Чумацький шлях - Малик Владимир Кириллович (книга жизни .txt) 📗

І він потягнувся, щоб зняти з себе Георгіївський хрест.

Поль Джонс перехопив його руку.

— Ні, ні, друже мій, ви чесно заслужили нагороду — і носіть її на здоров’я! До того ж чутка про це дійде до головнокомандуючого, і він затаїть гнів на вас! А я цього не хочу. Я знаю, чого вам коштувало відродити славне Запорізьке Військо і флот після руйнації його з наказу імператриці та того ж таки князя Потьомкіна і що це Військо означає для вашої батьківщини — України. Тож заради цього бережіть свою репутацію і не загострюйте відносин з головнокомандуючим. До того ж я знаю, що ви просили у нього дозволу поселитися з козаками після війни на землях, що прилягають до Чорного моря, від Бугу до Дністра, і він обіцяв вам це. Не зруйнуйте своєю необачністю цієї обіцянки! А за вашу душевність я щиро вдячний вам. Я високо ціную її.

— Мабуть, ви маєте рацію, адмірале,— охолонув Головатий.— Однак при нагоді я дам зрозуміти Сіятельному, що вчинив він негаразд.

Така нагода не примусила довго чекати на себе.

Наступного дня Потьомкін викликав його в штаб. За широким столом, на якому лежала карта гирла Дніпра та його околиць, сиділи адмірал Нассау-Зіген, адмірал Мордвинов та начальник штабу генерал Попов, завжди стриманий, підтягнутий, середніх літ та середнього зросту чоловік.

Потьомкін був стурбований. Його єдине живе око неспокійно бігало по карті.

— Панове,— сказав він.— государиня настійливо вимагає якнайшвидше взяти Очаків. Користуючись нашими млявими діями тут, на півдні, Швеція має намір напасти з моря на Санкт-Петербург. Але Очаків — міцний горішок. Тривала наша облога не принесла нам успіху. Чому? Та тому, що Гасан-паша укріпив острів Березань, зробивши його базою для постачання залоги Очакова боєприпасами та харчами. Цей острів, мов остюк в оці, не дає мені спати. Поки ми його не візьмемо, нічого й думати про взяття Очакова! Що будемо робити?

Він по черзі обвів поглядом кожного з присутніх. Усі мовчали, бо самі знали, як нелегко буде взяти той невеликий острів, що, будучи розташований за дванадцять верств від Очакова, сторожував вхід до Дніпровського лиману. Раніше він належав запорожцям, які, вирушаючи в похід через море на Туреччину чи на Крим, відпочивали на ньому, лагодили чайки та запасалися водою, а в далекі князівські часи слугував київським, новгородським та варязьким купцям так само, як пізніше козакам. А тепер турки звели на ньому міцну фортецю — і взяти її нелегко. Нассау-Зіген кілька днів обстрілював її, але не взяв.

— Чого мовчите?

— Думаємо, ваше сіятельство,— озвався Головатий.— Березань — справді міцний горішок.

— Тим більше честі переможцям.

— Почесті — замала плата, ваше сіятельство. Крові там доведеться пролити чимало!

— Що ж ти ще хочеш, отамане?

— Підтвердження на землі для козаків понад морем та Бугом. А також кожному учасникові нагороду — Георгіївський хрест чи медаль! Кожному! А не так, як за бій біля Кінбурна,— вибірково. Навіть адмірал Джонс залишився без нагороди...

— Чому саме Георгіївський хрест?— Потьомкін пропустив мимо вух останнє зауваження Головатого.

— Хрест Святого Георгія дає його власникові великі пільги, а також звільняє рядових козаків від тілесних покарань. Останнє для вільнолюбивих запорожців дуже важливе. Погодьтеся, що кара різками надто образлива для козака.

— Гаразд. Обіцяю всім хрест Святого Георгія — тільки візьми той острів!—сказав Потьомкін.— І землі кожному по п’ятдесят десятин! [13] Згода?

— Згода,— відповів Головатий.

— Тоді бажаю запорожцям успіху.— Потьомкін підвівся, даючи зрозуміти, що нарада закінчилася.

5.

Тієї ночі вигоріли дві вулиці. На щастя, погода була безвітряна, тиха, людей зібралося багато, і вони поливали стріхи сусідських будівель водою, покривали їх мокрими ряднами, зуміли відстояти від вогню решту Лубен.

Від Хуржикового обійстя залишився колодязь із журавлем та вхідний льох, де зберігалася приготовлена для весілля страва. А там, де стояли просторі будівлі, лежали чорні купи золи та попелу, диміли смердючими димами.

Зійшло сонце.

Посеред двору бовваніли чотири постаті: Катря з матір’ю та сестричкою і стара Хуржикова наймичка Параска. Катря — простоволоса, зчорніла, в мокрій білій сорочці, вимазаній у кіптяву та сажу, тремтіла від холоду й ледве трималася на ногах. З одного боку її підтримувала мати, з другого — перелякана Настуня.

Всі були прибиті, розгублені.

Лише Параска не втратила самовладання.

— Не журися, голубонько,— втішала вона Катрю.— Все минеться, все забудеться! Будь рада, що залишилася жива. Бо могло ж бути гірше — згоріла б, як Семен. Та, мабуть, і Василя не оминула така ж доля. Коли б був живий, то досі б об’явився! А то, бач, немає,— мабуть, теж згорів, бідолаха...

— Мабуть,— байдужно відповіла Катря.

Вона, здається, не розуміла, в якому світі живе. Все їй було чуже й байдуже. Згоріло “її” господарство? Хто сказав, що воно "її”? А хоч і “її”, то й що з того? Згоріло —то й згоріло. Мало що в світі губиться, зникає, пропадає... Он зник, згорів її хазяїн, чи то пак від учора — законний чоловік, зник його син, а тепер її пасинок Василь. В цю жахливу ніч, напевне, в усьому світі померло немало людей. Хтось за ними плаче, побивається, тужить. Усьому свій час. Половина світу плаче, а половина скаче. Так було, так буде завжди. Ось і тобі , Катре, прийшов час лиха! Лиха? А хіба, коли вінчалася з Хуржиком у церкві, ти була щаслива, мала в серці радість?

їй усе було байдуже. Вона навіть не відчувала холоду, бо сорочка ще Й досі на ній не висохла, прилипала до тіла, а ранкова прохолода змушувала мимоволі здригатися.

— Я піду — пошукаю тобі щось сухе,— сказала Параска.— Бо простудишся...

— Як хочеш,—тихо проказала Катря, не вникаючи у слова старої.

Параска поколивала до пожарища. Там, просто на землі, лежало в безладді Хуржикове добро, викинуте поспіхом з хати, і Параска сподівалася, що, може, знайде якусь вдяганку для Катрі.

У цей час з вулиці до двору завернули три чоловіки з ціпками. У переднього на грудях тьмяно блищала мідна бляха — знак влади.

Катря не знала, як його звати, але знала, що міський справник. В першу хвилину вона здивувалась. Чого йому тут треба? Шукає когось? Але ці думки миттю відлетіли від неї і забулися. Шукає — то й хай шукає. Яке їй до нього діло?

Чоловіки підійшли.

Справник, немолодий уже, огрядний, з сизо-червоним носом, що свідчило про його близьке знайомство з усіма лубенськими шинкарями, ткнув пальцем убік Катрі і хрипко запитав:

— Катерина Хуржикова?

Катря підвела безтямні очі, перепитала:

— Катерина Хуржикова?

Здається, вона спочатку не усвідомлювала, що мова йде про неї. Лише згодом схаменулася і відповіла:

— Це я.

Справник узяв її за лікоть.

— Ходімо з нами!

Вона навіть не поцікавилася, чому має йти з ними. Повернулася — і пішла. Тільки мати кинулася вслід — перехопила справника.

— Паночку, куди ви її ведете? Для чого?

— А ти хто, жінко?— вирячився на неї справник.

— Я мати Катрина.

— А-а, мати... Ведемо її в управу — дещо запитаємо. Бачиш — скільки хат згоріло! Та й хазяїн із сином згорів... Люди вимагають розслідувати, хто в цьому винен.

— То хіба ж Катря винна?

— Не знаю. Вона ж була господинею всьому цьому. Суддя вияснить... І не заважай, бабо! Не вештайся під ногами! Геть!

Він відіпхнув жінку і швидко почимчикував з двору.

Боса, розпатлана, у невисохлій сорочці, Катря покірно йшла поміж чоловіками, злякано зиркаючи на людей, що юрмилися з самого ранку на вулицях. Люди були змучені після пожежі, злі. До неї долітали слова, що змушували її все нижче і нижче опускати голову. Що вони говорять!

— Боже, яка страшна! Як марюка!— кинув хтось збоку.

— І в сажі!

— Як відьма! Тільки й того, що не на мітлі!

— Та, кажуть, вона відьма і є! І чоловіка спалила, і пасинка!