Країна Моксель, або Московія. Книга 1 - Білінський Володимир Броніславович (читать полные книги онлайн бесплатно txt) 📗
Слід розуміти всю неправду такого твердження. Внаслідок поразки від Батия ростовсько-суздальська земля опинилася у володінні татаро-монголів і перетворилася на дикий, відсталий культурно татаро-монгольський улус. Литва і Русь після поразки навіть данини не платили Тимуру Кутлуку. Пограбувавши ці землі, Кутлук пішов у Поволжя. Відчуваєте різницю? «Тлумач історії» вперто забув повідомити, що, програвши ту битву, Вітовт не побіг до Орди просити ярлик на князювання. Ні! І розмовляв із ним хан не як з Василем, князем Московським.
Послухайте, як спілкувався хан Тимур Кутлук із Вітовтом, князем Литовсько-Руським:
«Навіщо йдеш на мене? — велів він сказати Вітовту, — я не ступав ніколи на землю твою зі зброєю»… Тимур невідступно пропонував мир, визнавав Вітовта найстаршим, погоджувався навіть, за словами наших Літописців, платити йому щорічно певну кількість срібла» [1, том V, с. 90].
Ці слова не схожі на звертання Едигея до Московського князя Василя 1407 року: «чого тікаєш, як раб!.. Подумай і навчися!»
Військові сили Вітовта Литовського спирались на народи, які жили на землях від Балтики до Чорного моря, були незрівнянно сильніші від московських та подібних до них. Це необхідно констатувати для розуміння історичної правди. Тут вимисли і брехня великоросів недоречні. Хоча брехня й вигадки — стрижнева основа історичного «писання» російської історії. Не варто забувати, що в 1382 і 1407 роках Московське князівство було розорене спочатку Тохтамишем, а пізніше Едигеєм, а народ знищений або забраний, за словами того ж М. М. Карамзіна, «як пси, на змичках» у рабство.
Про яке приєднання «південної Росії» може бути мова? До кого приєднувати?
1404 року Литва приєднала до себе Смоленське князівство разом із містом Смоленськом. Зверніть увагу: Смоленськ до 1404 року, не належав ні Золотій Орді, ні Москві! Цю історичну істину не приховати неправдою.
Саме в ті роки Литва забрала у татар Поділля і приєднала до великого Литовсько-Руського князівства.
У 1410 році князь Вітовт став одним із полководців великої переможної Ірюнвальдської битви, яка поклала край німецькій експансії на схід, до речі, забезпечивши з північного заходу благополуччя Московії.
Тож якби Московія в ті роки виступила проти великого Литовсько-Руського князівства, то з цілковитою певністю можна заявити, що в першій чверті XV століття припинила б своє існування назавжди. Навіть не народилася б ідея «збирання землі російської», а великоросів як нації не було б.
Великоросові-державнику страшенно хочеться возвеличити Московію та знеславити сусідів, яких вона згодом захопила. І тоді він видає фальшиві вимисли за можливі дії: либонь, хто клюне, либонь, зійде за правду. М. М. Карамзіну не соромно писати поруч такі «історичні перли»: «підсиливши Державу Московську» і «зважився сам шукати прихильності Хана», «держава Московська», а слідом — «Улус Монгольський». Писалося без муки сумління. Все зійшло з рук «байкарям історії». Аби тільки величніше і спритніше було «викладено» історію Російської імперії. Про достовірність тут і не йшлося. 234
Залишимо і цього московського князя. Наступним був князь Василь Васильович Темний (1425–1462 роки). Слід наголосити: як і всі його московські попередники, Василь Темний одразу ж подався в Орду просити великокнязівський титул. Вступив у суперечку за ярлик зі своїм дядьком — князем Юрієм. Цілком імовірно, московит програв би ярлик великокнязівський, та врятував московську справу проноза-боярин Іван, який був при ньому в Орді.
Ось як описує право Василя на Московський престол М. М. Карамзін:
«Василь доводив своє право на престол новим статутом Государів Московських, згідно з яким син після батька, а не брат після брата, мусить успадковувати Велике Князювання. Дядько, спростовуючи цей статут, посилався на літописи та заповіт Димитрія Донського, де він (Юрій), у випадку кончини Василя Димитрієвича, названий його спадкоємцем. І тут Боярин Московський Іван став перед Махметом і сказав: «Царю верховний! Молю, дозволь мені, смиренному холопові, говорити за мого юного Князя. Юрій шукає Великого князювання за старим правом Російським (розумійте — московським. — В. Б.), а Государ наш (розумійте — васал твій. — В. Б.) — по твоїй милості, відаючи, що воно (Московія. — В. Б.) є твій Улус: віддаси його, кому захочеш. Один вимагає, інший благає» [1, том V, с. 135].
Ото і вся розповідь про велич Московії в XV столітті! Тут усе точнісінько викладене самими московитами. На той час Москва — звичайний позаштатний улус татаро-монгольських ханів. Про яких-небудь «государів московських» говорити не випадає. Звичайні васали Орди!
Варто б великоросам більш пильно придивитися до власної історичної науки. Відсіяти принаймні видиму неозброєним оком брехню.
«…Вельможа Татарський, Улан Царевич, урочисто посадив Василя на трон Великокнязівський в Москві, у храмі Богоматері біля золотих дверей» [1, том V, с. 136].
У московському храмі Богоматері татарський спадкоємець не саджав на трон московського князя. Тут, у храмі, Василь Темний присягав перед православними святинями на вірність ординському ханові. Він клятвено обіцяв бути васалом слухняним, платити данину, коритися Орді. Такий «монарх» і така «монарша Московська держава» в XV столітті.
За цього князя кривава московська гризня сягнула апогею. Москва була побита жорстоко у себе вдома. Але, як писав М.М. Карамзін, «смиренно плазуючи в Орді… міжусобиці вдома ознаменувалися різними лиходійствами… в остервенінні своєму без усякого суду топили і палили людей… навіть законні страти були жорстокі, аж варварські».
Московія і за наступного князя Івана III залишалася жорстоким завойовником сусідів.
Уже за три роки після початку князювання Івана III московити рушили грабувати Черемиську землю. Мерзенний розбій та грабіж стали головними джерелами поповнення князівської скарбниці, тим паче, що ординські хани не особливо перешкоджали експансії на північ.
Значно пізніше великороси назвуть цю мерзоту «збиранням землі російської». А поки що, як бачимо, відбувалися звичайний грабіж і розбій. Московська рать на чолі з Симеоном Романовичем пішла «… у Черемиську землю… (в нинішні В'ятську і Казанську губернії) крізь дрімучі ліси, уже повні снігу, в найлютіші морози. Веління Государя і надія збагатитися здобиччю дали воїнам силу здолати всі труднощі. Більше місяця йшли вони по лісових пустелях, не бачили ні селищ, ні шляху перед собою… Вступивши в землю Черемиську, багату на хліб і худобу — керовану власними Князями, але підвладну Царю Казанському, — Росіяни (московити. — В. Б.) винищили все, чого не могли взяти як здобич, різали худобу й людей (у такий спосіб московити насаджували «передові» звичаї і культуру, як сотні років розповідали нам. — В. Б.), палили не лише селища, а й бідних жителів, забираючи будь-кого у бранці. Наше (московське. — В. Б.) право війни було ще древнє, варварське (а сьогодні в Чечні — уже цивілізоване та людяне?! — В. Б.), всяке лиходійство у ворожій країні вважалося законним. — Князь Симеон доходив майже до Казані і, без битви проливши ріки крові, повернувся з ім'ям переможця» [1, том VI, с. 222].
Москва сотні років намагалася переконати світ, у тому числі й поневолені нею народи, що вона несла їм, народам, зібраним у «землі російські», прогрес, передову культуру і волю. Яка брехня!
Із опису видно, якою дикою й варварською була Московія наприкінці XV століття, в пору високої європейської культури.
В Московії XV століття панували тьма, звичайне варварство, де вбити, вкрасти, пограбувати вважалося нормою.
Ще на один факт необхідно звернути увагу читачів. Навіть М. М. Карамзін змушений визнати, що землі в'ятські, чуваські й казанські до початку XVI століття були для московитів землями «ворожої країни». А якщо так, то про які «споконвічні російські землі» вздовж Волги і В'ятки можна вести мову нині? Звичайні підкорені московитами землі. Поволжя споконвіків належало народам, які жили там: булгарам (татарам), чувашам, башкирам, марійцям, мордві тощо. Москва прийшла в ті землі поневолювачем. Погляньте на карту: від В'ятки на півночі до Астрахані на півдні московити до початку XVI століття лише в Ярославлі, Нижньому Новгороді та Костромі вийшли на Волгу. А підкорила Московія народи Поволжя наприкінці XVI століття. Твердження великоросів про «споконвічні російські землі Поволжя» є звичайною брехнею Московії.
