Янтарне скло - Пулман Филип (читать книги онлайн бесплатно полностью без сокращений TXT) 📗
Кольори повільно залишали цей світ. Колись яскраво-зелені листя та трава ставали тьмяними, зеленувато-сірими, жовтогаряче поле кукурудзи набуло померклого піщано-сірого кольору, а червоні цеглини охайної ферми стали схожими на запечену кров.
Люди, що були вже зовсім недалеко від дітей, також почали помічати це. Дехто налякався ще сильніше, інші почали їх підбадьорювати та заспокоювати.:.
В усьому світі, здавалося, залишилися кольоровими тільки яскраві бабки зі своїми наїзниками та Віл, Ліра й Пантелеймон, котрий у вигляді боривітра кружляв у них над головами.
З близької відстані дітям було добре видно, що всі ті люди, котрі стояли перед ними, були привидами. Віл і Ліра взялися за руки, але боятися було нічого — привиди були налякані набагато більше за них і збилися в купу, не бажаючи наближуватися.
Віл вигукнув:
— Не бійтеся, ми нічого вам не зробимо. Куди ви йдете? Привиди подивилися на найстаршого серед них чоловіка, наче він був їхнім поводирем.
— Ми йдемо туди ж, куди всі інші, — сказав чоловік. — Здається, я звідкись знаю це, але не пам'ятаю, звідки саме. Наче це місце розташоване далі по дорозі. Ми впізнаємо його, коли побачимо.
— Мамо, — голосно спитала якась дитина, — чому вдень стає темно?
— Тихше, люба, не вередуй, це не допоможе, — відповіла їй мати. — Гадаю, ми померли.
— Але куди ми йдемо? — не замовкала дівчинка. — Мамо, я не хочу бути мертвою!
— Ми йдемо в гості до дідуся, — в розпачі промовила мати.
Проте це не втішило дитину, й вона голосно заплакала. Інші люди дивилися на жінку — хто співчутливо, хто роздратовано, але нічого не могли вдіяти, тож вони, супроводжувані дитячим плачем, продовжили свій шлях по дедалі бляклішій місцевості.
Шевальє Тіаліс щось сказав Салмакії й на своїй червоно-жовтій бабці швидко полетів уперед. Віл і Ліра збентежено спостерігали, як яскрава цятка поступово зменшувалася в розмірах, поки не розчинилася в сутіні. Леді Салмакія підлетіла й посадила бабку Лірі на руку.
— Шевальє полетів подивитися, що там попереду, — сказала вона. — Ми вважаємо, що місцевість вицвітає, тому що люди забувають її. Що більше вони віддалятимуться від своїх домівок, то темніше ставатиме.
— Як ви гадаєте, чому вони йдуть кудись? — спитала Ліра. — Якби я була привидом, то залишилася б у знайомих місцях, а не блукала б невідомо де.
— Вони почуваються тут нещасливими, — висловив здогад Віл. — Адже саме тут вони тільки-но вмерли. Вони бояться цих місць.
— Ні, їх щось тягне вперед, — мовила леді. — Якийсь інстинкт штовхає їх уздовж дороги.
Дійсно-бо, коли рідне селище привидів сховалося за горою, вони почали рухатися цілеспрямованіше. Небо було таким темним, наче ось-ось мала розбурхатися страшенна буря, проте ніякої електричної напруги, що її відчуваєш перед бурею, не було. Привиди неухильно йшли вперед, прямою, ніби стріла, дорогою. Місцевість довкола була якоюсь надзвичайно невиразною.
Час від часу хтось із привидів кидав зацікавлений погляд на Віла з Лірою чи на яскравих бабок. Нарешті найстаріший чоловік сказав:
— Гей, ви, хлопче та дівчинко! Ви не мертві, не привиди. Навіщо ви йдете з нами?
— Ми випадково потрапили сюди, — заговорила Ліра, перервавши Віла на півслові. — Я навіть не знаю, як це сталося. Ми намагалися втекти від тих солдатів, а чомусь опинилися тут.
— А як ви дізнаєтеся, що досягли того місця, в яке повинні прийти? — спитав Віл.
— Гадаю, нам скажуть, — упевнено промовив привид. — Там нас, мабуть, поділять на грішників і праведників. Наразі вже пізно молитися, це вже не допоможе — слід було робити це, коли ти був живий.
Віл зрозумів, у яку половину сподівається потрапити старий, також було зрозуміло, що, на його думку, ця половина буде набагато меншою від другої. Інші привиди стривожилися, прочувши це, але позаяк у них не було іншого порадника, вони нічого не сказали та рушили далі.
Так вони і йшли, важко ступаючи по ґрунтовій дорозі. Небо в них над головами поступово темнішало, поки не набуло тьмяного сіро-сталевого кольору. Віл із Лірою та галівесп'яни марно шукали повсюди бодай якісь яскраві кольори, хоча б щось живе та радісне для ока — єдиним винятком була яскрава іскра, що з'явилася попереду та помчала їм на зустріч, аби незабаром перетворитися на шевальє та його бабку. Побачивши це, Салмакія з радісним вигуком пришпорила свою комаху та полетіла назустріч колезі. Вони щось обговорили й поспішили до дітей.
— Попереду якесь містечко, — сказав Тіаліс. — Воно схоже на табір для біженців, однак очевидно, що воно стоїть там уже принаймні декілька століть. І я гадаю, що за ним розташоване море чи озеро, проте туман не дозволив мені роздивитися його. Я чув там крики птахів. До цього місця прибувають тисячі людей, вони йдуть із усіх напрямків, але всі вони — лише духи.
Їхні супутники також вислухали слова шевальє, хоча не надто зацікавлено. Здається, вони занурилися в тупий транс, і Лірі захотілося розтермосити їх, підбити на боротьбу, на пошуки виходу…
— Як же ми допоможемо цим людям, Віле? — спитала вона.
Але хлопець цього не знав, тож вони вирушили далі. Ліворуч та праворуч на горизонті щось рухалося, а попереду від них у небо піднімався дим кольору бруду, роблячи похмуре небо ще темнішим. Діти зрозуміли, що обабіч рухалися люди, точніше духи: вони йшли шерегами, парами, групами та поодинці, але всі пересувалися, мов автомати. Сотні й тисячі чоловіків, жінок і дітей перетинали рівнину, наближуючись до джерела диму.
Дорога пішла під гору, а місцевість дедалі більше нагадувала смітник. Повітря було важким і задимленим, у ньому також відчувалися інші запахи: якихось різких хімікатів, органічної речовини, що розкладається, стічних вод. І що далі подорожани йшли, то гіршою ставала місцевість. Навколо не було видно жодного клаптика чистої землі, а із флори тут росли лише рясний бур'ян і жорстка сірувата трава.
Попереду висів над водою сірий туман. Він уступами скелі підіймався вгору, наче стрімчак, і зливався з похмурим небом. Із туману долітали крики птахів, що про них згадував Тіаліс.
Між купами сміття та туманом стояло перше місто мертвих.
19
Ліра та її смерть
Подекуди серед руїн горіли вогні. Місто являло собою купу безладно розставлених будівель — ні вулиць, ані майданів тут не було, і взагалі відкритий простір можна було побачити лише на місці будинку, що завалився. Проте око таки виділяло в місті декілька церков або громадських будинків, хоча їхні дахи були дірявими, а стіни — потрісканими. Одна з будівель колись мала портик на колонах, але він уже завалився. Між кутами кам'яних будинків вишикувалися лабіринти мізерних халуп, збудованих із дощок, старих бензинових баків, консервних банок, порваних листів поліетилену, уламків фанери та ДВП.
Привиди-попутники дітей квапливо йшли до міста, і з усіх боків до них приєднувалися інші — їх було так багато, що вони нагадували піщинки, які струменем течуть до дірки в піщаному годиннику. Духи входили до брудного лабіринту міста з таким упевненим виглядом, ніби вони достеменно знали, куди йдуть, і Віл із Лірою вже збиралися піти слідом за ними, коли їх раптом зупинили.
Із забруднених дверей хтось вийшов і сказав їм:
— Зачекайте.
За спиною незнайомця горіло тьмяне світло, і його обличчя було важко роздивитися, але діти знали, що він не був привидом — він був схожим на них, тобто живим. Це був худорлявий чоловік невідомо якого віку, одягнений у сірий порваний костюм, він тримав у руці олівець та пачку аркушів, скріплених скріпкою. Будівля, із якої він вийшов, виглядала як митний пост на глухому кордоні.
— Що це за місце? — спитав Віл. — І чому ми не можемо увійти?
— Ви не мертві, — втомлено відповів чоловік. — Вам доведеться почекати в зоні очікування. Ідіть ліворуч та віддайте ці папери службовцю біля воріт.
— Перепрошую, пане, — промовила Ліра, — я хотіла б спитати, як ми могли зайти так далеко, коли ми не мертві? Це ж світ мертвих, чи не так?
