1Q84. Книга І - Мураками Харуки (серии книг читать онлайн бесплатно полностью .TXT) 📗
Досі Тенґо ні разу не грав на ударних інструментах і не цікавився ними. Та, спробувавши на практиці, побачив: ударний інструмент навдивовижу добре підходить особливостям його розуму. Він мимоволі відчув радість, коли окремі, дрібні фрагменти музики складав докупи й перетворював на ефективну послідовність звуків. Усі звуки набирали вигляду схеми, що спливала перед його очима. Як морська губка, Тенґо поглинав таємниці ударних інструментів. За порадою вчителя музики він дістав початкові навички гри на тимпані від одного ударника, що грав у симфонічному оркестрі. За кілька уроків Тенґо освоївся з будовою тимпана й способами гри на ньому. Оскільки ноти скидалися на формули, він легко запам'ятовував, як вони читаються.
Учитель музики, відкривши його небуденний дар, здивувався. Тенґо наче вродився з відчуттям складних ритмів. Мав чудовий музичний слух. Учитель казав, що якби Тенґо й далі спеціально вчився грати, то, може, став би професійним музикантом.
Тимпан — важкий інструмент, але має особливо глибокі, переконливі звуки й приховує в собі безмежні можливості для їхнього поєднання. Оркестр вивчав тоді кілька вибраних уривків із «Симфонієти» Яначека, транспонованих для духового оркестру. На конкурсі духових оркестрів середніх шкіл вищого ступеня вони грали їх як «твір за власним вибором». Виконувати «Симфонієту» учням середньої школи було важко. В її вступній частині з фанфарами тимпан мав повну свободу проявитися. Диригент оркестру, вчитель музики, вибрав цей твір з огляду на своїх здібних ударників. Однак, як уже мовилося, їх несподівано не стало, й він схопився за голову. Тож, природно, роль Тенґо як замінника виявилася важливою. Не піддаючись жодному стресу, Тенґо з радістю виконував свою партію.
Після того як конкурс щасливо закінчився (першого місця вони не завоювали, але здобули досить високий приз), до нього підійшла вчителька початкової школи і похвалила його за чудову гру.
— Я з першого погляду зрозуміла, що це ти, Тенґо-кун, — сказала ця невисока вчителька (її імені Тенґо не міг згадати). — Подумала, що дуже гарно грає тимпан, і добре придивилася — аж це ти. Став набагато вищим, але по обличчю я відразу тебе впізнала. Коли це ти почав вивчати музику?
Тенґо коротко розповів історію про його участь в оркестрі. Вислухавши його, вона не могла приховати свого подиву.
— У тебе стільки талантів!
— Та найбільше я люблю дзюдо, — засміявшись, сказав він.
— До речі, твій батько здоровий? — спитала вчителька.
— Здоровий, — відповів Тенґо. Та сказав він це навмання. Бо насправді не знав нічого про його здоров'я й не хотів особливо про нього думати. У той час Тенґо вже пішов з дому, мешкав у гуртожитку й з батьком давно не спілкувався.
— А чого ви сюди завітали? — спитав Тенґо.
— Моя племінниця, що грає на кларнеті в іншій середній школі вищого ступеня, запросила мене послухати, як вона гратиме соло, — сказала вчителька. — А ти й далі вивчатимеш музику?
— Як тільки нога загоїться, повернуся до дзюдо. Що не кажіть, а дзюдо не дасть мені залишитися голодним. Наша школа приділяє велику увагу цьому виду спорту — надає гуртожиток і триразове харчування. А духовий оркестр на це не спроможний.
— Виходить, що стараєшся не залежати від батька?
— Бо як же інакше, якщо він такий? — відповів Тенґо.
Учителька всміхнулася.
— Однак жаль. Ти маєш стільки талантів.
Тенґо знову подивився на цю невисоку вчительку і згадав, як вона прийняла його на ніч у своїй квартирі. У його пам'яті спливла по-діловому охайна кімната. Мережані штори й кілька горщиків з квітами. Гладильна дошка й недочитана книжка. Невелика рожева сукня, підвішена на стіні. Запах дивана, на якому вона поклала його спати. А зараз вона стояла перед ним, немов збентежена молода дівчина. Він уже не безпорадний десятилітній підліток, а сімнадцятирічний юнак. Повногрудий, з вусиками, з надмірно вираженою статевою жагою. І тепер біля старшої від нього жінки він почувався на диво спокійним.
— Як добре, що я зустріла тебе, — сказала вчителька.
— Я також радий, що зміг вас побачити, — сказав Тенґо. І це була правда. Але згадати її імені він ніяк не міг.
Розділ 15
(про Аомаме)
Міцно, як тримають на припоні повітряну кулю
Аомаме дбайливо ставилася до повсякденного харчування. В центрі її уваги щодня були страви, приготовані з овочів, а також з продуктів морського промислу, передусім білої риби. Іноді споживала трохи курятини. Харчові продукти вибирала свіжі, приправи додавала якнайменше. Жирів зовсім уникала, вживання вуглеводів обмежила. Салати присмачувала тільки оливковою олією, сіллю та лимоном. Вона не лише віддавала перевагу овочам, але й ретельно досліджуючи їхні поживні елементи, підбирала для потрібного балансу різні їхні види. Створила з них особливе меню і на побажання клубу рекомендувала його членам. Вона любила завжди повторювати: «Не забувайте, будь ласка, про підрахунок калорій. Якщо виберете правильні продукти й не переїдатимете, то не доведеться вам перейматися надмірною вагою».
А проте вона не завжди суворо дотримувалася такого аскетичного меню — іноді, коли раптом дуже хотіла їсти, заскакувала в якусь харчівню й замовляла товстий біфштекс або шматок молодої баранини. Тоді думала, що з якоїсь причини організм хоче сам такої їжі, й слухалася цього природного поклику.
Любила випити вина й саке, але для захисту печінки й контролю за вмістом цукру в крові уникала їхнього надмірного споживання — три дні щотижня залишалися безалкогольними. Саме тіло було для Аомаме святилищем, що постійно мало зберігатися в чистоті. Без жодної порошинки й плямки. Чому в ньому поклонятися — інше питання. Про це варто подумати пізніше.
На її тілі не було зайвого м'яса. Лише самі м'язи. Вона щодня ставала голою перед дзеркалом й старанно в цьому переконувалася. Та це не означає, що вона собою милувалася. Навпаки — її не задовольняла величина грудей та їхня несиметричність. Волосся на лобку росло так, як трава, витоптана загоном піхотинців. Дивлячись на себе в дзеркалі, вона хоч-не-хоч супилася. Однак зайвого жиру на собі не помічала й не могла схопити його пальцями.
Аомаме жила скромно. Гроші свідомо витрачала передусім на їжу. На харчові продукти не скупилася, пила тільки високоякісне вино. Коли доводилося їсти в місті, то вибирала ресторан з добротною кухнею. А все інше її не обходило.
Одягу, косметиці й прикрасам особливої уваги не приділяла. Для роботи в спортивному клубі обходилася буденним одягом — джинсами й светром. Зайшовши у клуб, на цілий день переодягалася у спортивний костюм з джерсі. Звичайно, не мала на собі жодних прикрас. І навіть коли траплялося виходити з дому між люди, вона їх не брала. Коханця не мала, на побачення ні з ким не ходила. Після одруження Тамакі вона втратила подругу, з якою могла піти кудись разом пообідати. Коли часом ішла шукати партнера для сексу, рум'янилась і по-своєму чепурилася, але таке бувало щонайбільше раз на місяць. Багато одягу вона не потребувала.
Якщо вже доводилося щось оновити, то, відвідуючи крамнички в Аоямі, купувала одну екстравагантну сукню й одну-дві прикраси до неї, а також пару туфель на високих каблуках. Зазвичай ходила в туфлях на низьких каблуках, а волосся зав'язувала вузлом. Обличчя вмивала милом, наносила крем на нього, і воно завжди блищало. Аомаме відчувала задоволення від чистого, здорового тіла.
Вона змалку звикла до простого, без жодних розкошів, життя. Відколи вона себе пам'ятає, їй втовкмачували в голову аскетизм і стриманість у всьому. У їхньому домі не було нічого зайвого. Найчастіше в ньому чулися слова: «Це марнотратство». Вони не мали телевізора, не передплачували газет. Навіть інформація була їм не потрібна. М'ясо й риба на столі з'являлися рідко, й поживні елементи для росту Аомаме отримувала здебільшого завдяки шкільному харчуванню. Діти вважали його «несмачним» і не доїдали, а вона готова була проковтнути також їхню порцію.
