Дім на горі - Шевчук Валерий Александрович (книги без регистрации бесплатно полностью txt) 📗
Прокинулась у холодному поті, стало важко їй дихати. Боліло серце, і нестерпно стукотіло в голові. Здалося їй, що ось-ось трісне їй мізок, через це покликала хрипко Оксану. Оксана, однак, міцно спала, розділяла їх стіна. Галя звела руку й затарабанила в ту стіну. Щось завовтузилось у глибині дому, й почулися важкі кроки: збудила вона Хлопця. Він відчинив двері й зазирнув до неї. Вона покликала його слабким голосом, обома руками стискаючи голову, яка й досі немов розпадалася.
— Мені погано, — сказала вона. — Розбуди Оксану. Або ні, дай мені гірчичника. Отут, на полиці.
Він засвітив світло й намочив гірчичника, бризкнувши водою з графина. Приклав матері до шиї.
— Таблетку валідолу, — сказала Галя. — Теж на полиці.
Він подав таблетку, і вона поклала її під язик. В шию почало гріти, кров помалу відпливала від голови.
— Давно це в тебе?
— Хіба мало було хвилювань? — шепеляючи через таблетку, відповіла Галя.
— Лежи. Я посиджу коло тебе.
Він сів коло неї заспаний, обважнілий, і тільки тепер помітила Галя, що він значно старший своїх літ. Побачила вона його важкі, спрацьовані руки, почула гострий дух його тіла й пожаліла раптом: не одне митарювання випало і на його віку. Він, правда, сам того хотів, але тепер у нього несвіже обличчя і якась глибока втома ховається в очах.
Їй полегшало, таблетка під язиком розтала, і ніякова всмішка освітила її обличчя.
— Завдала тобі клопоту. Коли в мене таке починається, спить у цій кімнаті Оксана. Здебільшого, це трапляється весною, але ось бачиш…
— Тобі не треба хвилюватися, — сказав Хлопець. — І більше відпочивай.
— Зараз я і відпочиваю. Це з осені не до гульні.
Вона приплющилася, на щоках їй заграли нездорові рум’янці. Хлопець звівся.
— Може, розбудити Оксану? Хай переселиться…
— Вже не треба, — розплющилася Галя. — До речі, все забуваю тобі сказати: питала за тебе кілька разів Марія Яківна. Не заходив до неї?
— Ще ні.
— Зайди обов’язково. Дуже хоче тебе бачити.
Вони сиділи з Марією Яківною в саду, стояв незвичайно сонячний серпень, зовсім такий самий, як той, коли доживав своє старий Іван. Марія Яківна подумала про це мимохідь, розглядаючи Хлопця: був він чимось схожий на Івана, тільки той худий, а цей огрядний. Сонце світило на них, роблячи голову Марії Яківни сріблисто-осяйною, а чорне Хлопцеве волосся ще чорнішим. Марія Яківна втомилася, розповідаючи йому про старого, — давно вже не випадало їй стільки говорити. Грали на сонці викладені у вазу яблука, груші та сливи, літали над ними жовтогарячі оси, і стара вряди-годи помахувала рукою, зганяючи їх з плодів.
— Знуджую тебе старечим базіканням, — сказала Марія Яківна. — Дуже хотілося мені тебе побачити. Ну а побачила, то й на спогади потягло.
Хлопець зирнув на неї майже прозорими від сонця очима.
— Коли я був далеко звідси, — сказав він повільно, — часто згадував вас, Маріє Яківно, і діда Івана. Все мені здавалося, що маю повернутися, щоб прочитати ті зошити, що їх він списав.
— Це я тобі дозволю, — засміялася Марія Яківна. — Хто зна, що в тих зошитах: мене бракує, щоб розібрати ті ієрогліфи. Для мене вони просто ясна пам’ять про чоловіка, і я їх через те бережу.
— Мені завжди здавалося, — правив своєї Хлопець, — що там неабищо. До речі, все, що стосується діда, для мене також неабищо. Кожен чоловік шукає в житті відповідностей та віддзеркалювання себе в інших. Часом він сам віддзеркалює, але зв’язок від того не порушується. Те, що говориться про спорідненість душ, — не марниця. Я довго над цим міркував: спорідненість душ — одна з найдійовіших форм боротьби людини із самотністю.
— Кажеш складні для мене речі, — мовила Марія Яківна. — Але що таке самотність, я пізнала добре. В перші роки після дідової смерті я, здавалося, втратила зовсім смак до життя. А вгадаєш, що мене рятувало? Вечірнє небо. Дивилася на нього й мимохіть заспокоювалася… Знаєш, я все-таки пробувала читати ті зошити, що тебе цікавлять, — може, хотіла якось долучитися до нього, але не по мені та робота. Ми жили довго й гарно, — голос Марії Яківни повільно плив, — але спілкувалися, видно, не всією душею. Тобто я віддавалася йому повністю, але йому треба було ще жити у сферах, недоступних мені. Уяви собі, він виявляв дивовижну делікатність при цьому, не відчувала я із ним ніколи себе упослідженою…
— Я багато сподіваюся знайти в тих зошитах, — сказав Хлопець.
— Ой, не поспішай! — відповіла Марія Яківна. — Можеш розчаруватися. Але все одно спадкоємцем їхнім станеш ти. І знаєш, що я в тебе попрошу? Ти, звісно, мірятимеш їх мірками правильними, пристосовуючи ті писання чи до мистецтва, чи до чого там іще. Але коли не зможеш знайти тому писанню застосування, не знайдеш там нічого для себе цінного, не викидай його і не упосліджуй. Хай лежить собі в тебе у тихому куточку, їсти воно не просить. Зітри раз на півроку з тих зошитів куряву і поклади знову. І передай, будь ласка, це побажання своїм дітям…
— Чи не зарані ви, Маріє Яківно, заповіти складаєте?
— Ох, не зарані, хлопчику, не зарані. Серце в мене — як зіпсутий мотор у машині. Вже так зіпсутий, що його не полагодиш.
Марія Яківна зирнула на нього крізь кришталики сліз і на вуста в неї лягла добра й гарна всмішка. Вона встала, важко спираючись на палицю, й кивнула, щоб він ішов за нею. Ледь рухала ногами, налягаючи на ціпок.
— Бачиш, я ледве вже соваюсь. Найтяжче мені з тими сходами.
На сходах він узяв її під руку, і вона сперлася на нього. Рука її була дивовижно холодна.
— А ти надовго приїхав до матері? — спитала тихо, коли підіймалися вони сходами.
— Гадаю, назавжди.
— Казала мені Галя про тебе й Неонілу. Це правда?
— За тиждень ми розписуємося.
— Вітаю тебе. То славна дівчина. Вона до мене частенько забігає і, спасибі їй, допомагає. Причепурить мені хату, що й на серці веселіше. Твоя мати й сестра теж мені допомагають. Таку маєш славну сестру!
Хлопець згадав піддертого носика й гордовито стиснуті вуста. Було йому трохи дивно.
— Я рада, що ти зійшовся з Неонілою, — сказала стара, віддихуючись на веранді.
Так само стояв тут стіл, і так само плелися кручені паничі. Біля столу стояло лозове крісло. Дивне бажання охопило раптом Хлопця: повабило його до того столу й крісла незборним потягом. Внизу стелилися дахи й подвір’я.
— Отут він любив сидіти, — перехопила його погляд стара. — Я нічого тут не порушую…
Вони зайшли в кімнату. Була вона й справді напрочуд чистенька, пофарбована підлога лискотіла, доріжки на ній були рівні й наче випрасувані, на вікнах світліли білісінькі гардини.
— Підлогу фарбувала твоя сестра. Рік тому. Таке воно невгомонне, те дівча!..
— Мені здалося, вона трохи занозиста, — не витерпів Хлопець.
— Що ти кажеш? — щиро здивувалася Марія Яківна. — Я того за нею не помітила.
Вона підійшла до шафи, відчинила й вийняла звідти загорнутий у повощений папір пакунок.
— Так менше курявою припадають, — сказала розгортаючи.
Папір сухо й легко шарудів, а Хлопець аж очима прикипів до тих зошитів. Були вони грубі, оправлені в шкіру, пожовтілі на зрізах, на одному із них красувалася велика зіркаста клякса. П’ять зшитків, покладених один на одний, лежали перед ним, наче сокровенний скарб.
— Оце те, — сказала Марія Яківна, — на що поклав він своє життя.
Дженджурик ходив по горі туди й сюди, тліла в його вустах сигарета, синій димок вивсь угору, і дженджурик примружував від диму ліве око. Його наваксовані туфлі аж сяяли, сірий костюм сидів бездоганно, погляд пострілював навсібіч, аж доки уздрів Оксану. Підіймалась угору із набитою пакунками авоською, і він миттю опинився біля неї, простягнувши руку.
— Чи не дозволите пособити?
Але Оксана не звернула на нього уваги. Йшла холодна й спокійна, а він заскакував до неї чи з одного, чи з другого боку. Говорив про чудові місця, в яких вона живе, про те, що його знову привабило сюди, й просив, щоб вона не проганяла його звідсіля. Сказав, що снилася вона йому сьогодні і що дивну тугу відчув він, коли прокинувся, — Оксана йшла нерухома й спокійна, на дженджурика вона й оком не кинула, хоч той аж зі шкури ліз, аби зазирнути їй у вічі. Зрештою, на самій горі він зробив паузу, щоб передихнути. Оксана повернула до нього піддертого носика і спитала крізь щільно стиснені губи:
