Зворотний бік світла - Корний Дара (книги бесплатно .txt) 📗
— Що ти таке верзеш, жінко! Хто ти така, щоб розпікати мого батька, наймогутнішого серед темних?! Мій батько — моя гордість, не смій паплюжити своїм поганим ротом його славне ім’я. Він зради вміє прощати, він не Птаха, він — це моє все сьогодні.
— Та ну, якщо посмію назвати твого батька бараном чи віслюком? Що ти мені зробиш? Навернеш ще одним з отих дурнуватих заклять, яких тебе Мор навчив? А чи навчив він тебе відбивати їх? Я також декілька знаю новеньких-свіженьких, може, позмагаємося. Тільки май на увазі, любчику, це такі, яких тебе не навчено. І знаєш чому?
Стрибог здивовано закліпав очима. Він чув від батька, що Мара колись була на боці темних, але одного разу чомусь пішла від них. Ні, вона не перейшла на бік світлих і не стала сірою. Просто зробилася нічиєю. Є в їхньому світі пара таких недотеп, у Яровороті їх називають спостерігачами. Але слова Мари, що вона знає їхні сімейні прокляття і вміє їх відбивати, трохи його спантеличили. Бачив — вона не обдурює.
— Не буду я тебе чіпати. Йди геть. Чого напосілася? Зачепили твою Пташку? Прийшла, командує, наказує. Яке ти маєш право наказувати мені? Таке право має хіба що батько і все.
— Та ну? — Мара якось трохи сумно посміхалася. — Отой небезпечний маніяк-різник, якого давно вже слід позбавити безсмертя і який зараз просто змушений стримуватися?
— Не смій ображати батька! Чого припхалася? Я тебе кликав? Ще помирати не збираюся.
— Ти не збираєшся, і вони також, — Мара тицьнула пальцем у бік міста. — Гарний син свого батька.
Останні слова говорилися зі зневагою, трохи зі зверхністю. Стрибог стиснув кулаки, лють заполонила його зсередини, ще мить — і він вибухне:
— Мій батько зробив мене таким, яким я є, а ти, а ти…
Мара опустила очі додолу:
— А я? Зробила велику помилку. Не слід було залишати тебе з Мором. Та коли з’явилася у твоєму житті Птаха, зраділа дуже й подумала, що вона зуміє підправити те, що не вдалося мені.
Мара журно посміхалася.
— Чекай, що значить: залишати з Мором? Агов, Маронько, в тебе з головкою все гаразд?
— Я — твоя мати, Стрибоже, та, що народила тебе.
Навіть вчинок Птахи не видавався таким страшним у порівнянні з щойно почутим.
— Ні-ні-ні, не може такого бути, тому що не… — Стрибог почав задкувати, викинувши перед собою руку, мов щит, перечепився ногою за суху гілку і гепнувся. Сидів, розгублено дивлячись знизу вгору на величну постать Мари — володарки смерті.
Вона — його Мати? Обхопив голову руками, в голові панував хаос. Ще трохи, і він здуріє від того всього. Птаха, Мальва, а тепер ще й це… Мара присіла поруч. Він дозволив їй сидіти поруч. Вона поклала йому руку на голову, і він раптом кудись провалився, спочатку то була суцільна темрява, потім розвиднілося і…
Він — маленький семирічний хлопчик. Батьки сваряться в спальні, і вже не вперше. Він не звертає на це уваги. У вітальні заліз під стіл, уявляючи його печерою, в якій мешкає страшний Дванадцятиголовий Змій, а він мусить його побороти. В кімнату вбігає розлючений Мор, слідком — не менш сердита Мара. Хлопця вони, звісно, не бачать. Бо вони зайняті сваркою, власними переживаннями, мареннями.
— Цьому ніколи не бути! Чуєш, жінко? Придумала ж таке: піти і забрати з собою сина? Нізащо, дорогенька, тільки наважся, ти мене знаєш. Що це за вигадана історія про твоє так зване спостерігання? Брехня! Я за вітром пущу всі твої пречудові світики, якими ти опікуєшся. Що, цікаво, тобі наобіцяли, що ти зважилася покинути нас? Це робота світлих, точно!
— Світлі тут ні до чого, Море. Мені набридли твоя жорстокість і постійне маніакальне бажання вбивати, шматувати, нищити. Ще трохи — і не залишиться, крім нас, нікого…
— От і добре, смертні заслуговують на таке поводження. Помилка творіння!
— Це безглузда розмова, вже всоте повторюємося. Вони — не помилка, як і ми. Чи ти сумніваєшся в мудрості Творця?
— Я не сумніваюся в Творцеві, я сумніваюся в тобі. Не пересмикуй! Малого не віддам і тебе не відпущу.
— Відпустиш, бо знаєш, що не маєш на мене жодної управи. Чи ти хочеш, може, щоб в родинах темних перестали народжуватися нові безсмертні?
Пауза. Мор не хотів цього і далі вже говорив трохи спокійніше:
— О, як ти заговорила? Маніпулюєш мною? Можеш забиратися, якщо так тобі дуже горить, але…
Мор жорстоко посміхався. Мара добре знала, чого можна чекати від чоловіка, бо той коли мстився, то не жалів нікого і нічого.
— Але без Стрибога! А то… Ну, ти зрозуміла!
Опустила очі додолу. Думала якусь мить, та, схоже, вона передбачала, що все може так закінчитися:
— Що ж. Вибір без вибору? Пропоную угоду. Стрибог житиме з тобою, однак віднині я контролюватиму твої дії, Море, щоб наламаних дров було якнайменше. Рівновага, чоловіче, рівновага.
— Добре, — доволі легко погодився Мор.
— О, ні! Ти маєш поклястися, що дотримаєш слова.
Мор трохи розгублено дивився на Мару. Вона була жінкою, але не дурною.
— Добре-е-е-е, той — клянусь!
— Не так, дорогесенький, а сам знаєш як! Пішли до Чорнобогового джерела.
Під столом почулося шелестіння, і звідти виповз переляканий та збентежений хлопчик:
— Тато, мамо, не сваріться, будь ласка. Я вас так люблю!
Мор з Марою перезирнулися спантеличено. Чоловік криво посміхався:
— Дурепа ти, хоч і безсмертна! Пішли до Чорнобога. Але ще одне. Моя клятва взамін на твою клятву. Стрибог віднині забуде про те, що ти була його матір’ю. Що, слабо?
Бліда Мара притулила праву руку до серця, стояла нажахана та розгублена, навіть здавалося, що жінка зараз втратить свідомість, та вона пересилила себе. Говорила спокійно і наче відчужено:
— Готовий йти до кінця, Море? Що ж… Доки ти триматимеш своє слово, держатиму його і я. Чи не забагато хочеш? Бачу, забагато! Тому до нашої домовленості додаємо маленький пунктик. Жодних смертельних невідкуплених заклинань, родових чи непрощенних проклять на голови світлих безсмертних віднині з боку темних. І за це відповідаєш ти! Як тобі таке?
Мор сердито в знак згоди кивнув.
Мара обернулася до сина. Щокою жінки потекли сльози, вона підбігла до хлопчика, почала його цілувати, пригортати, шепотіти якісь ніжні, тільки їм обом відомі слова.
Його мати обміняла його на спокій у світах, велике благо, про яке так любить теревенити Птаха, і тут дістало його. Батько, мати… Що вони сотворили з його життям? Він мав ненавидіти їх обох. Зрештою, він не кращий від них. Син власних гріхів та батьків.
— Чому ти порушила обіцянку, дану Мору? — прошепотів Стрибог.
— Тому, що ти щойно застосував смертельне закляття, яке ледве не вбило світлу безсмертну і не занапастило купу люду в цьому світі, а в нашій угоді з твоїм батьком є пункт — не вбивати світлих безсмертних, бо ми рівні. Клятву порушено.
Стрибог знав тепер, звідки в його душі світло, яке вміло кохати і яке закохалося в Птаху. Ненавидів зараз свою матір і за це. Крикнув, кинув дошкульно в обличчя:
— Невже ви, жінки, всі одинакові? Птаха цього заслужила, чуєш! Вона зрадниця, як і ти. Вона залишила мене, як і ти колись. Вона ховала від мене мою доньку. Вона купу років знала про неї й мовчала. Вона…
— Стій, замовкни, сину. Ти й так задалеко зайшов. Вона се чинила за моїм наказом. Вона спочатку навіть не здогадувалася, що Мальва — твоя донька.
— Що? — ошелешено дивився на Мару.
— Подивися на себе. На кого ти схожий? Грабіжник з великої дороги. Мстити, палити, забавлятися з жінками, вбивати, грабувати — цього тебе добре навчив батько. Що ти міг дати Мальві, окрім чорноти, яка й без тебе, живе у її душі? Так, це я відправила Птаху в світ поляниць, щоб урятувати дитину. Якби не Птаха, то Мальва не народилася б. Спочатку Птаха допомогла Мальві народитися, а потім… Потім вона знайшла суху мальву зі свого саду в пелюшках маляти і все зрозуміла. Горбатого могила виправить, так кажуть, здається, у цьому світі про таких, як ти. Я заборонила приносити немовля в Яроворот. Забагато світла для доньки темного безсмертного — це також небезпека. А тут й ревнощі твоєї Птахи зіграли мені на руку. І Мальва замешкала у цьому доволі нейтральному світі, де є все — і світле, і темне, на рівних.
