Доктор Сон - Кінг Стівен (смотреть онлайн бесплатно книга TXT) 📗

Сині очі, як у Кема Ноулза з «Довколишніх». На фото цього неможливо розгледіти, але вони були точно такого ж глибокого відтінку. Вона знала.

«Правша, як я. Але й лівша також, як я. Це ліва рука знала, якою буде наступна подача, стрімким фастболом, чи крутіше…»

Абра стиха охнула. Хлопчик-бейсболіст знався на речах.

Хлопчик-бейсболіст насправді був схожим на неї.

«Авжеж, саме так. Саме тому вони його і схопили».

Вона заплющила очі й побачила його обличчя. Бредлі Тревор. Для друзів просто Бред. Хлопчик-бейсболіст. Інколи він розвертав свій кашкет задом-наперед, бо то був не просто кашкет, а картуз-талісман^[220]. Його батько був фермером. Його мати пекла пироги і продавала їх місцевому ресторану, а також з їхньої сімейної ятки. Коли його старший брат поїхав учитися в коледжі, Бред забрав собі всі його диски «ЕйСі/ДіСі». Особливо йому, і його найкращому другу Елу, подобалась пісня «Великі бейця»^[221]. Вони зазвичай сиділи на Бредовому ліжку і співали її разом, і реготали, реготали.

«Він пройшов крізь кукурудзу, а там на нього чекав якийсь чоловік. Бред подумав, що той приємна людина, один з добрих людей, бо він…»

— Баррі, — прошепотіла Абра глухо. Під заплющеними повіками швидко туди-сюди оберталися її очі, як у сплячої людини, котра бачить яскраве сновидіння. — Його звуть Баррі Кібець. Він обдурив тебе, Бреде. Обдурив же?

Але не тільки Баррі. Якби ж то там був тільки він, Бред міг би здогадатися. Усі оті Люди-з-Ліхтариками мусили діяти разом, надсилаючи йому одну думку: що це так добре, залізти до фургона, чи кемпера, чи що воно там було у Баррі Кібця, бо цей Баррі хороший.

І вони його захопили…

Абра гайнула глибше. Вона не переймалася тим, що бачив Бред, бо той не бачив нічого, окрім сірого килима. Він лежав зв’язаний липкою стрічкою обличчям донизу на підлозі того, чим кермував той Баррі. Ну, та це гаразд. Тепер, коли вона вже вловила хвилю, вона могла побачити більше за нього. Вона змогла побачити…

«Його рукавицю. Бейсбольну рукавицю «Вілсон»^[222]. І Баррі Кібця…»

Тоді ця частина спливла геть. Вона могла надлетіти знову, а могла й ні.

Ніч. Вона почула сморід перегною. Там була якась фабрика. Якийсь спеціальний

(«він зруйнований»)

завод. Туди прямувала ціла колона автомобілів — деякі малі, більшість великі, а пара з них величезні. Фари в них було вимкнуто, на той випадок, якщо хтось звідкись дивиться, але в небі висів місяць у третій чверті. Достатньо світла, щоби підглянути. Вони їхали по вибоїстій, бакаюватій гудронці, вони проминули водонапірну башту, вони проминули якийсь сарай із проваленим дахом, вони проїхали крізь іржаві ворота, що стояли відчинені навстіж, вони проїхали повз якийсь напис. Той промайнув так швидко, що вона не встигла його прочитати. А ось і завод. Зруйнований завод зі зруйнованими димарями й вибитими вікнами. Там був інший напис, і, дякувати місячному світлу, цей вона зуміла прочитати: ЗАБОРОНЕНА ЗОНА — ПОСТАНОВОЮ ДЕПАРТАМЕНТУ ШЕРИФА ОКРУГУ КАНТОН.

Вони поїхали навкруги на задвірки, і коли вони туди дістануться, вони будуть мучити Бреда, хлопчика-бейсболіста, і мучитимуть, і мучитимуть його, поки він не помре. Абра не хотіла бачити цієї частини, тож вона змусила все прокрутитися назад. Це було важкувато, як ото відкривати банку з дуже тугою кришкою, але вона змогла впоратися. Діставшись туди, де хотіла, вона розслабила хватку.

«Баррі Кібцю сподобалася рукавиця, бо вона йому нагадала ті часи, коли він сам був маленьким хлопчиком. Тому він приміряв її собі. Приміряв і вдихнув запах олії, якою її натирав Бред, щоб рукавиця не зашкарубла, і вдарив голим кулаком собі в «кишеню» рукавиці кілька ра…»

Але все знову закрутилося вперед і вона забула про Бредову рукавицю.

Водонапірна башта. Сарай із проваленим дахом. Іржаві ворота. А тоді перший щит. Що ж там на ньому написано?

Ба ні. Все одно занадто швидко, навіть при світлі місяця. Вона знову відкрутила назад (вже піт перлинками виступив у неї на лобі) і відпустила. Водонапірна башта. Сарай із проваленим дахом. «Приготуйся, зараз воно буде». Іржаві ворота. А тоді щит з написом. Цього разу вона встигла прочитати, хоча не була певна, що зрозуміла його.

Абра схопила аркуш, на якому була виводила всі оті ідіотські хлопчачі імена, й обернула його чистим боком. Поспіхом, щоб не встигнути забути, вона записала все, що побачила на тому щиті: ОРГАНІК ІНДАСТРІЗ та СПИРТОВИЙ ЗАВОД № 4 та ФРІМЕН, АЙОВА та ЗАКРИТИЙ ДО НАСТУПНИХ РОЗПОРЯДЖЕНЬ.

Окей, тепер вона дізналася, де вони його вбили, і де — не сумнівалась вона — вони його закопали, з бейсбольною рукавицею й усім іншим. І що далі? Якщо вона зателефонує за номером Центру пропалих і експлуатованих дітей, там почують просто дитячу балаканину і не звернуть уваги… хіба що повідомлять її номер поліції, яка, цілком імовірно, її заарештує за спробу пожартувати з нещасних людей, котрим і без неї гірко. Далі їй на думку спала мати, але з хворою, налаштованою помирати Момо про це й мови не могло бути. У мами й без цього вистачало клопоту.

Абра підвелася, підійшла до вікна й задивилася на свою вулицю, на міні-маркет «Мить-і-Купив» на її розі (який старші підлітки називали «Вдух-і-Дунув», бо якраз поза ним, біля сміттєвих контейнерів, курили дур), і на Білі гори, що стриміли вершинами у яскраво-блакитне літнє небо. Вона почала терти собі губи, нервовий синдром, від якого намагалися відучити її батьки, але їх нема поряд, то й тьху на це. Тьху на все це.

«Тато на нижньому поверсі».

Йому їй також не хотілося розповідати. Не тому, що він мусить дописати свою книжку, а тому, що тато не захоче вв’язуватися у такого роду справу, навіть якщо він їй повірить. Абрі не потрібно було читати його думок, щоби це знати.

Тож хто?

Не встигла вона додуматися до логічної відповіді, як світ за її вікном почав обертатися, немов установлений на якомусь велетенському диску. Глухо скрикнувши, вона вчепилася за краї віконної рами, зіжмакавши в кулаках штори. Таке траплялося й раніше, завжди зненацька, і кожного разу вона лякалася, бо це було, як судома. Вона вже не перебувала у власному тілі, замість далеко-бачення, вона потрапила в стан далеко-буття, а що, як їй не вдасться повернутися?

Вертушка уповільнилася, а тоді й зупинилася. Тепер Абра опинилася не у своїй спальні, а в якомусь супермаркеті. Вона зрозуміла це, бо перед нею був м’ясний відділ. Над ним (цей напис прочитався легко, завдяки яскравому флуоресцентному освітленню) висіла обіцянка: «У СЕМА^[223] КОЖНА ВИРІЗКА — НАЙКРАЩОГО КОВБОЙСЬКОГО ҐАТУНКУ ВИРІЗКА!» Хвилину чи дві той м’ясний відділ наближався до неї, бо вертушка вштовхнула її просто в когось, хто походжає. Ходить, скупляється. Баррі Кібець? Ні, не він, хоча Баррі поблизу; через Баррі вона й утрапила сюди. Тільки її від нього відсмикнуло кимсь значно потужнішим. Внизу свого поля зору Абра побачила навантажений покупками кошик-візок. Потім рух уперед зупинився і зринуло оте відчуття, оте

(огляду, нишпорення)

божевільне відчуття когось ВСЕРЕДИНІ НЕЇ, і раптом Абра зрозуміла, що на тій вертушці вона не сама. Наразі вона у супермаркеті, дивиться на м’ясний відділ в кінці проходу, а та, інша особа, дивиться з її вікна на Ричленд-корт і далі, на Білі гори.

Паніка спалахнула всередині неї; це було так, ніби бензину лийнули в багаття. Ані звуку не вихопилося з її губ, стиснутих так щільно, що рот в неї став схожим на шов, але всередині свого мозку вона видала крик, гучніший за будь-який звук, якого вона бодай колись могла від себе очікувати.

(«НІ! ГЕТЬ З МОЄЇ ГОЛОВИ!»)

8

Відчувши, як струснувся будинок, побачивши, як на ланцюгу під стелею його кабінету захиталася люстра, першим, про що подумав Девід, було: