Не вурдалаки - Талан Светлана (читать онлайн полную книгу txt) 📗
Ми не спали. Роман завжди себе погано почував у таку погоду. Він тихенько встав та пішов по ліки. Вранці його суглоби почервоніли та спухли так, що він ледь-ледь дибав по хаті.
– Оце, Марійко, наслідки мого босоногого дитинства, – сказав він, розтираючи маззю ноги. – І личаки у школі подарували, а не вберегли вони мене, – гірко пожартував він.
– А ми ще й роздумуємо, чи подавати до суду заяву, чи ні, – сказала я. – Не чуже просимо, а своє.
– Так то воно так, – зітхає Роман. – А все одно відчуваю якусь незручність.
– Я сама поїду та віднесу заяви до суду, – сказала я.
– Ні, разом поїдемо.
Я не дала Романові йти по воду, наносила сама потихеньку. Води було потрібно багато, бо зібралася прати. Доки ходила туди та сюди, геть вся зопріла, а вітер не вщухав. Він за дощем приніс мокрий сніг. Я попрала та, спітніла, вивісила білизну надвір. Не відомо, коли воно висохне за такої погоди, але нехай на вітрі гойдається та дощем полощеться.
Цього було достатньо, щоб загострилася моя хвороба. Увечері почав мене душити кашель, а вночі довелося негайно викликати лікарку, щоб врятувати мене від тяжкого нападу астми.
– Післязавтра треба їхати до суду, тож поїду я сам, – сказав Роман.
– Тобі не можна, бо суглоби попухли та все за серце тримаєшся.
– Я так вирішив, – твердо сказав Роман.
– То хоч ковіньку візьми – легше буде, – порадила я.
– Стидаюся я її, – зізнався він. – Не такий я вже й старий, – посміхається. – Мені ж нещодавно лише сімдесят років виповнилося!
До міста Роман поїхав сам. Зранку я поривалася поїхати з ним, але напад астми вніс свої корективи.
– Відлежуйся вдома, – сказав мені Роман. – Я сам впораюся, а ти краще потихеньку борщику звари. Приїду додому, а тут буде стояти такий смачний запах!
– З квасолею, як ти любиш?
– З квасолею та курятиною, – сказав він, посміхнувся підбадьорююче та пішов.
Я варила борщ, а в самої серце було не на місці. Якесь жахливе відчуття біди, що наближається, пробралося в глибину душі, заважало думати і щось робити. А тут ще прилетіла до вікна кухні якась сіренька пташка, заглянула з цікавості у вікно, а потім постукала дзьобиком у скло та зникла так швидко, як і з’явилася. Я вже й не знала, чи то справді вона прилітала, чи цю картину намалювала моя збуджена уява. Пам’ятаю, як колись мати казала, що коли постукає пташка у вікно – чекай біди.
– Ну де ж ти, Романе?! – кричала моя душа та мліло серце.
Нарешті грюкнули двері. Я вийшла назустріч Романові.
– Дякувати Богові, ти приїхав!
Дивлюся на нього, а на Романові лиця немає. Обличчя аж сіре, губи посиніли, пальці рук дрібно тремтять. Провела його до дивана, допомогла роздягнутися, накапала корвалолу в склянку води, дала випити.
– Ляж відпочинь, – сказала я, та Роман не захотів.
– Мені б борщу, – каже та кволо посміхається.
– Господи, та я ж зараз!
Я кинулася до кухні, накрила на стіл. Їсть він, а ложка тремтить у руках. Поїв, бачу, трохи заспокоївся. Ні про що не розпитую, чекаю, доки сам розповість, що трапилося.
– Ходімо приляжемо, я побалакати з тобою хочу, – говорить до мене Роман.
Прилягли на ліжко.
– Зайшов я до приміщення суду, а там людей у коридорі сила-силенна, – почав Роман.
Ми завжди так робили. Коли хтось із нас їздив кудись у справах, то потім розповідав все до дрібниць.
– Так ось, пройшовся я по коридору, – продовжує він. – А там в основному люди похилого віку. Задуха стоїть така, що не продихнеш. Стареньким людям навіть стільців немає, щоб десь присісти. На все приміщення лише п’ять стільців стоїть. Куди мені йти – хто знає?
– Звичайно, ми ж ніколи поріг суду не переступали.
– Бачу, люди похилого віку заходять до одного кабінету. Прочитав на кабінетові табличку «Суддя Пірсик Марина Григорівна». Вирішив зайти до кабінету, щоб суддя перевірила, чи всі документи зібрані, та порадила, куди їх здати.
– Ну й правильно вирішив!
– Зайняв чергу та й чекаю. Люди входять та виходять. Хто швидко вертається із слізьми на очах, хто довше затримується. Години зо дві вистояв. Нарешті дійшла моя черга. Зайшов до кабінету, привітався. А там сидять секретарка та патлата така пихата червономорда суддя. «Можна?» – запитую. «А ви хто?» – питає і через губу не плюне. «Я – дитина війни» – кажу.
– І що ж з того?
– А вона, – Роман ковтнув клубок, що застряв у горлі, – як розлютилася, що аж піна з рота! «Куди ви всі претеся?!» – закричала суддя на мене, ніби на якогось хлопчиська. Я навіть розгубився, але куди подітися, коли вже прийшов та чергу вистояв? «Ми – діти війни», – пролопотів я. «Претеся та претеся! – кричить вона. – Ви не діти війни!» – «А хто ж?!» – я сторопів. – «Ви – вурдалаки!» Я так і онімів. Віриш чи ні, але ці слова як постріл в саме серце. Стою, як кропом ошпарений, а в голові кілком засіло оте «Ви – вурдалаки!»
Я повернулася до Романа, а у нього по щоках течуть дві сльозинки. Зняла ті сльози своїми губами. Більш, ніж півстоліття, прожили разом, і ніколи не бачила на його очах сліз.
– Не треба, любий, – шепочу заспокійливо.
– Віриш чи ні, ледь вийшов на вулицю, дістав таблетку гліцерину. Вже подумки з тобою попрощався, думав, не виживу. Я навіть епітафію собі придумав. Якась, здається, письменниця, хотіла, щоб був такий напис на її могилі: «Тепер у мене вже нічого не болить».
– Не мели дурниць, бо нам ще рано про смерть думати! І як так можна?! – скипіла я. – Як вона, вершитель справедливості, може так казати?! Вона хоча б знає, що ми, діти війни, пережили?
– Не хвилюйся, люба, тобі не можна, – заспокоює мене Роман, але я ніяк не можу второпати, як таке може бути. – І ось скажи, люба, як ці люди можуть займати такі посади? Невже ми так схожі на вурдалаків?
Ми ще довго обговорювали цю подію, не могли заспокоїтися та втішали одне одного. А за цим була безсонна ніч, хоча напилися заспокійливих та снодійних пігулок вдосталь.
Наступного дня у мене знову стався напад астми. Роман почувався зле, але сказав, що піде принесе мені свіженької водички. Він приніс води та сів на диван у сусідній кімнаті.
– А ми все одно засадимо весь город та зберемо усю нашу велику родину. Чи не так, Марійко? – запитав він.
– Звичайно, любий.
– Хочу обдзвонити усіх дітей та нагадати їм про обіцянку зібратися у цій хаті одразу всім, – сказав він та взяв мобільний телефон.
Я чула, як він зателефонував Даринці, поцікавився, як синок? Чи не познайомилася з добрим чоловіком? Чи вже перехворіла на застуду? Потім розмовляв з Іринкою, якій до цього часу подобалося, коли її називали Їжачком. Спитав, чи сподобалися хлопчикам светрики, що ми подарували їм на дні народження. Довго розмовляв з хлопчиками та взяв з них слово чоловіків, що приїдуть навідати нас усі разом.
– Марійко, ми ж не вурдалаки? – раптом запитав Роман, бо дуже вже йому боліло від тої образи.
– Не думай про те, що вона наплела своїм дурним язиком, бо він без кісток, та не переймайся, любий, – сказала я.
Раптом Роман замовк. Я полежала трохи, вслухаючись в тишу. Щось мені кольнуло під серцем та підказало, що треба його покликати.
– Романе! – гукнула я з сусідньої кімнати.
– Романе, – повторила я, але мені відповіла тиша.
Підхопилася з ліжка, не взуваючи пантофлі, вискочила з кімнати та хутчіш до нього. Блідий Роман сидів на дивані, похиливши голову та закривши очі. Я одразу зрозуміла, що він… він був вже мертвий! Підійшла до нього, все ще не вірячи, що він мене покинув. Стала біля нього на коліна, провела руками по знекровленому блідому обличчю.
– Романе, – кажу тихим голосом, – скажи, ну скажи хоча б слово наостанок. Благаю тебе!
Гладжу обличчя, благаю назвати мене по імені або хоч слово промовити, а він мовчить. Прихилилася до грудей. Вони ще теплі, а серце… Серце вже не стугонить. Жахлива реальність стукнула мені ножем у саме серце, запекла до нестями.
