Коли ти поруч - Талан Светлана (читаем бесплатно книги полностью txt) 📗
Розділ 45
Тихою, щемливою, заспокійливою радістю наповнювалася душа Даші, коли вона писала листа Сергію та отримувала від нього відповіді. Він став їй вірним другом, якому можна довірити найпотаємніше. Вона, як і раніше, писала йому про все, але ні слова про свою хворобу. Сергій запропонував Даші написати про все своє життя, починаючи від усвідомленого сприйняття цього світу. І Даша писала. Спочатку про ранні спогади з дитинства, про брата Олександра, про подружку Свєтку, про маму і тата. Сергій, своєю чергою, розповідав їй про власне життя. Разом вони прожили дитинство, шкільні роки, першу закоханість, навчання, початок самостійного життя. Потім Даринка в своїх оповіданнях дійшла до моменту, коли вони з Льошкою поверталися від його батьків. Коли Даша підійшла до цього періоду своєї біографії, їй стало важко писати. Вона знову і знову подумки переживала ті хвилини душевного тріумфу, коли її всю розпирало від радості, коли світ здавався таким прекрасним, а майбутнє – втішним та безхмарним, якби… Якби не те фатальне перехрестя.
«У той день був жахливий туман, – набравшись духу, написала Даринка. – Було схоже, що хмари впали на землю, немов попереджаючи водіїв бути пильнішими та уважнішими на дорозі. Напевно, хтось цього дня збирався в дорогу, але через густий туману відклав свою поїздку. Йому на роду було написано уникнути небезпеки, а хтось інший не звернув ані найменшої уваги на пересторогу матінки-природи, покинувши поріг рідної домівки, щоб не повернутися назад уже ніколи або докорінно змінити все в житті, як я, наприклад. Але те, що це був фатальний день не тільки для мене, я тепер знаю точно».
Сергій: «Дашо, люба Даринко, як мені близькі і зрозумілі твої слова! Чи можеш ти собі уявити, що того дня, коли ми виїхали з Віталіною з Дніпропетровська з наміром відпочити в Карпатах, теж був страшний туман. Я багато років за кермом і знав, що в такий день небезпечно на шляхах, але вирішив, що туман зі сходом сонця розвіється».
Сергій замислився, випростався і сперся на спинку шкіряного обертового крісла. Після тієї аварії він, діставши травму хребта, не залишився інвалідом завдяки якійсь дівчині-медсестрі. Але й досі великі навантаження іноді нагадували ниючим болем про той нещасливий день. Зараз він написав Даринці, що прийняв рішення виїхати в дорогу, розраховуючи, що туман зникне. Він був завжди відвертий з незнайомою дівчиною Дашею і подумав, що буде нечесно збрехати на цей раз. І він написав про те, у чому весь цей час боявся зізнатися навіть собі. Сергій написав, що він мало думав про туман, він просто не міг далі мовчати і відкладати розмову з Віталіною про свою хворобу та про Аліну хоча б іще на день.
Сергій: «Зараз я розумію, що для зізнання у своєму гріху не треба було вибирати дорогу, про це можна було поговорити вдома або десь в іншому місці. Але так уже сталося, що я прийняв рішення виїхати з дому цього дня. Віталіна, як завжди, довіряючи мені, не стала заперечувати…»
І тут Сергій відчув жахливий моральний тягар і вирішив дати собі перепочинок.
«Що ж фатального сталося в той день у твоєму житті?» – поставив він питання Даринці й, чекаючи відповіді, закурив, почав походжати по кабінету, розминаючи спину. Через кілька хвилин йому належить подумки пережити найчорніший день у своєму житті. Сергій став продумувати, як він буде про це писати Даші, і знову згадав медсестру, котра тоді схилилася над ним. Тоді, у гарячковому маренні, йому здалося, що це була Віталіна. Та дівчина мала на шиї дві маленькі родимки, тільки у Віталіни вони були розташовані вертикально, а в незнайомки – горизонтально. І ще її очі… Він запам’ятав ЇЇ ОЧІ!
Сергій нервово забігав по кімнаті, зрозумівши, що чогось бракує. Цигарки! Він не помітив, що сигарету вже давно докурив і в руках тримає самий фільтр від неї.
– Не може бути! Не може цього бути, – повторював він собі, тремтливими руками дістаючи з пачки чергову сигарету. Вона зламалася у нього в руках, і Сергій різким рухом відкинув її вбік і дістав іншу.
– Швидше б вона написала, – подумав він і, нарешті прикуривши цигарку, глибоко затягнувся димом.
Час був нещадним до нього в цю мить. Він зупинився і завмер, немов знущаючись зі схвильованого чоловіка. Отримавши чергове послання від Даші, він просто-таки кинувся до комп’ютера. Сергій швидко пробіг очима по тексту на моніторі, і по його тілу поповзли мурашки. Дівчина описала докладно місце аварії, автомобілі, які зіткнулися на злощасному місці, й людей, потерпілих у ній. Вона написала, як рятувала молодого хлопця, намагалася допомогти худенькій молодій жінці, яку витягли з чорної «тойоти», чоловіка, у якого був пошкоджений хребет, як знайшла на узбіччі немовля… Сергія кинуло в жар, він упрів, і на лобі виступив піт, але він нічого не помічав. Прудко, як ніколи в житті, його пальці забігали по клавішах. Коли він запитав, у який день сталася аварія і Даринка відповіла, у Сергія вже не залишалося ні найменших сумнівів. Він побіг на кухню, відчинив холодильник і дістав пакет апельсинового соку. Наливши його в склянку, він залпом випив холодний напій, який не втамував його спрагу. У горлі пересохло, язик прилип до піднебіння, і він випив іще одну склянку та обхопив голову руками. Сергій не знав, скільки так просидів в одній позі – він згубив лік часу. Коли отямився, то зайшов до кабінету і прочитав: «Ти пішов спати, не попрощавшись зі мною, чи тебе дуже розтривожили спогади?»
Уже спокійніше Сергій написав: «Вибач. Я ходив випити соку і трохи заспокоїтися. Дашенько, мила дівчинко, ти можеш сказати, що змінилося докорінно у твоєму життя після тієї аварії?»
Дарина: «Все. Все в моєму житті звалилося водночас, як картковий будиночок».
Сергій: «Можеш мені довіритися й пояснити більш конкретно?»
Дарина: «Можу. Тобі – можу».
І Даша зважилася. Вона написала, як пережила тріумф і злет після порятунку людей у аварії, а потім удари долі, починаючи з того моменту, коли батько загиблого хлопця Георгій Арсентійович запропонував їй перевіритися на ВІЛ-інфекцію. Даша не приховувала, що їй довелося пережити через хворобу. Вона дійшла до того моменту, коли Віталій Степанович запропонував їй роботу в хоспісі, й написала: «Може, на сьогодні досить?»
Сергій: «Ти втомилася і хочеш спати?»
Дарина: «Навряд чи я сьогодні засну. Спогади ожили, розбурхали мою притихлу пам’ять».
Сергій: «Тоді я хотів би поставити тобі одне питання. Можна?»
Дарина: «Звичайно».
Сергій: «У тебе є на шиї дві родимки?»
Серце Сергія шалено калатало в грудях, вириваючись назовні, поки він чекав відповіді, і майже завмерло в одну мить, коли прочитав: «Звідки ти дізнався про родимки?»
Сергій: «Я – всевидюче око», – пожартував він і додав: «Чому ти вирішила, що підхопила ВІЛ-інфекцію саме від хлопця з БМВ?»
Дарина: «Більше було нізвідки. Невже і ти сумніваєшся в цьому?!»
Сергій: «Мила, добра, чиста дівчинко! Я вірю тобі, й у мене немає жодних підстав тобі не вірити. З того моменту, як ти мені відповіла, моє життя змінилося. Ти тоді врятувала мене від смутку і розчарування, повернула до життя. Я думав, що ти врятувала мене раз, а виявилося, що навіть двічі. Той чоловік, який травмував спину в аварії і якого ти уклала на рівну поверхню і не дала можливості йому стати калікою, був я».
Дарина: «Не може бути!»
Сергій: «Кілька хвилин тому ці самі слова твердив і я собі. Але я пам’ятаю твої родимки на шиї. Їх у тебе дві, й розташовані вони зовсім близько одна від одної в горизонтальному положенні. Чи не так?»
Дарина: «Тепер я згадала, де тебе бачила».
Сергій: «Я довго мучився, згадуючи, де бачив твої очі, й лише сьогодні згадав, хоча тоді був у шоковому стані».
Дарина: «Буває ж таке в житті».
Сергій: «Дашенько, мила моя рятівнице! Я хочу бачити тебе зараз же, негайно, зараз же! Хочу глянути у твої оченята з нескінченною вдячністю, хочу бачити тебе не на фото, а на власні очі. Я вже відчуваю, як мої долоні торкаються твого волосся, а губи – ямочок на твоїх щоках. Скажи мені, де ти є, і я примчу до тебе просто зараз!»
