На брата брат - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книги бесплатно полностью без регистрации TXT) 📗
Чи не останнім вернувся Сидір. Він ніс міток, в мішку щось ворушилося. Поклав мішок на росяну траву й почав виймати звідти курей, діловито скручував їм голови. Матвій відвернувся. Й подумав, що Сидір міг би залюбки отако і йому відтяти голову.
Журавка побачив Барабаша вранці зблизька, той лежав на возі з забитими в колодку руками й тужним поглядом дивився в небо, — маленький, сухенький чоловічок з круглою головою, змицькании і нещасний, зовсім не схожий на того грізного кошового, якого Матвій бачив в уяві: кремезного, могутнього, велетенської статури, з чорними вусами та чорними бровами — ножами, — вуса були сиві, а брови ріденькі й теж з сивиною і тонка, зморшкувата шия. Коні рушили, поволокли воза в каламутний сірий туман, і козаки в тому тумані гойдалися, як привиди, скрипів віз, подзвякували вудила, холодна вільгість ранку пробирала до кісток, всі чекали сонця, щоб зігрітися, а потім проклинати спекоту дня.
Військо догнали біля Комишні, там воно стало табором. Як і ведеться, посередині — похідна церква та гетьманський намет, кілька наметів для генеральної старшини, а далі, по колу, всі полки — піші та кінні й обоз — зайняли всю оболонь; за байраком стояв Карачбей з ордою. Чигиринський полк розташувався на хуториші, від якого лишилися печище, дві старі яблуні та одна груша (козаки і їх порубали на дрова), здичавілий малинник та напівзавалена криниця. А, видно ж, колись це було розкішне місце, жив тут багатий козак, але чи погромили хутір татари, чи сколупнули свої, а тепер чорніла пустка, вона наганяла сум і накликала думку про марність людських діянь та самого життя. Людина приїжджає, обживає місце, садить сад, а потім в одночасся все летить за вітром, обійстя, город опановують дикі коноплі та маквідюх, і тільки здичавілий кіт подає голос з кропив'яної шалини. («Може статися таке й з моїм хутором», — скрушно думав Матвій, блукаючи серед диких конопель та самосійного маку з дірчавими головками, у яких свистів вітер.)
Наступного дня Матвій довідався, що поблизу тих місць, з яких вони вернулися з Джулаєм, стався погром п'яти козацьких полків, посланих на чолі з Данилом Виговським, котрі мали вибити з Києва Шереметьева з стрільцями. Козаки прогнали сторожові сотні, почали копати шанці й не зогледілися, як з фортеці вийшло московське військо, вдарило на шанці, збило козаків, погнало до Дніпра, де їх немало й потопилося. Пораненому Данилу Виговському вдалося допастися до коня, і він врятувався втечею.
Москалі дощенту спалили Бориспіль, похапали чимало людей по інших селах та містечках, перевішали їх на київських шляхах; більше трьох тисяч людських шкіряних мішків з кістками гойдалося на вербах, дубах та на шибеницях на всіх під'їздах до Києва.
Гетьман лаяв Данила, погрожував москалям, але військо в похід на Київ не піднімав — мав інші плани. Матвій про ті плани тільки здогадувався, хоч достеменно нічого не знав — тепер йому було до гетьманських таємниць зась так само, як грішникові до раю. Козаки висловлювали всілякі здогади, сперечалися (доходило й до кулаків), чутки ширяли, наче горобці над просом.
Тридцять першого серпня приїхав царський гонець дяк Василь Кікін, йому назустріч виїхали дві чигиринські сотні (ті самі, що ходили під Гоголів), Джулай наказав комонникам зійти з коней і стати обіч дороги, стояли двома рядами, тримаючи коні в поводі, від села прикушпелила карета, полковник вийшов на середину дороги, карета зупинилася, з неї виступив дяк у гострій, опушеній горностаєм шапці, з широкою куцою бородою, і Джулай тримав до нього річ, а що говорив, Матвій не чув — було далеко. Козаки проводжали дяка майже до самого гетьманського намету, в обидві руки стояло військо під прапорами, піхота дала вогню салютного, але нестрійно. Біля самого намету дяка зустрів Юрій Немирич, щось йому сказав і відтулив вилогу. Слідом за Кікіним та Немиричем до намету увійшли полковники Гуляницький, Джулай, Креховецький, Сомко, Семенець, а також генеральна старшина.
Про що гомоніли — ніхто не знав, одначе наступного дня гетьман давав бенкет на честь московського посла, й бенкет був бучний, з рушничною та гарматною стрільбою і з великим караулом. По тому дяка приймав у своєму наметі Юрій Немирич, і знову бенкетували у гетьмана.
У тому ж часі, на третій день Усікновення глави Івана Предтечі, приїхало польське посольство — це вже було під Гадячем, в Липовій долині, — куди перемістився козацький табір; стояв тихий шовковий вечір, кіннота, яка зустрічала Беневського, Євлашевського, Зажину, Карася, Перетятковича та інших польських комісарів, гарцювала в полі, даючи вогню зі всілякого оружжя, на майдані, утворивши вулицю, стояла піхота й дружно випалила з пищалів, мушкетів, яничарок, булдамок, а коли комісари повставали перед наметом гетьмана з коней, гримнули гармати. Польське посольство вітав гетьман і давав бенкет на його честь.
Козацький табір гудів, неначе бортна сосна, коли по ній постукати палицею. Ніхто не знав, до чого йдеться, чому ошиваються ті й ті посли. Серед війська поширювалися найнеймовірніші чутки, переповідали один одному бачене й чуте від інших, найперше від старшини. Відомо — бо: найшвидші крила в таємниці, вона має здатність летіти при світлі дня і вночі, пущене поміж люди слово проростає швидше, ніж будь — яке насіння. А Виговський з своїми речами не вельми крився, казав Кікіну слова дощипливі, вітав його чаркою, і водночас гетьманова розмова з дяком більше була схожа на вивід, ніж на дружню бесіду. «Недобиті Пушкареві посіпаки знайшли собі теплий притулок у Ромодановського та Шереметьева. Боярин у Борисполі хтозна — скільки християнських душ вигубив, церкви Божі попалив, ченців і черниць побив. А тепер попер Корсака на Переяслав. Пошли до нього, щоб вернув Корсака назад». — «Як я йому напишу, — відказував Кікін. — Він боярин і воєвода, намісник білозерський, за те мені буде опала від царя». — «Я так і знав, що не напишеш. І цар не напише. Самі боронитимемося. Від короля польського оборонилися й від вас оборонимося». — «Страшні речі кажеш, гетьмане. Не в благість вони…» — «А те, що людей мордують, — не страшно? Що нацьковуєте одних наших людей на інших — у благість? Барабаш тирлував при Ромодановському і взивав себе гетьманом з чиєї намови? І під чиєю охороною їхав до Києва? Для чого їхав? Гниленькою принадою Шереметьев хотів заманити мене до Києва і там злапати». — «Брабараша везли, аби віддати його війську Запорозькому на суд». — «Брешеш, даче, собі в бороду. Барабаше, для чого ти їхав до Києва?»
Підняли вилогу намета, за кілька кроків, прикований до гармати, стояв Барабаш. Босий, у пошарпаному одязі, ошмалений сонцем, запльований козаками. «Дайте йому горілки». Принесли горілки в кухлеві, Барабаш жадібно випив, витер вуста. «Привезли, щоб виманити тебе». Гетьман переможно подивився на Кікіна. «А що діється в Білгороді? — запитував далі Виговський. — Чи багато там військових людей?» — «Багато», — одказав Барабаш, з тугою заглядаючи в порожній кухоль. Гетьман кивнув джурі, вилога впала. Неначе у вертепі на ярмарку. «Барабаш приводить до сварки. В Білгороді людей небагато». — «Барабашеві вже ні для чого брехати».
По тому гетьман пив за здоров'я царя. Кікін сидів блідий, з мертвіло стуленими вустами: не знав, як потрактувати пиття — щиро чи яко глум. Мусив пити. «Писав ти до царя… Просив його милості…» — «Просив, та не діждався». — «Не гоже так про його величність. Складав ти присягу великому государеві. Сподівайся ласки від нього, не давай віри баламутним речам, не квапся на лукаві обітниці… Там, — багатозначно вигнув ліву брову, — добра немає». — «Немає й тут». — «Віра в нас одна…» — «Скільки можна ширмувати вірою… Побійтеся Бога».
Як ішов Кікін до свого намету, його проводжав військовий товариш Федір Лобода й, скрадливо оглядаючись, шепотів царському посланцеві на вухо: «Гетьман поклав виправити тебе в Чигирин на фортечні роботи, а полковники Креховецький, Джулай і Тетеря рають, щоб віддати татарам, ті весь час про це докучають. Це Павло Тетеря все баламутить». Дяк не міг узяти до тями, щиро говорить Лобода, чи то є підступ. Наступного дня Немирич прийшов до посла й наказав йому збиратися в дорогу. Сотня козаків провела посла на Миргород.
