Аукціон - Семенов Юлиан Семенович (читать книги бесплатно полностью TXT) 📗

Степанов глянув на сторінки: директори фірм, Бі-бі-сі, «Свобода», редакції газет, інститути по дослідженню контролю кон’юнктури, політики, «радянологи», інститути громадської думки, група «Північ — Південь», асоціація художників «Магнум»…

— Серйозні люди? — опитав Степанов, переглядаючи імена.

— Надзвичайно… Тому випустити діло з рук, дозволити йому котитися навмання нерозумно. До речі, я гадаю, ви не збираєтесь читати вступне слово, написане на папері? Це справить шокове враження; що прощається політикам — недопустимо вам.

— Ні, ні, я нічого не читатиму по-писаному.

— Дуже добре, — Годфрі, задоволений, відкинувся на спинку стільця, насипав собі й Степанову ще по ополонику буябеса, швидко з’їв юшку, витер рота накрохмаленою серветкою й вів далі: — Моя фірма — десять чоловік, але кожен вартий десятьох, можемо виступати в чотирнадцяти країнах, навіть у Шрі-Ланці, кожен співробітник володіє щонайменше трьома мовами, — підготувала бланки, їх роздадуть присутнім; запитання приймаємо тільки в письмовому вигляді, де має бути названо прізвище, адреса й місце роботи;. це дуже дисциплінує. Отже, ті, хто захоче вчинити скандал, повинні дуже ретельно продумати можливі наслідки; у цій країні прощають усе, але терпіти не можуть безтактності. Як вам моя конструкція?

— Нехай би запитували із залу…

Годфрі, сьорбнувши мінеральної води, пильно подивився на Степанова:

— Ви брали участь в такому шоу?

— Ні.

Він повторив здивовано:

— Ні… Ви не брали участі в таких шоу на Заході… А до них старанно готуються кандидати в президенти, майбутні прем’єри, власники корпорацій. Вони розумні люди, Дім, і не з лякливих. Дивіться, я попередив вас. Коли я зрозумію реакцію залу, коли відчую, що ви програєте, коли я буду певен, що аудиторії хочеться, аби вас розтоптали, я перший почну топтати. Це правила гри, а я дотримуюся правил…

— Що ж, правила є правила, — погодився Степанов. — Я радий, що ви ставите всі крапки над «і». Це по-джентльменськи.

— Не треба жити уявленнями, породженими прозою Голсуорсі, — поморщився Годфрі. — Пора джентльменів скінчилася, бо ми дуже відстали; треба ламати нашу острівну претензійність; схопили облизня, нас затиснуто між могутністю Штатів і Західної Німеччини; всі колишні позиції втрачено. «Традиції, традиції», — немов перекривляючи когось, посміхнувся Годфрі, — яка нісенітниця! В Ольстері бомби, в Шотландії страйки шахтарів, у Лондоні безробіття, наркоманія і тероризм… Прекрасна традиція, чи не так? Отже, — зробив висновок Годфрі, — я одержую тексти запитань із залу. Ті, що влаштовують мене, задані по суті справи, я оголошую. Ті, що мають скандальний, спекулятивно-політичний характер, я пропоную обговорити в кулуарах, на коктейлі, після закінчення нашого шоу, цілком демократично, ніхто не образиться, ви ж не відмовляєтеся відповідати?

— Ні в якому разі.

Годфрі нарешті закурив, розслабився, кивнув:

— Демократія лише тоді демократія, коли нею можна управляти й коли піддається чіткій організації. Інакше почнеться хаос, а це смішно, бо некоректно. В мене зібрано деякі матеріали на тих, хто візьме участь у нашому вечорі. Хочете ознайомитись?

— А який сенс?

— Вважаєте, що немає сенсу?

— Якщо шоу — гра, то я віддаю перевагу грі без шпаргалок.

— Вас добряче били на рингу?

— Перепадало.

— В теніс граєте?

— Граю.

— Лютуєте, коли програєте?

— Абсолютно байдужий.

— Але ж це неприродно! Чи ви говорите мені неправду!

— Істинна правда, Боб. Теніс для мене — засіб стимулювання працездатності… Після цього добре працюєш за столом… Я люблю грати без рахунку; покидав, розім’явся як слід, — і бігом до друкарської машинки.

— Добре, а жінки?

— Дуже люблю, — відповів Степанов, — особливо коли вони розумні.

— Ви певні, що на світі є розумні жінки? — посміхнувся Годфрі.

Степанов постукав себе пальцем по лобі:

— Тут живуть. Коли чоловік, помираючи, мріє про зустріч з розумною жінкою, він помер щасливим, і прожив веселе життя.

— Хороша відповідь, — кивнув Годфрі, — я неодмінно вріжу її вам під час шоу.

— Я відповім по-іншому, — сказав Степанов. — Я не дуже пам’ятаю сказані слова, в пам’яті лишається тільки те, що написано…

Ні, заперечив він сам собі, у тебе в пам’яті залишиться кожне слово, яке сьогодні було сказано в «Сотбі», коли тебе й князя відлупцювали, як у дитинстві, це тоді називалося «в темну»: накидають ковдру і б’ють, а хто б’є — не знаєш. Як же ти повернешся до Москви? — запитав він себе., — Як подивишся у вічі Андрію Петровичу? Всім тим друзям, котрим обіцяв привезти Врубеля. Треба заборонити собі думати про це до завтра. Ти зараз маєш право лише на те, щоб хоч шоу пройшло добре. А це вже твоє право, — до кінця днів своїх пам’ятати жах сьогоднішнього «Сотбі».

… Коли Степанов повернувся, в холі готелю його покликали. Він обернувся: в кріслах сиділо двоє чоловіків, років п’ятдесяти, один — зовсім лисий, другий із сивиною, у вузеньких окулярах, дуже товстий.

— Ви Степанов? — уточнив лисий.

— Я.

— Ми за вами…

5

Фол покрутив у руках анкетку, надруковану сером Годфрі, подивився на Джільберта, який працював у Лондонському філіалі «Калчер енелісіз», «група дослідження культури», смішливо почухав кінчик. носа й сказав:

— Якщо ми на сьогоднішній вечір матимемо людину, котра добре знала Степанова в Росії, і якщо ця людина до того ж не буде дурна, як пень, то в нас з’явиться реальна можливість виграти партію до кінця. Якщо ж ми такої людини до завтрашнього дня, точніше кажучи, до вечора, не знайдемо, я не берусь передбачати наслідків, шоу можна перетворити в пропаганду, Степанов розповість подробиці битви за Врубеля, пожива для журналістів…

Джільберт належав до тих працівників, які насамперед думають про те, що відбувається у них вдома; яка програма ТБ; чи можна буде поїхати з друзями до моря чи в маленький пабп [20], де подають смачне пиво; ще в університеті він зрозумів, що зірки з нього не вийде; не був честолюбивий; сприймав життя таким, яким воно є; тому, вислухавши Фола, він зразу прикинув, як би взагалі одвести від себе все це діло, яке здавалося йому, — після істерики Золле, — надто емоційним.

— Через дві години у нас будуть імена, Джос, — сказав він, підводячись. — Я запитаю мій центр, там зроблять моментально на комп’ютерах.

— Голова все-таки краще, — відповів Фол. — Ви тут сидите вже десять років, мабуть, не гірше за будь-який комп’ютер знаєте свою клієнтуру.

Джільберт похитав головою.

— Клієнтури не передбачиш. Я покладаюсь тільки на систему ЕОМ, це надійніше.

… Він повернувся раніше; розбудив Фола — той просто звалився після торгів, страшенне перенапруження, — простяг листок з прізвищами, тицьнув пальцем у верхнє:

— Вважають, що він найбільше підходить для цього. Анатолій Гадилін, кореспондент «Свободи». Я його викликав з Парижа, буде за три години.

… Гадилін прийшов не сам, а з молоденькою, веснянкуватою дівчиною, Пат; прилетіла з ним з Парижа, перекладачка; Гадилін розмовляв тільки російською, жартував, що справжній патріот не має права розмовляти ніякою іншою мовою, крім своєї: «При всьому моєму космополітизмі я первісно плоскінний»; про те, що Фол розмовляє по-російськи, йому не сказали.

Фол міцно потиснув руку Гадиліну, пильно глянув йому в обличчя, є щось породисте, від Муссоліні; правда дуже помітні сліди від прищів, а втім, подумав Фол, можна трохи підгримувати, нічого, зійде, тим паче в театрі напівтемрява, спробуй роздивися.

— Зголодніли з дороги? — спитав Фол. — Ходімо попоїмо?

— А як же дієта? Я сиджу на дієті, я визнаю здоровий голод! — Гадилін розсміявся, і сміх його не сподобався Фолу — якийсь дуже істеричний, багато ситості і «ячества», характер — особливо під час першої зустрічі — найточніше виявляється саме в тому, як людина сміється, так, принаймні, вважав Фол, а він звик вірити собі й не тому, що не зважав на думки інших, навпаки; просто життя досить часто ставило його в такі ситуації, коли треба було приймати круте рішення, часу на комп’ютерні дослідження не лишалося, або ти — їх, або вони — тебе; дрібниця часом давала відмичку до розуміння контрагента, а це — запорука успіху.