Добло і зло - Карпа Ирена (читать книги бесплатно полностью без регистрации TXT) 📗

Літак спізнився години на три, та врешті ми прилетіли. Хотіли цілувати рідну землицю — не дозволили підстригачі газонів.

— Привіт!!! — зі щенячим захватом пишу я тьолкам. — За годину буду в доміку. Ви там?

— Нєт, у нас дєла. Встрєчі в центрє. Ми уже виходім.

Ну ОК. Може, концерти мутять нам. Тьху-тьху-тьху.

Працюють женщіни. Нє спугнуть би.

— Добре. Можете мені в центр взяти довгу майку, довгі джинси, тоненький теплий светр і куртку, бо я без ключа?

— Да.

Домовилися на певний час на певній вулиці, бо зустріти мене вдома в ділових тьолок, ясне діло, не було часу. Про те, що вони мої подруги, навіть згадувати гріх. Шо не ясно? У них ВСТРЄЧІ.

Я дуже-дуже довго чекаю тьолок, сидячи в таксі. Дзвоню. Вони не реагують. Виходжу з таксі, раптом вони десь поряд уже чекають? Нема. Десять хвилин тому вони "вже під'їздили". Я страшно мерзну і ще більше злюся. Стою в одній лляній сорочці. Посеред київської зими. Геть одинока після свого Гоанського літа. Тьолки приїздять неймовірно пізно. Вивалюють з таксі, де окрім них сиділа ціла туса їхніх друзів, що, видно, ночували в нас. Паті — для тьолок святе. Вони віддають мені кульок з одягом і кажуть:

— А шо ти такая злая?

— Та так. Довгий переліт.

В кульку виявляється коротка майка й куценький светрик. Мабуть, тьолкам не дуже подобаються мої нирки. З нирками пронесло. Я захворіла дуже жорстким грипом.

А, до речі. Їхні ділові зустрічі полягали у сплаті квитанцій за Інтернет і в організації фотосесії якомусь менеджеру для журналу "Афіша Харків". Менеджер фотографувався на тлі своєї машини і дико злився на тьолок, що проспали зранку і перенесли його "фотосесію" на розпал трудового дня. Менеджерам це важливо. Але світ менеджерів для тьолок так і залишився нерозкритою таїною.

ТЬОЛКИ І ДІЄТИ

— Шо тут наш Ніколас Кейдж? — я любовно розглядаю фотку на мобільному, де на жовтій кухонній полиці серед банок з корнішонами, пачок із карі й уродами невизначеної раси "м’які іграшки" гордо вивищується Він. Рожевий і неприступний. М'який і верткий. Гумовий.

— А шо Ніколас Кейдж? — знизують плечима рози. — Стояв собі на кухні. На гостей дивився, себе показував.

— На гостей?! — я вмерла. — На яких іще таких гостей? Вони хоч його не чіпали своїми мікробними руками після маршруток?!

— Нє-е-е! — тягнуть хором тьолки. — Ми їм всім казали, що це твій. І що після останнього використання ти його не помила й так і поставила на полицю. І всі боялися, кричали і тікали з кухні, да-а-а…

— Молодці. Стратеги… — Я все одно потай скривилася, уявивши, як вони, ці негігієнічні гості лапають гепатитними руками й облизують стоматитними язиками мого Ніколаса. Щось тут не так. Якийсь новий невроз у мене. Чи в Ніколаса?

— А ще ми придумали кльову фішку, коли в нас не було бабла, — хвалиться Вася. — Ми всім друзям казали, що сидимо на дієті, хавки дома нема, приїздіть зі своєю. А потім доїдали те, що вони після себе залишали…

— Геніально! — пишаюся ними я.

— А взагалі-то, Карпа, ми вже чотири доби нічого не їмо, — осаджує мене Ведмідь.

— Чого?!

— Ну, бо ми вирішили не їсти після шести… — починає Вася.

— …А до шести ми зазвичай ще спимо, — закінчує роботящий Ведмедець.

— Ну нічо, ми худнемо! — Вася задирає білу кофту-адідас і показує пузо. — Я тут ващє недавно сиділа на гречаній дієті шість днів. Поки на сьомий жорстко не проблювалася гречкою. Півтори доби ригала!

— А я, — хвалиться Ведмідь, — ригала тою гречкою вже в перший день!

— Так шо ми перейшли на рис.

Мені сказати нічого. Зате розам є, що мені показати.

— Диви! — каже Ведмідь, запалюючи екранчик свого телефону. Там, на фотці, тьмяно виблискує дно каструльки з рештками недоїденої гречки, що зацвіла тепер білою пухнастою пліснявкою.

— Це кошенятко. — Ніжно каже Ведмідь. — Не знаєш, як його назвати?

РОЗИ ВИДАЮТЬ МЕНЕ ЗАМІЖ

— Ханяня, треба ж тобі плаття весільне придумати! — каже Ханяня-Вася, сьорбаючи чай під назвою "суниця з вершками", де ні суниць реальних, ні вершків запашних зроду-віку не бувало.

— Пропоную пошити Карпі білі труси. І до них пришити хвіст. По типу шлєйф. Такий, із фати, волочитися за тобою буде — всьо, шоб по правилам! — закипає Медвідь.

— Да, мама буде рада… — уявляє Вася.

— А дід і бабця так ващє! — уявляю я.

— А ми їх так само одінемо, і все буде нормально… — вирішує кризис-менеджер Міша.

— Або вдягнемо Карпу, як завжди хотіли, — в костюм сира! — не вгаває Вася. — Але вже весільного сира, з фатою. Спонсор весілля — "Сири Бурлука".

— Да. Тільки їй на коньках прийдеться ходити. Щоби грація була. І не повнив костюмчик круглий. — Медвідь.

— Тоді ти нарешті станеш хоч трохи вищою і перестанеш нас позорити. Ой. — Це Вася.

— Та ну вас, тьолки. Мені он майбутній чоловік придумав плаття. Я вам потім покажу. Панківське таке.

Вони секунду думають, як би попустити мого мужа, не бачачи його ескізу. Нічого швидко не придумується, тож кажуть:

— Тільки фати ніякої не треба.

— Запхаємо тобі довгі білі пір’їни замість неї.

Я вже навіть не реагую стародавньою асоціацією про пір’я в дупі, бо мене тривожить інше:

— Блін, тьолки. Це все харашо. Але ж я ще нічого батькам не сказала. Стрьомно, шо капєц.

— Та чого? Це ж хороша для них новина, — каже Васо.

— Да! — погоджується Медвідь, — Вони і так на тобі хрест давно поставили, а тут — такий поворот сабитій.

— Ну, і як мені їм про це сказати? — кисну я. — По телефону якось тупо.

— Головне, — каже Ведмідь, — правильно сформулювати.

— І не казати, що твій муж — пісатєль, бо це асоціюється з поетами, а поети асоціюються з бідністю і смертю під сходами від туберкульозу і недоїдання, — авторитетно каже Вася.

Цікаво, скількох вона знала поетів і скільки з них померло під сходами в неї на очах. Мабуть, кашляли, бідолаги, і просили хлібчика, а Вася гордо їм відказувала, що ніякого хлібчика вона не їсть, бо ж на дієті.

— Скажи їм так, — пропонує Медвідь. — Мама, тато. Я вагітна, я банкрот, я живу на мусорці і під'їдаю грязюку. Жарт. Я виходжу заміж за письменника.

— Нє! — придумала щось Вася. — Скажи їм: "Я зробила операцію зі зміни статі…"

— Та ну! Тоді про те, шо вона виходить заміж, вже нікому буде сказати.

— Угу… — погоджуюся я, на секунду, правда, сумніваючись: тато ж так завжди хотів мати сина.

— Скажи їм, Карпа, що виходиш заміж за мільйонерку-лесбіянку з Амстердама. Потім: шутка, мій чоловік — письменник.

— І на тому кінці проводу постріл.

Коротше, так нічого путнього і не придумали. Зате моя сестриця Гапочка, свиня така, развєдчік із неї ніякий, уже встигла по секрету сказати нашій мамі: "Ірка заміж виходить…" Мама: "За кого?!" Гапа: "Та за одного там Антона…"

Ахуєть. Мама собі зразу уявила, певно, одного там Антона, що курить бичий ел-ем десь там на площадці третього поверху спального району, де він живе разом із мамою, що готує йому гороховий суп на сніданок, а тепер іще до них підселюся я і буду битися з його мамою за телевізор, бо вона дивиться серіали, а я мультики, і тільки на політичних ток-шоу в нас буде наставати тимчасове перемир’я, поки я не скажу про когось із політиків "От підар гнойний, шестьорка срана мусорська, жирний уйобок з напиждженим добром і пластиковою тьолкою", а мама його мені на те: "В нашем доме так нє виражаюцца!"

…Дату весілля було попередньо призначено на 19 травня.

— Так це ж понеділок! — закричав Ведмідь, попоравшись зі своїм календарем.

— Н-да. Треба переносити. Хоча би на день. Тобі принципово? — питає наречений.

— Мені ніщо на світі не принципово, — відповідає наречена. Ой, це ж я. Блін, не вийшло нагрузити про те, яка вона кучерява, русява і прекрасна.