Мазепа. Людина. Політик. Легенда. - Журавлев Денис Владимирович (читать книги бесплатно полностью txt) 📗
Почалася різанина і погром. Столиця Гетьманщини з усіма державними установами, з палацом гетьмана в передмісті й церквами та Крупицьким монастирем, які він збудував та прикрасив, з близькою Мазепиному серцю бібліотекою і збіркою зброї, рівну якій не легко було знайти в Західній Европі (про що писав колись Жан Балюз), з усім тим, що за двадцять літ свого панування зібрав там великий державний і культурний діяч України доби бароко, стало прахом і попелом. Різні за походженням джерела одноголосно свідчать про тотальне зруйнування міста. Про це розповідають шведські учасники походу, які бачи -ли на власні очі згарища Батурина. Про це повідомляли свої уряди чужоземні дипломати в Москві. Прусський посол Кайзерлінг (зауважимо, що Пруссія в Північній війні симпатизувала Петру І) писав своєму королеві 17 листопада 1708 року, що Меншиков у Батурині «вирізав усіх… сплюндрував замок та місто». Це ж стверджує й англійський посол Вітворт («твердять, що місто спалене повністю» – в оригіналі «burnt to the ground»). Це визнають і російські джерела. Новгородський літопис, докладно описуючи події в Україні 1708 – 1709 років, каже, що «великій государь [Петро І]… град его [Мазепи] столний разори до основанія и вся люди посече».
Страшну картину малює український сучасник подій (Лизогубівський літопис): «Много там [у Батурині] людей пропало от меча, понеже збег был от всех сел… Много ж на Сейме потонуло людей, утекаючи чрез лед еще некрепкий; много и погорело, крывшихся по хоромах, в льохах, в погребах, в ямах, где паче подушилися, а по хоромах погорели, ибо хотя и вытрубление було – престать от кровопролития, однак выходящих от покрытия войско заюшеное, а паче рядовые солдаты, понапившися, кололи людей и рубали, а для того боячися, прочіе в скрытых местах сидели, аж когда огонь обойшол весь город, й скрытые пострадали. Мало однак от огня спаслося и только одна хатка, под самою стеною вала стоячая, уцелела, неякогось старушка». На думку Оглобліна, автором Лизо-губівського літопису був сучасник описаних подій Семен Лизогуб, зять майбутнього гетьмана Івана Скоропадського. Звертаємо увагу читача – за наведеним вище свідченням виходить, що місто було фактично віддане переможцям на розграбування і вбивства насправді не припинились навіть після сигналу труби про припинення кровопролиття. Так Батурин потрапив до сумного списку варварським чином знищених в європейських війнах міст разом із німецьким Магдебургом, повністю знищеним католицьким військом фельдмаршала Тіллі в ході Тридцятирічної війни. До речі, своє смертельне поранення від випадкового ядра Йоган Тіллі вважав Божою карою за Магдебург. Цікаво, чи згадував російський «полудержавный властелин» Мен-шиков, животіючи в засланні в селі Березовому, руїни залитого кров'ю Батурина?
Коли 8 листопада Мазепа й шведи побачили руїни і згарища Батурина, ще «крови людской в месте и на предместью было полно калюжами» (Чернігівський літопис). Орлик писав у своєму листі до Яворського: «Ревно плакал по Батурине Мазепа. Теперь все пойдет иначе: Украина, устрашенная судьбою Батурина, будет бояться держаться с нами за одно».
Провину за повне знищення Батурина несуть Менши-ков та особисто цар Петро І. В листі-наказі Меншикову від 5 листопада 1708 року (цей лист опублікований в «Письмах и бумагах императора Петра Великого») цар писав: «А Батурин в знак изменникам (понеже боронились) другим на приклад зжечь весь». Залишки мирного населення Батурина врятувалися втечею, а дехто потрапив до російського полону на довгі роки. Сучасні історики говорять про загибель від 5 до 15 тисяч мешканців міста, і переважної частини п'яти-семитисячного гарнізону. Недавні розкопки в Батурині довели наявність значної кількості людських скелетів у ровах фортеці – саме там було поховано більшість загиблих. Недарма цар загрожував іншим українським містам долею Батурина на випадок їхньої непокори його волі. Долю мешканців міста розділили селяни з навколишніх сіл, що збіглися під захист фортеці. Якійсь частині мешканців удалося врятуватися, пересидівши штурм і різанину в льохах над берегом Сейму, дехто ж вчасно втік із міста в перші хвилини штурму.
Вся потужна генеральна артилерія (до 70 гармат), військові запаси, чималий скарб (державний і гетьманський), державні клейноди (зокрема кілька булав, бунчук і прапори) та архіви дісталися переможцям. Щоправда, чимало клейнодів гетьман Мазепа забрав із собою до табору Карла XII. «Артилерію, скол ко могли взять, везем с собою, – писав Меншиков Петру І з Конотопа 3 листопада, – а протчую тяшкую, а имянно нес колко самых болших пушек, розорвали».
Трагічною була доля керівників оборони міста та звичайних козаків. Поранений Чечель в останні хвилини перед падінням міста вирвався з частиною гарнізону з палаючої столиці, але був виказаний своїм родичем, козаком Конотопської сотні Яценком, який видав його Меншикову. За кілька днів по тому він разом із Нестеренком та іншими українськими старшинами був колесований в Глухові. Важкопораненому Кенігсеку, що не встиг розташувати своїх артилеристів у належне бойове шикування, «пощастило» – він помер в дорозі, але кара все одно була виконана вже над його мертвим тілом, а голова з виколотими очима настромлена на палю в Сумах. За свідченням шведських джерел (мемуари Седер'єльма), якійсь частині сердюків Батуринського гарнізону після відчайдушного двогодинного бою вдалося вирватися з міста і врятуватися (мова йде про кількасот чоловік, які потім склали в шведському таборі полки під тими самими назвами, що були у гетьмана раніше). П'яним переможцям залишилося лише вбивати беззбройних старих і дітей та ґвалтувати жінок.
Цар належним чином оцінив «подвиги» свого «православного Христолюбивого воїнства» – згодом на спеціальному параді з нагоди святкування річниці Полтавської перемоги, організованому за давньоримським зразком, було провезено і статую, що мала зображати Батурин, з таким латинським написом [переклад мій. – Д. Ж.]: «Гніздо бунту Батурин, знищене мечем». Бачимо, що тогочасні російські військові і політики не вважали за потрібне перекручувати правду або виправдовуватися перед будь-ким за знищення української столиці, її гарнізону та мешканців – цю ма-лопочесну функцію взяли на себе їхні сьогоднішні духовні нащадки. За сухуватим свідченням писаря часів Петра І Петра Крекшина, в 1708 – 1709 роках в Україні було «изменников порублено до 30 тысяч». Цю цифру важко підтвердити чи відкинути, але не слід забувати, що згодом долю Батурина (знищення міста разом із мешканцями) розділили ще кілька українських міст – Нехвороща, Маячка, Перевод очна, Старий та Новий Кодаки… І якщо кількість жертв російських репресій серед козацької старшини вимірюється сотнями, то серед звичайних селян і міщан Лівобережжя, Правобережжя та земель Війська Запорозького Низового це число дійсно має сягати багатьох тисяч.
Про трагічну загибель Батурина писала тогочасна європейська преса. Якщо німецькі та австрійські видання, толерантно налаштовані щодо Росії, стримано згадували про знищення української столиці (подібну звістку подав австрійський часопис «Віденський щоденник»), то, наприклад, французькі газети (Gazette de France, Paris Gazette, Mercure Historique et Politique, Lettres Historique, La Chef du Cabinet), посилаючись на звіти своїх дипломатів, рясніли заголовками на кшталт «Страшна різанина», «Руїна України», «Вбивство жінок і дітей», «Усі мешканці Батурина без різниці віку і статі вбиті», «Так чинять нелюдяні московити», «Меншиков показав страхіття московського варварства». Навіть враховуючи певну політичну ангажованість цих видань, не можна не зазначити, що в тогочасній Європі подібне знищення котроїсь із столиць розцінювалося як варварський, злочинний акт, яким і було насправді сплюндрування Батурина.
Трагічна доля міста була великим ударом і для українсько-шведського союзу. Шведський учасник походу 1708 – 1709 років полковник граф Юлленшерна писав у своїх спогадах: «Вбивства, які тут [у Батурині] були вчинені, навели такий терор на цілу країну, що не тільки більша частина України, а в тому числі й ті, що з прихильності до шведів рішилися були на повстання, залишилися по своїх домах, але й переважаюча кількість війська, що прийшло до шведів з Мазепою, перейшла до ворога, а це викликало у нас великі недостачі і перешкоди в усіх наших пізніших акціях». Останній момент викликає деяку недовіру – навесні 1709 року, ще до переходу на бік Мазепи і Карла запорожців, за свідченням Георга Нордберга, у гетьмана було так само близько 3 – 4 тисяч козаків (сердюків і реєстровців). Проте в цілому тактика царя почала давати свої плоди – терор і обіцянки виявилися достатньо дієвими в Україні.
