Щоденник моєї секретарки - Капранови Брати (лучшие книги читать онлайн бесплатно без регистрации .txt) 📗

Як і всі діти, тоді я не дуже цікавився процесом виробництва цегли. А дід приніс якось до нас повну кишеню маленьких глиняних кульок. Покликавши усю родину до столу, він розклав на ньому принесене.

— Колись Господь зліпив із глини людину. А вона вже стала робити з глини цеглу.

— Що ти знову вигадуєш? — запитала бабуся, як завжди, скептично.

— А от, дивіться. Цю кульку, — він взяв до скоржавих пальців першу, піщано-червону. — Я місив у пальцях одну хвилину. Цю, — він показав на наступну. — П’ять. Далі — десять, п’ятнадцять, двадцять і сорок п’ять. Потім їх усі я однаково обпалив у пічці.

— Нема тобі що робити, — сказала бабуся і пішла на кухню.

Дід посміхнувся мудро.

— Тепер дивіться, — він взяв першу кульку і легко розчавив її пучками пальців. — Зрозуміло?

Друга кулька піддалася значно складніше. Четверта зовсім не схотіла ламатися, а останню важко було розбити навіть молотком.

— І що з того? — запитала бабуся, визираючи з кухні.

— А те, що я пішов до першого секретаря райкому партії і показав йому цей експеримент.

— А він? — зачудовано сказав я, бо перший секретар тоді був істотою всемогутньою, майже міфічною.

— А він сказав, що я не маю ніякого відношення до цегельного заводу.

— Чого тобі не сидиться спокійно. Тобі що, мало? — бабуся натякала на табори і тавро ворога народу.

Але дід знову посміхнувся.

— А я поїду в область і там теж покажу. Я п’ять комплектів таких кульок обпалив. Аж до ЦК вистачить.

Найцікавіше те, що за два роки поїздок і листів до всіх можливих інстанцій на міському заводі поставили-таки другу мішалку і наша цегла припинила розсипатись у руках. Проте до якості царського періоду все одно було дуже далеко, тому свого місця у нашій кобиці сучасні зразки так і не здобули.

А ще на кобиці влітку гріли воду для лазні.

Коли єдину громадську лазню, де кожен бажаючий міг попаритися у загальному відділенні або зняти окремий номер з ванною, закрили на капітальний ремонт, містечко опинилося у глухому куті. Це ж вам не Київ з його квартирами та усіма зручностями. Маленьке місто з тісною приватною забудовою дружно користувалося міською лазнею, не маючи насправді жодних альтернатив. А тут усі раптом опинилися перед проблемою тазів та ваганів у кухнях та пічним підігрівом води.

Кобиці у той час стали засобом масового порятунку. Дехто, щоправда, мився просто на пляжі, у хвилях прибою.

А коли ремонт лазні затягнувся на півроку, дід виписав у Кам’янці машину пиляного вапняку і прибудував до кухні лазню — невелику кімнату зі стоком води у дренажну яму і пічкою із вбудованою в неї залізною діжкою для води. Взимку це було дуже зручно — плита обігрівала приміщення і одночасно гріла воду. Але літо з нашими південними температурами відбивало бажання навіть згадувати про пічку в лазні. Тому нагрівши виварку у дворі на кобиці, уся наша родина могла митися при комфортній температурі південного літнього вечора — це вже просто рай.

Завдяки дідовій ініціативі наша родина забула про міську лазню назавжди. Але коли ту не відкрили навіть за рік, дід почав писати. «Знову воюєш?» — невдоволено зауважила бабуся.

Пам’ятаю, він любив демонструвати відповіді з центральних газет — мовляв, вашу скаргу спрямовано до місцевого комітету партії. Центральний комітет партії у Москві завдяки моєму дідові був глибоко посвячений у проблеми миття мешканців нашого міста. Принаймні я на власні очі бачив відписку від цієї авторитетної установи.

— Чого тобі не сидиться спокійно? — питала бабуся, наче це не вона одружилася з дідом понад сорок років тому.

— А я тобі скажу. Коли у нас був хутір і власна земля, я не питав у комуністів, де мені митися. З цим якось самі розбиралися. А як вони все у всіх позабирали — хай тепер думають. Люди оно на пляж з мочалками ходять. Це що Брежнєв так велів?

— Знову починаєш? — хитала головою бабуся. Вона боялася дідових ініціатив. Що не кажіть, а мала на це підстави.

А от дід, пройшовши найжахливіші сталінські табори, здається, повністю втратив відчуття страху. Чи то звик до нього за довгі роки у Сибіру, а чи то пережив отой максимум, після якого все інше, включно зі смертю, здається вже несерйозним.

Я ніколи не говорив із дідом щодо його страху, але назавжди запам’ятав одну його табірну історію — саме про це.

Був у таборі зек, який працював місцевим Хароном, тобто вивозив трупи у тайгу. Такий собі комуністичний янгол смерті. Але замість янгольських крил чи харонівського весла він мав свій специфічний інструмент — молоточок на довгій ручці, приблизно як у залізничників, тільки цим молоточком він стукав не по буксах вагонів, а по головах загиблих, і звук від цих ударів був не дзвінкий веселий, а глухий, з чваканням. Контрольний постріл без набоїв — пробив голову, і все, просто та надійно, гарантія від сибірських графів Монте-Крісто. І, зауважте, це був не вертухай, не енкаведист — свій брат-зек, тільки замість працювати на загальних роботах він возив трупи. Рідних у цього Харона чи то не було, чи всі відмовилися від нього, але так чи інак посилок він не отримував і, звичайно, сам виглядав, як смерть, страждаючи від цинги й авітамінозу на рівні зі своїми майбутніми клієнтами. Однак не маючи підтримки з волі, він не мав її й у таборі. Бо ставлення в’язнів до такого персонажа кожен може уявити сам. Прислужники смерті завжди були ізгоями, або ж, як казали наші предки, окаянцями. От і цього люди обходили десятою дорогою, боялися навіть словом перекинутися.

А дідові посилки все-таки приходили — звісно, в межах дозволеного. Бабуся саме для цього регулярно переїздила через кордон Молдови в Україну, плутаючи сліди. «Іду якось з посилкою в руках, — розповідав дід. — А що там в посилці? Цибуля, часник, те, що в Сибіру дорожче за золото. А назустріч — він із своїм молоточком. І якось мені жаль стало — яка — не яка, людина все-таки. Взяв я пару цибулин, часничину і простягнув — бери, мовляв, чоловіче».

В’язні у таборах зазвичай не схильні до зовнішнього прояву емоцій. Крім того, давно це було, багато що стерлося з пам’яті — чи з цих причин, чи з якихось інших дід не міг докладно описати, як зреагував Харон на цей царський подарунок. Єдине — що не сказав жодного слова, навіть не подякував.

Він підійшов до діда тільки наступного дня: «Ти, Іване, — хороша людина, — сказав він. — І тому коли ти помреш… — саме так: не „якщо“ а „коли“, бо янголи смерті знають свою справу. — Коли ти помреш, я тебе не кину серед лісу, як усіх. Я тебе закопаю».

Така от історія.

Яким же дешевим цирком після цього виглядають мої нинішні переживання! Що ми боїмося втратити? Гуманоїди, менти, Паша — тарганячі перегони. Жабомишодраківка, як називає це Мирослав.

Та тут же проблема не у страху — заперечую я сам собі. Тут ідеться про відповідальність.

Можливо. Але давай порівняємо рівень можливих наслідків! Порівняємо і зрозуміємо, що найстрашніший апокаліпсис, який ти собі намалював, — це дитяча трагедія. «Похорон ляльки» з дитячого альбому Чайковського. Гуманоїди, Ірка, навіть Олесь. Це все можна, а головне, треба пережити, перетравити відповідно до природних циклів — страх, удар, біль, одужання, забуття. Робити все, що можеш, і терпляче чекати, що з того вийде. Здається, саме так свого часу вижив мій дід Іван.

До речі, дідова війна за міську лазню завершилася успіхом. Врешті-решт ту таки відкрили. Щоправда, люди не побачили там жодних слідів обіцяного ремонту. А втім, наша родина вже звикла митися вдома — взимку тепліше, а влітку завжди виручить вірна кобиця.

Геніальний винахід все-таки.