Гонихмарник - Корний Дара (бесплатные версии книг TXT) 📗
— Якщо о шостій ти будеш вдома — обіцяю. На, візьми мій оберіг, дай його Петрусеві. Так-так, ще трава, також бери, хай Петрусь у себе вдома пообсипає всі кути. Не смій заходити у свою майстерню! Чуєш? Біжи, попередь Петруся і відразу додому.
Аліна ствердно киває головою, схрестивши пальці на руках у себе за спиною.
Ірина вже більш спокійно додає:
— Хто тобі допоможе, Аліночко, як не батьки?
Аліна стоїть за дверима квартири і шепоче:
— Той, що носить біле, мамо! Той, що носить біле…
В Аліни в запасі кілька годин до шостої, поки мама не почне «діяти».
Повертає до тата в майстерню. Слід позичити і в нього оберіг. Майже все розповіла татові. Нічого не випитував. Знав, що намарна справа перечити дочці, все одно зробить, як замислила. Такі заперечування чи втручання можуть лише нашкодити. Аліна майже благає батька якимсь чином затримати маму до ранку вдома. Василь погоджується: «Коли не можеш допомогти, тоді ліпше не заважай, не пхайся». То його життєвий принцип. Здається, саме в тему. Василь зараз на замовлення робить герб одному аптекарю, тож дістати ліки «для сну» не проблема. Трав'яним чаєм дружину не надуриш.
Сутінки кволо спадають на місто. Вони безвільно запускають свої прохолодні руки в липкий гарячий асфальт. Аліна сидить у кімнаті, зосереджено продумуючи кожну деталь. Не вмикає світло. У кімнаті ще трохи видно. І хоча речі вже втратили свої кольори, та не втратили різкості, не набрали розмитості. Світ у майстерні ставав сіруватим. Марта вже у Петра. Все складалося поки що добре. Мама Петра на дачі, зателефонував тато — Ірина спить, йому вдалося її вкоськати. Сашко має повернутися з аеропорту. Його батько їхав на місяць до Італії по роботі, син проводжав. Знайомитись із Сашковим батьком не мала ніякого бажання, принаймні, поки що. Поставила чайник. Аліна має напоїти Сашка чаєм. Мама Марти заснула від кухлика такого ж через п'ятнадцять хвилин. Засвистів чайник, хату наповнив аромат духмяних трав, навіть запах заколихував.
Аліна підійшла до вікна. Сашко лежав на дахівці й рахував зорі.
— Привіт, Алінко! Чому не підійдеш? — не підводячи голови, говорить Сашко. — Почув тебе вже давно.
Вона навіть не помітила, як він з'явився, настільки заглибилася в роздуми. Голос хлопця звучить досить кволо. Це трішки непокоїть Аліну. Може, здалося чи спека?
Аліна сідає поруч. Сашко навіть не повертає голови в її бік. Він дивиться на зорі. І здається, що зараз важливішим, аніж спостерігати за тим, як засвічуються на ще не зовсім темному небі зірки, ніщо не може бути.
— Привіт, коханий! Як справи? Провів батька? — питає Аліна, стараючись надати своєму голосу вдаваної буденності.
Сашко ніби й не чує цього питання.
— Мені сьогодні приснився дивний сон, Алінко! Відколи познайомився з тобою, дивні сни вже стали звичними. Але цей таки насправді дивний. Мені наснилося, ніби я помер. І моє тіло лежить кволе й усіма покинуте на Вершині світу. Я загубився там. Гонихмарник бере мене на руки, вірніше, моє тіло, пригортає до себе і плаче. Гонихмарники не вміють плакати, Алінко. Як ти гадаєш, що означає той сон і чому тебе не було поруч? Не відповідай. Звідки тобі знати? То ж мій сон і тільки мій, чи не так? І все ж, Алінко?
Сашко різким рухом сідає, стискає своїми руками аж до болю зап'ястки дівчини і просто впивається в неї очима. Але то не Сашко, вірніше, то не тільки Сашко, то Гонихмарник. Тінь. Він старається прочитати хоч однісіньку думку в її голові, хоч малюсінький натяк на страх чи збентеження. Аліна з маминого досвіду знає — він може бачити в темряві та він не в силі читати її думки, бо в неї є те, про що львівський Гонихмарник і не здогадується. Авжеж, вона лишень чергова здобич для всесильного повелителя хмар.
Стільки історичних віх прошуміло тим містом із того часу, як він тут оселився. Він колись знав про ті різні штуки-обереги, замкнені для зчитування душі. Але хіба то тепер актуально, у тому урбанізованому світі. За пару століть звик до німої покори, легких перемог. Такі й лише такі жінки траплялися на його шляху. І тут раптом ця дівчина. Із самого початку був проти того, щоб зв'язуватися з нею. Ой, не дарма підсунув її Юрко, не дарма. Відчував — у ній забагато світла. Це те саме, що людськими очима без пуття дивитися на сонце. Можна осліпнути. От той бовдур Сашко й осліп. Так, у ній забагато світла і ще чогось такого, про що він раніше ніби й знав, та з часом забув. Найгірше інше — вона наглухо зачинена для нього. Це так, ніби мати в руках дорогу красиву книгу. Усередині з прекрасними ілюстраціями-оздобами, навіть кожна буква у тій книзі дбайливо виплекана в надзвичайному узорі. Хай навіть ти тримаєш ту книгу біля серця, можеш покласти її на стіл, на полицю, та не в силі прочитати з неї ані слова, бо написана вона чужинською мовою. Ти не розумієш жодної думки, не розпізнаєш жодної букви.
Халепа! Як ти в неї не вчитуйся, воно, стерво, дивиться на тебе своїм ніжним волошковим поглядом, і навіть ти, пень трухлявий, мимоволі починаєш забуватися-закохуватися.
От і зараз — спершу начебто наполохано піднімає та опускає вії… І все, Сашко очманів та вже готовий за неї померти, Гонихмарник це відчуває. А от на що ладна вона заради нього? Чому не спитає? То ніц. Захотів Сашко нову цяцьку — стане дівка йому коханою дружиною, тільки б до її тіла добрести, а там… Скільки ж у ній сили, справжньої, не лише жіночої. Він відчуває ту силу і водночас боїться її. Одне тішить — оте дурне емансиповане дівчисько навіть не здогадується про це, переводячи такий дар на свою мазанину-писанину. Нічого, він терпляче жде свого часу. Бо коли вона народить йому сина, то яким великим і сильним він стане, дякуючи своєму новому рабу. Новий раб! Тільки те єдине й тішить у цій халепі, бо Кажан правдивий тобі не король ночі, а баран — коли на неї дивиться.
— Алінко, де ти була? — перепитує вже Сашко.
Аліна бере його голову у свої руки, цілує його очі, промовляє ніжно-ніжно:
— Я завжди поруч, коханий! Бо він врятував твоє тіло, а хто врятує душу?
Гонихмарник уважно слухає ту дурну бесіду. До чого тут душа?
Вони лежать на теплій дахівці. Голова до голови. Права рука Сашка й ліва Аліни заплетені у вузол.
— Коли я дивлюся в небо, інколи згадую Маленького Принца? Чи був він насправді? Як ти гадаєш, Сашо?
— Звичайно, був! Принаймні, у світі Екзюпері. Письменник відкрив для нас свій світ, познайомив із Маленьким Принцом. Важко, напевне, наважитися відчинити чужинцю двері у твій світ, твій вимір. Відкрити і боятися, що тебе не так зрозуміють чи засміють. Знаєш, більшість людей так і живе. Маючи в серці страх, що тебе не так сприймуть. Не за канонами чи скрижалями вигаданої кимсь моралі. Живуть за замкненими дверима, виряджаються в одинакові маски. Тільки одиниці наважуються ходити без масок. «Диваки» — безнадійно гукає вслід світ, коли має паскудний настрій. «Ненормальні» — верещить юрба, глибоко в душі заздрячи. А ті, кого той світ називає диваками, вони і рухають землю, не даючи їй затхнутися, як старе болото, що заросло ряскою й перетворилося на суцільний сморід. Диваки, люди без масок, без личини. Вони, мов ті живі струмочки, що наповнюють драговину з моралістики, марноти і маргінесу, вдаваного гламуру цілющою водою. Ти мій струмочок, Алінко, з живою водою. Дякую, що ти є.
Небо стає темним-темним, мов найтемніший агат, і лише свічки-зорі мерехтять у ньому, місяця сьогодні немає. «На канікулах або у відпустці», — жартує Сашко.
Аліна відчуває — час.
— Коханий, вже пізно. Мені завтра рано вставати. Творчі справи. Хочеш чаю, мама передала, новий рецепт. Кажуть, після нього сняться тільки веселкові сни.
— Можна, — говорить Сашко.
Аліна приносить чай. Сашкові й собі. У неї геть інший. Сашко одразу випиває свій.
Чай направду дуже смачний, хлопець просить ще. Аліна про всяк випадок приносить ще один.
— Сашко, любий! Скажи, можна в тебе в майстерні поставити свій етюдник. Завтра вранці прийдуть майстри ремонтувати кондиціонер, а в мене і так тісно, що б його часом не потовкли.
