Чеслав. В темряві сонця - Тарасов Валентин (книги онлайн полностью бесплатно .TXT) 📗
Розбурхані думки та почуття друга остудив Кудряш:
— Довелося Сергу дрючком по тім’ячку врізати.
— Та навіщо ж?! — не одразу озвався Чеслав.
— Та він до неї, Неждани, зовсім близько стояв, міг помітити й усю втечу нам зіпсувати, — а потім простодушно додав: — А що?! Так йому й треба, лозині довгій. Він же мене якось на грищах так садонув!.. Давно хотів поквитатися. А тут така нагода!
Коли на світанку вони прямували до схованки, обмінюючись враженнями від того, що відбулося нинішньої ночі, Чеславові зненацька згадалося те, що пережив він, побувавши у вовчій шкурі:
— Але ж це та вовчиця з лісу голос подавала! Перегукувалася зі мною!.. — згадав він про той таємничий голос, що повторював за ним із лісової хащі, і подумки подякував сірій подрузі за допомогу.
Він майже не спав. Крутився й думав про Неждану, якої знову не було поруч. На світанку, після того, як пощастило викрасти її з капища, Чеслав привів дівчину в ущелину, де лежав поранений Вячко, і передав під його опіку. Спросоння побачивши сестру, чужинець спочатку не повірив своїм очам. Він навіть щосили потер їх долонями, мабуть, думаючи, що це лише гра його сну. Але після того, як сестра, радісно зойкнувши, обійняла його, зрозумів, що перед ним справді вона.
Чеслав, помітивши, як зраділа Неждана Вячку, відчув раптовий біль, немов його ножем полоснули по грудях. І хоча раніше йому майже не доводилося відчувати подібне, він здогадався — це в ньому забилися ревнощі, нехай навіть і до її брата.
Молодий мисливець, доклавши зусиль, непомітно відступив назад і, борючись зі своїми почуттями, пішов спати у сховок у старому дубі. Йому не хотілося відпускати Неждану від себе, а тим більше залишати її тому, хто прийшов забрати її в нього. Та Чеслав розумів, що в ньому все ще говорить пустотливий хлопчак, який підкоряється бажанням. А чоловічий розум, що входить у силу, і досвід мудро підказували, що так їй буде набагато безпечніше. Адже слід ще знайти того, хто погубив його родичів, і він не зможе повсякчас бути поруч із нею. А їй тепер потрібен захист.
Промучившись до вечора, але так і не знайшовши забуття у сні, Чеслав вибрався зі стовбура лісового велетня й спершу повільно, а потім дедалі швидше й швидше почав віддалятися від нього.
Він квапився побачити ту, що позбавила його спокою.
Ближче до ущелини Чеслав стримав свій біг, щоб не виказати В’ячкові свого нетерпіння побачити його сестру. Негоже це. Тому наблизився до схованки якомога тихіше й раптом почув вимогливий голос В’ячка:
— Чому мовчиш, Неждано?
Відповіддю йому була тиша.
Чеслав зупинився й прислухався…
Лише за якийсь час таки почувся тихий голос Неждани:
— Він не такий вже й… поганий… Я сама спершу так думала, боялася… Навіть ненавиділа його…
— Адже він викрав тебе!.. — немов ударом батога перервав її В’ячко.
— Хто-хто, а я те розумію, — так само тихо відповіла йому сестра. Але в голосі її чулася незгода. — Говорить, що люба я йому…
Та вона неначе захищає його, Чеслава, перед братом?!
— І ти віриш цьому поганцеві з проклятого й ворожого нам роду?!
Неждана мовчала.
— Мовчиш?.. — голос В’ячка втратив твердість, і тепер у ньому чулася лише смутна ніжність до сестри. — І що ж далі буде, Неждано?
— Якби я знала, — сумно видихнула дівчина.
Чеслав вирішив за розумніше не втручатися в їхню непросту розмову. Неждана сама має дати відповіді на запитання брата. А він, Чеслав, ще встигне сказати своє слово. Слово чоловіка…
А поки що йому необхідно зустрітися з іншою жінкою. Не з молодою, а вже в тому віці, коли жінку називають бабкою або старою, не з красунею, а швидше навпаки, та до того ж із норовом і язиком, від яких інші воліють триматися подалі. Загалом із жінкою малоприємною, але тепер дуже йому потрібною. Через небезпеку, що загрожувала Неждані, довелося відкласти спробу зустрітися з Кривою Ледою, але про бабу не забули. І щойно дівчина опинилася в безпеці, настала черга старої пліткарки.
— Я виманю цю битливу козу з городища, — натхненний вдалим порятунком Неждани, пообіцяв другові Кудряш.
Ранок. Селище поступово наповнювалося звичними господарськими справами й метушнею. Але цим ранком звичайну буденність порушила подія, що сталася напередодні біля капища. Люди збуджено обговорювали появу Вогненного Вовка біля святилища і саме йому приписували викрадення чужачки. Вони на всі лади обмірковували, до добра це чи до лиха і чи не загрожує поява Звіра городищу якоюсь бідою. Говорили про це, щоправда, жваво, але якось більше пошепки, обачно, немов боячись необережними словами накликати гнів звіриного духа.
Тихо та якось мляво було лише в халупі старої Леди. Так повелося відтоді, як хтось невідомий — а на її думку, знавіснілий вражина Чеслав — напав на неї й ледь не вбив. Після цього жінка, що так і лізла в чуже життя, затихла й зачаїлася, рідко залишаючи свою хижу. А оскільки Крива Леда через свою невгамовну вдачу та нелюдську цікавість стала причиною не одного скандалу й бійки, то й охочих відвідати лайливу бабу було не дуже багато. Жила вона сама, бо чоловіка свого втратила ще молодою, а дітей їй Великі так і не послали, напевно, за її злостивість. А може, саме через те вона й стала такою злою.
Та ось і в її хижі з’явився якийсь натяк на життя, почулися слабкі шерехи й бурмотання, посипалася лайка на чиюсь окаянну голову, щось упало, грюкнуло, ойкнуло, а невдовзі біля входу почався ледь помітний рух.
Спочатку з-за дверей показався гострий ніс, за ним — очі: одне позначене каліцтвом, напівзаплющене, а друге видюще та чіпке. Боязко озирнувшись на всі боки й оцінивши побачене своїм уцілілим оком, баба таки зважилася вийти з хижі. Голова Леди була підв’язана хусткою, що прикривала її хворе вухо, а два кінці кумедно стирчали на маківці. У руках у неї було дерев’яне цебро. Очевидно, бабі захотілося свіжої води.
Ступаючи занадто прудко як для свого віку, а то й короткими перебіжками від укриття до укриття, кинулася Леда до колодязя-журавля, виритого в самому городищі, на випадок негоди та небезпеки. Побачивши дорогою гурт бабів, що судачили про щось неподалік, вона було сповільнила крок і вже, напевно, готова була повернути в їхній бік, та потім, начебто отямившись, понеслася далі.
Озирнувшись, ніби збираючись зробити щось недобре, хоча, найімовірніше, це була лише набута за час бурхливої пошукової діяльності звичка, баба набрала води і, зігнувшись під вагою повного цебра, задріботіла в бік свого житла. Угледівши знову гурт бабів, вона ще раз сповільнила свій крок, зупинилася, засумнівалася, навіть було поставила на землю цебро, але потім, очевидно, згадавши щось страшне, підхопила його й кинулася далі.
Уже біля самої халупи, стомлена важкою пробіжкою й вагою цебра, Леда зупинилася, щоб відсапатися. І саме цієї миті перепочинку незрозуміло звідки в її бік полетів підступний камінь, що, треба ж, утрапив у те саме вухо, що своїм болем так вимучило стару жінку.
Важко передати ті почуття й настрій, що відбилися на кривому обличчі Леди після такої біди. Можливо, їй здалося, що її покалічене око раптом прозріло, бо іскри, які спалахнули перед нею, вона побачила двома очима. Від дикого болю, що увірвався в її голову, баба впала на свій кощавий зад, незграбно змахнувши руками й зачепивши ногами, що злетіли догори, цебро, яке перекинулося. З її очей рясно заюшили сльози, а рідкозубий рот відкрився, і вона пронизливо закричала на все своє старече горло.
Першим на нещасне бабине репетування приспів Кудряш, який випадково проходив повз.
— Що, що трапилося, бабусю?! — співчутливо запитав юнак.
Леда, мабуть, втративши від болю мову, спершу тільки плакала, обхопивши голову руками, а потім почала мукати й показувати пальцем то кудись убік, то на камінь, а потім тикати пальцем у своє побите вухо.
— Каменем у вухо?! — здивувався Кудряш із чиєїсь неймовірної жорстокості. — Ай-яй-яй! Які злидні нікчемні!.. Це ж треба таке вигадати!..
