Чого не гоїть огонь - Самчук Улас Олексійович (онлайн книга без txt) 📗
повторював своє Троян. Він знав, що головне командування УПА саме в цей час ледве чи схвалило б його авантюру, навіть коли б вона заімпонувала. Це була дуже ризикована справа, яка могла б принести для армії підпілля поважні наслідки. Тому Троян звернувся не до головного командування, а до свого зверхника Енея.
— Як ти думаєш відносно цієї справи? — спитав він Енея десь наприкінці лютого в його штабі на Цуманщині.
— Думаю, що кувати залізо треба, поки воно гаряче, — відповів спокійно Еней, гризучи цибух своєї, подібної до мазнички, люльки, що від неї його чорні вуса стали рудими, а сам він наскрізь просмердів махрою.
— Думаєш по-ковальськи… Той фронт, той фронт! Він мені ніяк не подобається, — сказав Троян.
— Не скажу, щоб подобався й мені, — пробурчав Еней.
— Не сьогодні-завтра трісне, і повалять на Берлін. А тоді наберуться духу «победи», а тоді всілякі «дойче фрав» та «дойчес бір», і пиши пропало. Ні, ні… Не думаю, що це вода на наш млин.
— І я так не думаю, — сказав Еней.
— У мене тут, Енею, одно діло, що вимагає мозку і трохи дискретности. Не знаю, чи й казати…
— Чому б ні? Кажи! За мною — гроб!
— Там той весь маршал… Що обіцяв нас розтерти… Батутін такий… — Ну! — підняв вуса Еней.
— Та чи не варто б його…
— Кропнути? — буркнув Еней.
— А ти як думаєш?
— Ідея не погана. І не нова. Мої хлопці давно над ним око держать… Лише це не так: два рази два… Біля нього там — вся Азія, як біля Пугачова. І навіть наш командир Клим не від того, тільки, каже, треба чекати.
— Але ж вислизне. Не підеш же за ним до Берліна…
— Та знаю, знаю, дай подумати. Він тепер десь там біля Корця обертається, а його кур'єри день і ніч гасають, одного навіть вдалося зняти — лише нічого не сказав.
— От би так живим! Що?
— Мій молодший командир. Ворон уже пробував — не вигоріло. А сердитий. Таке тобі, в пояс ростом, кацапча, а люте, як холера. Ми вам ту вашу Україну випишемо на заду литим золотом — сказав одному нашому хлоп'язі, що попав у їхні лапи. Дуже, чув, злоститься на тебе, Трояне!
— Знаю, знаю…
— Нечемно ти вчинив з тим його коновалом Макаровим. Де ж так грубо… висікти. У них там ритуал — магічна тройка, присуд, потилиця.
— За старим московським звичаєм зробили, хай вибачать… Як то кажуть, хліб за хліб. Але «Еней був парубок моторний»! Слухай, Енею!
— Слухаю!
— Мусимо його живцем! Га? Давай візьмемось!
— Хіба що давай!
І вони міцно засіли за план. Вибирали снайперів. Старанно шукали місця. Була зима, місяць лютий добігав кінця, березень видався гірший від лютого, вергало снігом, било дощами, та все-таки Царенко підтягнув одну чоту на відтинок соші Корець — Рівне під спалений хутір Могилянка, а Ворон з другого боку підійшов під цукроварню Бабин. Через польських підпільців, що вже розчарувалися в союзниках, які не зупинились на ризькій границі, а пішли далі на Варшаву, Троян довідався, що великий маршал десь так з кінця березня має рушити далі на захід, ближче до фронту, і що проїжджатиме він невідмінно шляхом на Рівне. Троян з Енеєм підтягнули своїх снайперів і закопали їх при самій дорозі, як кротів, з обох боків глибокого виїзду.
Час тягнувся, як смола. Ночі ще були можливими, але ті прокляті дні! Шляхом взад і вперед тягнулися, як змора, валки машин, ішли піші, запасні батальйони, котились кінні обози. Снайпери сиділи в дірах сливе на очах, під дощем, снігом, з напруженими до відмови нервами, з гарячими, червоними очима… Іноді видавалось, що все це кляп, що діло програне, але було вже в усьому тому якесь приречення, намацальна фатальність, звірячий інстинкт. І, коли, майже несподівано, впав той день «X», — ранній ранок, ясний і сонячний, — снайпери рішили, що все одно й так вони пропали, бо валка, яка на їх очах сповзала в долину і яку вони непомильно розпізнали як ту, справжню, складалася з довгої черги автомашин і панцерів. А коли ті машини почали ще швидше підніматися з долини, не було навіть часу на команду, і перша серія по передньому панцері була чимсь дуже розпачливим, і лише пару секунд пізніше кулемети снайперів били вже по всіх машинах з певною, можна сказати, системою.
Про те, щоб узяти живцем, не було й мови, не було навіть певности, чи били туди куди слід. Та коли деякі машини загорілися, на них з обох боків, навмання, сипнулись ручні гранати, і під їх вибухи снайпери вирвалися зі своїх дір і чистим полем погнали в різні боки, не додержуючи ніяких приписів обережности.
— Яка там в чорта обережність, — казав пізніш один з учасників, такий Гак, — коли все це діялось як на долоні, бо по всіх кращих місцях сиділи їхні застави, а до того з тебе й так випирало дух. І це, кажу вам, не був страх, це був край усіх фізичних сил, щоб уникнути їхніх куль, бо за нами вже гналося кілька вершників. Деяких з них ми мусіли зсадити, і все то були секунди! Дослівно секунди. До цього часу не знаю, чи я стріляв, але амуніції не стало — значить, стріляв. Я думаю, що краще від нас били Енеєві хлопці. В кожному разі, мені мигнуло в очах, що їхні автомати прошивали машини, як кравець сукно. Я не знаю… Наш командир невдоволений, але, по-моєму, це діло зроблене було тіп-топ!
Троян дійсно був невдоволений, він усе розраховував на «живцем» і тому вважав, що весь його план зірваний цілковито. Спочатку не знав навіть, чи щось там вийшло взагалі, і лише пізніше переконався, коли по всіх фронтах і штабах пройшла вість, що вбито маршала Батутіна. Німецьке радіо подало, що це — діло їхніх запільних з'єднань, альянти подали, за совєтським радіом, що маршал був ранений у боях на фронті і помер в шпиталі.
УПА і все підпілля взагалі мовчало… В цей час стало відомим, що штаб Батутіна має вже готовий план акції проти УПА, так звану «чекістсько-військову операцію для прочищення прифронтового тилу». Стало відомо також, що ще перед розправою з Батутіним сам Сталін дав гострий наказ секретареві КП(б)У покінчити з тією «бандою», вивезти половину населення України на Сибір і заселити спорожнені терени «інородцями».
На овиді появилась ціла так звана влада УССР на чолі з Хрущовим, на села посипались «звернення», «заклики», «амнестії», що нагадували стилем і змістом «амнестії» фон дем Баха-Залєвського, а разом з тим почалася «чекістсько-войсковая операція по ліквідації нємєцко-українскіх, буржуазно-націоналістіческіх банд».
Вже 26 березня, по тижневі після операції «Батутін», 206-й батальйон ВВ НКВД вирушив з-під Костополя на Збуж і Яполоть прочісувати ліси над Горинем, але, переправляючись через ріку, натрапив на курінь командира Гострого і після короткого бою, залишивши понад сто трупів, припинив свій рейд. Чекісти зрозуміли, що з «бандитами» силами батальйону розмовляти не випадає.
Після того пішли бригади, дивізії, панцерні з'єднання і летунство. Гасло «роздавіть» понеслося по всій країні. Пішли «давіть». 10 квітня вздовж Горині, 12-го — під Ленчином, 12-го з допомогою літаків і танків пішли на Пустомелівськї ліси на Енея. Був наказ забрати його живим. Бій тривав дев'ять днів. Ліс клекотів, вибухав, горів, енеївці наклали гори ворожого трупу і відійшли до Ленчинських лісів за Случ. 26-го і 27-го відбулися завзятющі бої під Ленчином, під Городною, під Антонівкою, вздовж залізниці Ковель — Сарни… Всі вони, як правило, закінчилися для лісовиків переможно. Чекісти все більше й більше набирали до них пошани і разом з тим бажання зламати їм хребет.
II
Останні тижні березня відзначалися великими снігопадами, холодними вітрами, сірим, олов'яним небом. Зима, казали, обернулась назад хвостом і мститься за порівняно м'який грудень.
Планета в той час оберталася тяжко й повільно, простір був насичений мряковиною, земля лежала мов надгробний камінь, повітря було крижано-холодне. Навіть захід дихав полюсом, зі сходу ж різало гострим, як бритва, степняком.
