451° за Фаренгейтом - Бредбері Рей Дуглас (книги онлайн бесплатно серия .TXT) 📗
— Ти лише сміятимешся і зіпсуєш вторгнення.
Хлопець на автоматичних роликах зневажливо пирхнув.
— Ходімо, Джо! Ну їх з їхніми витівками! Вигадають щось дурне — та й утішаються!
Джозеф повільно відійшов. І поки завернув за ріг, весь час оглядався.
А Мишка знову клопоталася. За допомогою свого різноманітного начиння вона майструвала якийсь апарат. Потім дала одній маленькій дівчинці зошита й олівця, і та під її диктування почала старанно дряпати якісь карлючки. Припікало сонце, голоси дітей то здіймалися високо, то затихали.
А довкруж гуло місто. Обабіч вулиць мирно зеленіли дерева. Лише вітер порушував тишу і спокій, метався по місту, по ланах, по всій країні. В тисячі інших міст були такі самі дерева, такі самі діти, такі самі вулиці, скрізь ділові люди сиділи по своїх кабінетах, щось говорили в диктофони чи стежили за екранами телевізорів. Ракети срібними голками прошивали синє небо. Повсюдно відчувалося спокійне задоволення і певність, люди звикли до миру й не сумнівались: їм більше не загрожує ніяка небезпека. На всій Землі люди жили в мирі і злагоді. Всі народи мали однакову кількість потужної зброї. Давно вже досягнуто ідеальної рівноваги сил. Людство більше не знало ні зрадників, ні нещасливих, ні ображених; тому й світ був певен свого майбуття. І тепер половина земної кулі купалася в сонячному промінні, а на осонні дрімали зелені дерева.
Мишчина мати визирнула з вікна на другому поверсі.
Діти. Вона дивилася на них, хитала головою. Нехай награються, добре повечеряють, солодко заснуть, а в понеділок — до школи. Аби здоровенькі були. Пані Морріс прислухалася.
Біля трояндового куща Мишка до когось заклопотано говорила… але там нікого не було.
Дивний народ ці діти. А та дівчинка, як її звати? А, так, Енна. Вона щось дряпає у записнику. Мишка щось запитує в трояндового куща, а потім диктує відповідь Енні.
— Трикутник, — каже Мишка.
— А що це таке — три… кутник? — затнувшись, перепитує Енна.
— Aт, байдуже, — відповідає Мишка.
— А як воно пишеться? — запитує Енна.
— Те… ер… и… — диктує Мишка, але їй бракує терпіння. — Та пиши як хочеш! — і диктує далі: — Поперечина.
— Я ще не дописала три… кутник, — пояснює Енна.
— Ну то поквапся! — нетерпляче кричить Мишка.
З вікна висунулася мати.
— …кут-ник, — допомагає вона розгубленій дівчинці.
— Ой, спасибі, пані Морріс, — каже Енна.
— Оце добре, — сміється та й знову порається: треба прибрати передпокій електромагнітною щіткою.
А в спекотпому повітрі бринять дитячі голоси.
— Поперечина, — каже Енна. Тиша.
— Чотири — дев’ять — сім — а — бе — во, — поважно диктує звіддалік Мишка. — Потім виделка, мотузка і шістьох… шести… шестикутник!
За обідом Мишка винила нахильці склянку молока й побігла до дверей. Пані Морріс ляснула долонею по столу.
— Ану сідай, — звеліла вона дочці. — Зараз буде суп.
Вона натисла на червону кнопку автомата-куховарки, і за десять секунд у гумовому одержувачі щось притлумлено грюкнуло. Пані Морріс відчинила дверцята одержувача, вийняла бляшанку з двома алюмінієвими ручками, миттю розпечатала її, насипала в чашку гарячого супу.
А Мишка совалася на стільці.
— Швидше, мамцю! Тут ідеться про життя чи смерть, а ти…
— У твоєму віці я була така сама. Завжди йшлося про життя чи смерть. Я знаю.
Мишка похапцем ковтала суп.
— Не поспішай, — сказала мати.
— Не можу, — відповіла Мишка, — мене чекає Дрілл.
— А хто це такий? Якесь чудне ім’я, — зауважила мати.
— Ти його не знаєш, — сказала Мишка.
— Новий хлопчик у нашому кварталі? — запитала мати.
— Ще й який новий, — мовила Мишка, беручись за другу порцію.
— Покажи, котрий із них — Дрілл? — попросила мати.
— Ген там, — ухильно відповіла Мишка. — Ти сміятимешся. Всі тільки й знають, що дражняться. Такі дурні!
— Хіба Дрілл такий сором’язливий?
— Так… ні. Як сказати. Слухай, мамцю, мені треба бігти, а то не буде ніякого вторгнення.
— А хто куди вторгається?
— Марсіани на Землю. Ні, вони не зовсім марсіани. Вони… не знаю. Вони он звідти, — і вона показала ложкою вгору.
— І звідси, — мати доторкнулася гарячого чола донечки.
Мишка обурилась.
— Кепкуєш! Ти ладна вбити і Дрілла, і всіх!
— Та ні, я нічого поганого не хотіла сказати. Отже, цей Дрілл — марсіанин?
— Ні. Він… ну… може, з Юпітера, чи з Сатурна, чи з Венери. Одне слово, йому було непереливки.
— Уявляю! — мати затулила рота рукою, ховаючи усмішку.
— Вони сушили собі голову, як напасти на Землю.
— Авжеж, ми неприступні, — з насмішкуватою поважністю відповіла мати.
— Еге, саме так і Дрілл каже! He-при… оце саме слово, мамусю.
— Ой-ой! Який розумний хлопчик той Дрілл! Які мудрі слова він знає!
— Так от, я й кажу, мамусю, їм не вдавалося придумати, як напасти на нас. Дрілл каже… він каже, щоб добре воювати, треба знайти новий спосіб захопити людей зненацька. Тоді обов’язково переможеш. І ще він каже: треба знайти у супротивника помічників.
— П’яту колону, — сказала мати.
— Еге ж, так він і каже. А вони не могли придумати, як заскочити Землю зненацька і знайти помічників.
— І не дивно. Адже ми дуже сильні, — засміялася мати, прибираючи посуд.
Мишка сиділа, втупившись у стіл, мов бачила перед собою все, про що розповідала.
— А потім одного чудового дня, — вела вона далі театральним шепотом, — вони згадали про дітей!
— Он як! — захоплено вигукнула пані Морріс.
— Еге ж, і вони придумали таке: дорослі завжди чимсь заклопотані, вони не заглядають під трояндові кущі, не шукають нічого в траві.
— Хіба що збирають гриби чи равликів.
— І потім він щось казав про ми… міри.
— Ми-міри?
— Еге ж, ви-ми-міри!
— Виміри?
— Так! Їх аж чотири! І ще казав про дітей до дев’яти років і про уяву. Він дуже смішно розмовляє.
Ця балаканина вже починала набридати пані Морріс.
— Авжеж, це, певне, таки смішно. Але твій Дрілл чекає. Вже пізно, отже, коли хочеш устигнути з вашим вторгненням, то поспішай, бо перед сном ще треба і вмитися.
— От іще, вмиватися! — пробурчала Мишка.
— Обов’язково! І чому це діти так бояться води? За всіх часів діти ненавиділи мити вуха.
— Дрілл каже, що мені більше не треба буде вмиватися, — промовила Мишка.
— Он воно що!
— Він усім дітям так сказав. Ніяких купань. І лягати спати можна буде аж після десятої, І в суботу по телевізору можна буде дивитися дві програми!
— Ну то хай пан Дрілл не каже, чого не слід. Ось піду поговорю з його матір’ю і…
Мишка рушила до дверей.
— Є двоє таких поганих хлопців, Піт Брітц і Дейл Джеррік. Вони вже великі. І весь час глузують з нас, Вони ще гірші за батьків. Навіть не вірять у Дрілла. Такі кривляки. Задаються, аякже, бо великі. Могли б бути трохи розумніші. Подумаєш, самі недавно були маленькі. Я їх ненавиджу більше за інших. Ми їх одразу ж уб’ємо.
— А потім нас із татом?
— Дрілл каже, ви небезпечні. Знаєш чому? Бо ви не вірите в марсіан. А вони дозволять нам правити всім світом. Ну, не тільки нам, а й дітям із сусіднього кварталу теж. Я, може, буду королевого.
Вона прочинила двері.
— Мамцю!
— Що?
— А що таке ло… логі-ка?
— Логіка? Розумієш, дитинко, це коли людина вміє розібратися, що правильно, а що ні.
— Дрілл і про це казав, — зауважила Мишка. — А що таке — бути сприй-нят-ли-вим?
— вона ледве вимовила таке довжелезне слово.
— А це… — мати, стиха засміявшись, опустила очі додолу. — Це означає — бути дитиною.
— Дякую за обід! — Мишка вибігла, але тут-таки просунула голову в двері. — Я вже подбаю, мамцю, щоб тобі було не дуже боляче, правда!
— Спасибі й за це, — відповіла мати.
Бах! — грюкнули двері.
О четвертій годині задзижчав відеофон. Пані Морріс натисла на кнопку, засвітився екран.
— Здрастуй, Гелен! — привіталася вона.
— Здрастуй, Мері. Як справи в Нью-Йорку?
