Янголи і демони - Браун Дэн (книги серия книги читать бесплатно полностью .TXT) 📗
Коли Ленґдон розглядав символічний моноліт, його погляд натрапив на щось більш значуще.
— Ми у правильному місці, — тихо сказав він, раптом насторожившись. — Подивіться он туди. — Він показав на Porta del Popolo — імпозантну кам’яну арку в дальньому кінці п’яца. Ця склепінчаста споруда височить над майданом багато століть. У центральній точці арки вирізьблене зображення. — Пригадуєте?
Вітторія подивилась на величезний символ.
— Зірка над трикутною купою каміння?
Ленґдон похитав головою.
— Джерело просвітлення над пірамідою.
Вітторія широко відкрила очі.
— Як… Велика державна печатка Сполучених Штатів.
— Саме так. Масонський символ на однодоларовій купюрі.
Вітторія глибоко вдихнула й оглянула майдан.
— І де ж вона, ця клята церква?
Церква Санта-Марія дель Пополо стояла біля підніжжя пагорба в північно-східній частині майдану й чимось нагадувала корабель, що прибився не до тоґо берега. Через риштовання, що заступало фасад, цей кам’яний храм одинадцятого століття здавався ще незграбнішим.
Коли вони бігли до церкви, думки в Ленґдона плуталися. Він здивовано розглядав храм і не міг повірити, що там от-от має відбутися вбивство. Краще б Оліветті поквапився! Носити пістолет у кишені було дивно й незвично.
Сходи, що вели до церкви, мали форму ventaglio — заокругленого віяла, що неначе запрошувало парафіян досередини. Однак зараз цей архітектурний задум виглядав недоречно, бо сходи були заблоковані риштованням і будівельним обладнанням. Спереду стояв знак: «БУДІВЕЛЬНІ РОБОТИ. НЕ ЗАХОДИТИ».
Ленґдон збагнув: церква, зачинена на ремонт, — ідеальне місце для вбивства. Не те що Пантеон. Тут убивця не мусив удаватись до жодних карколомних трюків. Єдине, що було треба, — це якось проникнути досередини.
Вітторія, не вагаючись, прослизнула між двома дерев’яними козлами і побігла сходами догори.
— Вітторіє, — гукнув Ленґдон. — А якщо він усе ще там…
Вітторія наче й не чула. Вона підійшла до єдиних дерев’яних днерей церкви. Ленґдон поспішив за нею. Не встиг він вимовити її слова, як вона схопилась за ручку і потягла двері до себе. Ленґдон затамував подйх. Двері не зрушили з місця.
— Мусить бути ще один вхід, — сказала Вітторія.
— Мабуть, — погодився Ленґдон, полегшено зітхнувши, — але і >ліветті буде тут з хвилини на хвилину. Заходити самим надто небезпечно. Ми стежитимемо за церквою звідси, доки….
Вітторія зміряла його гнівним поглядом.
— Якщо тут є інший вхід, то є й інший вихід. Якщо вбивця шикне, наші справи — ventaglio.
Ленґдон достатньо знав італійську, щоб зрозуміти, що вона має рацію.
У вузькому проході між стінами праворуч від церкви було і ємно й смерділо сечею — типовий запах для міста, у якому кількість барів переважає кількість громадських вбиралень у співвідношенні двадцять до одного.
Ленґдон'і Вітторія рішуче пірнули в смердючу напівтемряву. Десь за п’ятнадцять ярдів Вітторія потягнула Ленґдона за руку і па щось показала.
Він уже й сам побачив. Трохи далі він розгледів непримітні дерев’яні двері на важких петлях. Ленґдон зрозумів, що це porta sacra — вхід, призначений тільки для духовенства. У більшості храмів ці бічні входи вже давно вийшли з ужитку, оскільки через інтенсивну забудову міст опинилися у вузьких щілинах між будинками.
Вітторія підбігла до дверей і спантеличено витріщилась на
І >учку. Ленґдон підійшов до неї й побачив на місці ручки велике іалізне кільце.
Він узявся за це кільце й обережно підняв його. Тоді потягнув до себе. Усередині щось клацнуло. Вітторія нервово тупцювала па місці. Ленґдон почав повільно повертати кільце за годинниковою стрілкою. Воно легко повернулось на триста шістдесят градусів, але замок не відімкнувся. Ленґдон насупився. Спробу вав повернути в інший бік. Те саме.
Вітторія подивилася в кінець вузького проходу.
— Думаєте, є ще один вхід?
У цьому Ленґдон не був певен. У добу Відродження церкви будували з таким розрахунком, щоб у разі нападу на місто вони могли слугувати фортецями. І тому дверей робили якомога менше.
— Якщо й є ще один вхід, — сказав він, — то він захований десь ззаду і задуманий радше як потайний вихід, аніж вхід.
Вітторія вже бігла туди.
Ленґдон поспішив за нею. З обох боків провулок затискали височенні мури. Десь неподалік годинник почав відбивати восьму годину…
Ленґдон не відразу почув, що Вітторія його гукає. Зупинившисі. біля вітража з ґратами, він намагався зазирнути'всередину храму.
— Роберте! — пошепки покликала Вітторія.
Ленґдон подивився в її бік. Вона вже стояла в кінці проходу і показувала на задню стіну церкви. Ленґдон неохоче пішов до неї. Біля підніжжя стіни виднівся невеличкий кам’яний бастіон, а під ним — вузький грот, що вів просто у фундамент церкви.
— Вхід? — запитала Вітторія.
Ленґдон кивнув. Точніше, вихід, але зараз це не важливо.
Вітторія стала навколішки і зазирнула в тунель.
— Ходімо. Подивимось, чи там відчинені двері.
Ленґдон розтулив було рота, щоб заперечити, але Вітторія вже тягла його за руку в грот.
— Зачекайте, — сказав він.
Вітторія нетерпляче озирнулась.
Ленґдон зітхнув:
— Я перший.
— Знову галантність? — здивувалась Вітторія.
— Спершу вік, тоді краса.
— Це що — комплімент?
Ленґдон усміхнувся і рушив повз неї в темряву.
— Обережно, тут сходи.
Він поволі просувався в темряві, тримаючись однією рукою за і гіну. Камінь був шерехатий і дряпав пальці. Ленґдон пригадав д. ииіій міф про Дедала, у якому юнак зайшов у лабіринт Міно-і.жра, тримаючись однією рукою за стіну. Він знав, що неодмінно дійде до кінця, якщо триматиметься стіни. Ленґдон просував-
I м вперед, не зовсім певний, що хоче дійти до кінця.
Тунель трохи звузився, і Ленґдон стишив ходу, відчувши, що Віт-юрія йде ззаду дуже близько. Тунель повертав ліворуч, і вони опи-иилися в напівкруглому алькові. Дивно, але сюди звідкись потрапляло світло. Ленґдон побачив контур важких дерев’яних дверей.
— О-о, — сказав він.
— Замкнені?
— Були.
— Були? — Вітторія стала поруч із ним.
Ленґдон показав на двері. У тьмяному світлі, що пробивалося ц-ередини, було видно, що'вони напіввідхилені… а петлі вирвані і гнізд металевим шпичаком, що й досі стирчав у дереві.
Якусь мить вони постояли мовчки. Тоді Ленґдон відчув у темряві, як рука Вітторії обмацує його груди, ковзає під піджак…
— Спокійно, професоре, — сказала вона. — Я лише беру пістолет.
A u цей час у музеях Ватикану в усіх напрямках розбрелися швейцарські гвардійці. У будівлях було темно, і гвардійці мали на собі прилади нічного бачення, такі як у морських піхотинців СЦІА. ' Іерез ці великі окуляри весь світ набував дивного зеленкуватого підтінку. Кожен гвардієць мав навушники, під’єднані до антенопо-діїнюго детектора, якими вони ритмічно махали перед собою — за допомогою таких самих приладів гвардійці двічі на тиждень шу-и.іли у Ватикані електронні жучки. Усі рухались методично — за-і мядали за статуї, у ніші, у шафи, під меблі. Якби вони натрапили оч на мінімальне магнітне поле, у навушниках почувся б сигнал.
Однак цього вечора детектори не фіксували нічого.
У вечірньому присмерку церква Санта-Марія дель Пополо все-] редині скидалась на темну печеру. Вона нагадувала радше недо-! будовану станцію метро, аніж храм. Неф був суцільною смугою перешкод із вирваних з підлоги плит, цегли, куп землі, візків і навіть одного іржавого ковша. Склепіння підтримували. велетенські колони. У повітрі ліниво пливли порошинки, ледь помітні у тьмяному світлі, що проникало крізь вітражі. Ленґдон і Вітторія стояли під величезною фрескою Пінтуріккіо і розглядали розорене святилище.
Жодного руху. Мертва тиша.
Вітторія тримала пістолет перед собою обома руками. Ленґдон подивився на годинник. 20:04. Тільки божевільний стояв би зараз тут, думав він. Це надто небезпечно. Проте він розумів: якщо убивця досі всередині, то він може вийти через будь-які двері, тому засідка назовні з одним-єдиним пістолетом абсолютно без сенсу. Спіймати його можна хіба що в церкві… звичайно, за умови, що він іще тут. Ленґдон відчував страшенну провину за свою помилку, через яку вони втратили стільки часу в Пантеоні. І тепер він не мав морального права наполягати на заходах безпеки, адже це саме через нього вони опинилися в цьому глухому куті.
