стискав міцний мисливський капкан.
Видно, він ступив, не помітивши, і пастка захлопнулася. Сили в чоловіка вистачало, аби впоратися з халепою та звільнитися. Але щось завадило йому так зробити відразу, тож мусив волочити з собою ще й це залізне зубате одоробло. Ще Андрій не мав жодних сумнівів — Катерина Липська весь час ходила в ліс на зустріч із цим велетнем. Тому й нічого не боялася: поруч із таким сам чорт не страшний. Ішла сюди й тепер, навіть бігла, досить скоро після його появи в неї вдома. Збиралася повідомити спільникові дещо важливе.
І це важливе почула від начальника міліції, не інакше.
— Ти не думай, — відразу попередив велетень, перехопивши погляд Левченка. — Не встигнеш. Я тебе з цього місця дістану.
— Чого ж досі не дістав? Шмалив би в спину, по всьому. Ні, ти говорити хочеш. Може, потім розстріляєш. Нехай так, далі — що? Подумай, земляче. В одному місці за короткий час убивають начальника відділу НКВС і начальника міліції. Скільки, як ти кажеш, москалів буде тут найближчим часом?
— Енкаведешник ваш — не моя робота. Шкодую.
— Вірю. Зате мій попередник, Тищенко, напевне ваша робота. Лісові хлопці, правда ж? Скільки вас тут?
— Нахабний. Хто кого допитує, як думаєш?
— Ніхто нікого. Говоримо. Хіба ні? — і відразу — без непотрібної паузи: — Хто це так на тебе полював? Де капкан підчепив? Спіймався?
