«Ілюстрована Історія України» - Грушевський Михайло Сергійович (бесплатные полные книги txt) 📗
На другий рік (1615) козаки вибрали ся ще більшим походом, на 80 чайках, не більше не меньше як на сам Царгород—„обкурити мушкетним димом мури царгородські", як говорило ся. Вийшли на берег між двома портами константинопольським, Мізевною і Архіокою і спалили їх до решти. Султан, бувши на ловах під містом, сам на власні очі з свого покою бачив дим своєї столиці від того козацького огню. Страшенно розгніваний, наказав, щоб зараз турецькі кораблї прогнали козаків. Але козаки не сполошили ся; грабили скільки хотїли, потім забрали здобич і пішли назад. Турецькі кораблї догонили їх аж коло дунайського гірла. Козаки, помітивши їх, кинули ся на турецькі галери і погромили Турків. Самого адмірала турецького раненого взяли в неволю; давав за себе окупу ЗО тисяч, але так і вмер в неволі. Иньші турецькі кораблї утїкали. Козаки забрали кілька галер турецьких, привели їх під Очаків і тут на глум спалили їх на очах Турків очаківських. Потім напали на Очаків, зайняли худобу, і без перешкод вернули ся до дому.
Коли вони на другий рік вийшли на море, Турки по торішній пробі завчасу вже вислали свої кораблї, щоб не пустити їх на море. Кораблї заступили їм дорогу під лиманом Дніпровим, але козаки не злякали ся, вийшли на зустріч і вдаривши на турецькі кораблі побили і погромили їх. взяли кільканадцять галер турецьких і ріжних меньших човнів до сотнї. Прогнавши таким чином Турків, звернули ся на кримське побереже, поруйнували, пограбили, здобули і спалили Кафу— головний ринок невільників українських. Силу забрали там невільників з наших сторін і пустили на свободу. В Царгороді страшенно переполошили ся, почувши про сей другий погром турецької фльоти; позбирали козаків, як були в неволї турецькій, питали ся, яким би способом можна було загородити козакам дорогу? Не знати вже, що там ті їм сказали, але Турки не бачили иньшого способу, як іти походом, щоб забрати в свої руки всї пограничні замки українські—Камінець, Черкаси, Канів, Білу Церкву, обсадити їх турецьким військом і не пускати звідти козаків на землї турецькі.
Козаки тим часом на осїнь того року (1616) вийшли новим походом на море. Не було їх сим разом більше як 2000, але похід удав ся Їм на прочуд! Вони вибрали ся знова на малоазійське побереже, їхали на Самсун, але вітри віднесли їх під Трапезунт. Вийшовши з човнів, пройшли берегом під Трапезунт пішо, здобули місто, пограбили й спалили. Ударила на них ескадра турецька, під началом генуезького адмірала Цїкалї-баші; було там шість великих галер і багато меньших кораблїв, але козаки погромили їх, здобули три галери і потопили. По сїм погромі довідали ся, що султан післав кораблі під Очаків, щоб там їх погромити. Тодї козаки пішли на безборонний Константинополь, пограбили і наробили бешкету, скільки хотіли, і так посміявши ся з усіх заходів турецьких пішли туди де їх не сподївали ся в Азовське море. Через тутешнї ріки пройшли на Дніпро (мабуть через Молочну, перетягнувши відти човни в Конку) і так вернули ся на Запороже. Баша турецький, простоявши даремно під Очаковим, щоб бодай чимсь показати ся, вичекав, аж козаки з Сїчи розійдуть ся, і на своїх човнах пройшов Дніпром на Запороже. На коші сїчевім було всього кілька сот козаків, що зістали ся тут зимувати. Побачивши турецьке військо, вони уступили ся з Сїчи, і баша міг помстити ся принаймні над порожнім гніздом козацьким: взяв кілька малих гарматок, кілька човнів козацьких і повіз то з нарадою великою до Царгороду—дурити султана і весь двір турецький, що ось то він розгромив страшну Сїчу козацьку!
68. Польські переговори з козаками і гетьман Сагайдачний
Посмівали ся козаки з Турків та на весь світ про себе славу пускали—а Полякам від того душа терпла! По кождім походї козацькім султан давав наказ своїм башам, аби йшли на Україну, знищили ті замки, „паланки" пограничні, звідки козаки в походи виходять, та поставили там свої замки й залоги турецькі. І справдї не минало року, щоб на пограниче українське не вибирало ся військо турецьке, або принаймнї.не йшло чуток про його приготовання до походу. Польське ж прави-тельство, витративши ся на московські походи, немаючи чим заплатити за них свому військови, сидїло сї всї роки зовеїм без усякого війська. Нїхто не хотїв іти служити, не діставши грошей за попереднє, і у Жолкєвского бувало всього війська 300–500 чоловіка! Тому на кожду вість про похід турецький в Польщі не тямили себе з переляку. Виправдували ся, перед султаном, що козаки ходять без їх волі, бо правительство польське скільки мога їх нищить, але вони виходять з московських країв. Правда, винні були не тільки козаки: не без гріха були й ріжні польські та українські пани, що мішали ся в молдавські справи, лазили туди з військами, і тим дражнили Турків, — але все валено на козаків.
Пробували їх якось погамувати. В 1614 р. Жолкевский загрозив козакам, що піде на них військом, коли не перестануть своєволити, і почав ладити ся до походу. Але козаки тих заходів не злякали ся і стали громадити ся під Переяславом до війни. Жолкевскому нї з чим було йти туди, і так його погрози зістали ся порожнім словом. Правительство звернуло ся до помочи панів. Воно висилало на козаків так звані комісії, себ то просило виднїйших українських панів, аби вони разом з Жолкевским поладили відносини козацькі, як королівські комісари; при тім розуміло ся, що такий пан не піде сам, а поведе з собою свій полк дворовий, кількадесять або й кількасот людей, і так збереть ся якесь військо. Почавши від року 1614 трохи не кождого лїта висила-но таке комісарське військо на козаків, щоб воно завело між ними лад. Але не вихидило з того нічого. Козаки звичайно просили дати їм на письмі „ординацію", які порядки комісари хотіли між ними завести, потім знаходили в тій ординації ріжні пункти, на котрі не можуть згодити ся, — бо й справді жадання комісарські були такі, що козакам на них ніяк не можна було пристати: щоб козаки стерегли границь, а чужих країв не зачіпали, жили на Низу, не виходили на волость, а пробуваючи на волости у всім слухали ся б старост і панів, в маєтках котрих пробувають. Козаки казали, що будуть посилати своїх послів до короля, аби їх до такого не примушував, і на тім комісія звичайно кінчила ся: наказувала, щоб козаки тим часом шанували ся, на чужі краї не нападали, своєвільств не чинили; козаки обіцяли, а тим часом робили далї що хотїли.
Се була політика тодішнього гетьмана Петра Сагайдачного: не доводити до війни з Польщею, обіцяти тим часом і ніби корити ся, поки прийде такий час, шо правительство польське буде козаків для своєї війни потрібувати, — а поки шо поширювати силу козацьку на Україні. Гетьманом чуємо Сагайдачного в перше в морськім поході 1616 р., що вславив ся здобутем Кафи, як то потім оспівують вірші на похорон його.
Але настав на гетьманстві він мабуть трохи скорше, бо вже від р. 1614 бачимо в козацькій політиці отой самий напрям, яким визначив ся Сагайдачний. А може й перед тим уже гетьманив, з ріжними перервами. як і пізнїйше мусів не раз уступати ся перед провідниками своєвільників—бо наші звістки про гетьманів козацьких взагалі дуже неповні в тих часах. В народній памяти він майже не задержав ся-коли не рахувати звісної піснї про те як Сагайдачний проміняв жінку на тютюн та люльку—необачний!
Пісня ся не передає зовсім дійсного характера славного гетьмана— так як з Байди Вишневецького зробила запорозького гуляку. В сучаснім громадянстві славили Сагайдачного навпаки, як дуже розважного, глубокого політика, що вмів поставити козаччину на службу загально народнім справам і зробив з війська козацького опору національного українського житя. Те що тільки накльовувало ся 1590-х роках, за часи Лободи й Наливайка, з далеко більшою свідомістю й виразністю здійснив Сагайдачний і відкрив тим нову добу в історії українського житя.
