Цифрова Фортеця - Браун Дэн (читать книги онлайн .txt) 📗
— Меґан! — жалісно скрикнув Бекер, падаючи на підлогу. Його очні яблука наче кололи розпеченими голками. Девідові здавалося, що він остаточно осліп, і до горла підкотився нудотний клубок. У запалій темряві відлунням застрибав його голос: — Меґан!
Девід Бекер не знав, скільки він пролежав отак на підлозі, перш ніж почув над головою гудіння флуоресцентних ламп. Усе решта було непорушно-спокійним. Звідкись із тиші долинув голос. Хтось гукав його. Девід спробував підвестися. Світ довкола нього став якимсь скособоченим і розпливчастим. Примружившись, він поглянув у вестибюль і побачив за двадцять ярдів від себе постать.
— Пане?
Бекер впізнав голос. То була та сама дівчина. Вона стояла біля іншого входу, що був трохи далі від обертальних дверей, і притискала до грудей свою торбу. Вигляд у неї був іще більш переляканий, ніж раніше.
— Пане? — спитала вона тремтячим голосом. — Я ніколи не казала вам, як мене звуть. Звідки ж ви дізналися моє ім’я?
РОЗДІЛ 74
Директор Леланд Фонтейн — то був чоловік-гора, шістдесяти років, коротко, по-військовому підстрижений і з жорсткими манерами. Коли він дратувався, його чорні, як ніч, очі палали вогнем, а дратувався він майже завжди. Леланд Фонтейн піднявся ієрархічними щаблями АНБ завдяки тяжкій сумлінній праці, вдалому плануванню власних дій та заслуженій повазі своїх попередників. Він був першим афро-американцем на посаді директора Агентства національної безпеки, але ніхто й ніколи не зважав на це: політика Фонтейна була однозначно сліпою до кольору шкіри, і його персонал теж наслідував цей принцип.
Фонтейн навмисне змусив Мідж та Брінкергофа стояти біля вікна, поки він мовчки виконував ритуал приготування чашки гватемальської кави. А потім, так і не дозволяючи їм сісти, всівся сам за стіл і взявся розпитувати своїх підлеглих, наче суворий директор школи — учнів, що проштрафилися. Переважно говорила Мідж — пояснювала ту низку екстраординарних подій, що змусила їх порушити священну недоторканність директорського офісу.
— Вірус? — холодно перепитав він. — Ви обоє гадаєте, що в нас завівся вірус?
Брінкергоф перелякано скривився,
— Так, сер, — відрізала Мідж.
— Через те, що Стретмор обійшов «Лабети?» — спитав Фонтейн, окинувши поглядом роздруківку, що лежала перед ним.
— Так, — підтвердила Мідж. — А ще ми маємо файл, над розшифруванням якого «Транскод» б’ється вже двадцять годин!
Фонтейн нахмурився.
— Принаймні, це згідно з вашими даними.
Мідж було заперечила, але притримала язика й вирішила натомість відразу ж узяти бика за роги.
— У шифрувальному відділі — перебій електропостачання.
Фонтейн здивовано підняв очі.
Мідж підтвердила сказане коротким кивком голови.
— Повне відімкнення електроенергії. Джабба сказав, що це, можливо...
— Ви телефонували Джаббі?
— Так, сер, я...
— Джаббі? — розлючено підвівся Фонтейн. — А чому ж ви, чорт забирай, не зателефонували Стретмору?
— Ми телефонували! — захищалася Мідж. — І він сказав, що все в нормі.
Фонтейн на мить замовк, важко дихаючи.
— Тоді ми не маємо підстав не довіряти йому. — Його слова прозвучали як остаточне рішення. Він відсьорбнув кави.
— А тепер, з вашого дозволу, я займуся своєю роботою.
Мідж отетеріло розтулила рота.
— Перепрошую?!
Брінкергоф уже рушив до дверей, але Мідж наче прикипіла до підлоги.
— Я ж сказав — доброї ночі, міс Мілкен, — повторив Фонтейн. — Я пробачив вам.
— Але... але ж, сер, — затнулася вона. — Я... я протестую! Я гадаю, що...
— Ви протестуєте?! — суворо спитав директор, ставлячи чашку на стіл. — Це я протестую! Я протестую проти вашої присутності у своєму офісі! Я протестую проти ваших інсинуацій, що заступник директора цього агентства бреше. Я протестую...
— У нас — вірус, сер! Інтуїція підказує мені, що...
— Послухайте-но, міс Мілкен! Ваша інтуїція помиляється! Уперше — але помиляється!
Та Мідж не здавалася.
— Але ж сер! Командир Стретмор обійшов «Лабети»!
Фонтейн рушив до неї, ледь стримуючи свій гнів.
— Це його право! Я плачу вам за те, щоб ви наглядали за аналітиками та рештою службового персоналу — а не за те, щоб ви шпигували за заступником директора! Якби не він, ми б і досі розшифровували коди за допомогою олівця й аркуша паперу! А тепер — залиште мене! — І, повернувшись до Брінкергофа, який стояв у дверях і тремтів від страху, додав: — Обоє!
— За всієї поваги до вас, сер, — сказала Мідж, — я хотіла б рекомендувати вам послати групу фахівців-системників до шифровідділу — просто для того, щоб пересвідчитися...
— Нічого такого ми не робитимемо!
Після напруженої паузи Мідж кивнула.
— Чудово. На добраніч. — Вона обернулася й вийшла.
Брінкергоф, коли Мідж проходила повз нього, побачив із виразу її обличчя, що вона цього так не залишить аж поки не задовольнить свою інтуїцію. Він поглянув через кабінет на свого масивного шефа: той сидів за столом і аж сичав від гніву. Таким директора він іще не знав. Директор, якого він знав, був людиною, прискіпливою до кожної деталі, людиною, яка любила чіткість і однозначність. Він завжди спонукав своїх підлеглих знаходити і з’ясовувати всі недоречності щоденної роботи — навіть найдрібніші. І раптом він змушує їх заплющити очі на низку вкрай дивних подій!
Директор, безсумнівно, щось приховував, але Брінкергофу платили за те, щоб він допомагав, а не ставив запитання. Фонтейн уже багато разів доводив, що головне для нього — це загальне благо; і якщо допомога Брінкергофа полягала в тому, щоб змовчати й закрити на щось очі, то нехай так і буде. На жаль, Мідж платили за те, щоб вона ставила запитання, і Брінкергоф боявся, що саме для цього вона вирушила до шифрувального відділу.
«Ох буде нам на горіхи! Із занесенням до службової анкети», — подумав Брінкергоф, повертаючись до дверей.
— Чеде! — гаркнув Фонтейн з-за його спини. Директор таки помітив вираз Міджиного обличчя, коли вона виходила з його кабінету. — Не випускай її з цього офісу.
Брінкергоф кивнув і поквапливо рушив за Мідж.
Фонтейн зітхнув і обхопив голову руками. У його чорних, як вуглини, очах застиг важкий вираз. Додому йому довелося повертатися несподівано й довго. Тепер в АНБ відбувалися події, що могли змінити хід історії, а директор Фонтейн, як це не дивно, дізнався про це зовсім випадково.
Три місяці тому Фонтейн довідався, що командира Стретмора покидає дружина. Він також отримував повідомлення, що Стретмор працював до абсурду довго й ось-ось у нього мав статися нервовий зрив через надмірне навантаження. Попри розбіжності в поглядах на багато проблем, Фонтейн завжди надзвичайно високо цінував свого заступника — Стретмор був людиною талановитою та здібною, мабуть, найкращим фахівцем у всьому АНБ. Водночас після фіаско зі «Стрибунцем» Стретмор постійно зазнавав величезного психологічного навантаження. І через це Фонтейн нервував; сфера відповідальності його заступника в АНБ була надзвичайно широкою, тож директор мав турбуватися про надійність та безпеку власного агентства.
Фонтейну потрібна була людина, яка б контролювала непевного й хиткого Стретмора і стежила за ним, забезпечуючи його стовідсоткову адекватність, але виявилося, що це не так просто. Стретмор був людиною сильною й гордою; і Фонтейн мав організувати це стеження так, щоб не підірвати довіру до командира та його авторитет.
І з поваги до Стретмора Фонтейн вирішив сам взятися за виконання цього завдання. Він організував невидиме стеження за діяльністю командира Стретмора в шифрувальному відділі: за його електронною поштою, його кореспонденцією всередині офісу, його нарадами — за всім. Якщо над Стретмором нависне загроза нервового зриву, директор побачить попереджувальні ознаки з його роботи. Але замість ознак нервового зриву Фонтейн виявив задум однієї з найнеймовірніших розвідувальних інтриг, з якими йому тільки доводилося стикатися. Не дивно, що Стретмор аж зі шкіри пнувся: якщо його план вигорить, то він мав стократно компенсувати фіаско, пов’язане зі «Стрибунцем».
