Молодий місяць - Майер Стефани Морган (электронные книги бесплатно txt) 📗
Його голос долинав до мене здалеку, немов із довгого тунелю; я більше не розрізняла окремих слів. На моєму чолі виступили великі краплі поту, а у шлунку закрутило, наче я знову захворіла на шлунковий грип. Я почувалася геть так само, як тоді, коли хворіла на грип.
Я швидко відвернулася від Джейка й перехилилася через колоду. Мене скрутило від несподіваного нападу, страшенно хотілося виблювати; в животі зовсім порожній шлунок стиснувся в клубок.
Вікторія тут. Вона шукає мене. Вона вбиває незнайомців у лісі. Там, де зараз Чарлі… Голова йшла обертом.
Джейкоб схопив мене руками за плечі, щоб я не впала на скелі. Я відчувала його теплий подих на своїй щоці.
– Белло! В чому справа?
– Вікторія, – випалила я, жадібно ковтаючи повітря й борючись із новим нападом.
У голові пролунав лютий рик Едварда.
Я відчула, як Джейкоб тягне мене вгору. Він незграбно всадовив мене до себе на коліна, поклавши мою голову собі на плече. Він намагався втримати мене так, щоб я не впала. Забрав мок ре від поту волосся з мого обличчя.
– Хто? – запитав Джейкоб. – Ти чуєш мене, Белло? Белло?
– Вона не подружка Лорана, – простогнала я, притулившись до його плеча. – Вони просто старі друзі…
– Може, тобі треба води? Лікаря? Скажи, що я можу зробити, – не вгавав він.
– Я не хвора – я нажахана, – пояснила я пошепки.
Хоча словом «нажахана» навряд чи можна було до кінця описати мій стан.
Джейкоб поплескав мене по спині.
– Ти боїшся цієї Вікторії? Я кивнула й затремтіла ще дужче.
– Вікторія – це та рудоволоса жінка? Я знову затремтіла й простогнала:
– Так.
– Звідки тобі відомо, що вона не його подруга?
– Лоран сказав, що її коханцем був Джеймс, – пояснила я, мимоволі намацавши серпик шраму на руці.
Джейк підняв моє обличчя своєю великою долонею й пильно подивився мені в очі.
– Він сказав тобі ще щось, Белло? Це дуже важливо. Ти знаєш, чого їй треба?
– Ще б пак, – прошепотіла я. – Їй потрібна я. Його очі округлилися від здивування, потім знову звузилися.
– Чому? – запитав він.
– Едвард убив Джеймса, – прошепотіла я. Джейкоб так міцно стиснув мене, що тепер не було сенсу ховатися – він мене захистить. – Вона просто… оскаженіла. Лоран казав, вона вважає, що справедливіше буде вбити мене, а не Едварда. Око за око. Вона не знала – мабуть, і досі не знає, – що… що… – я насилу вдихнула. – Що все змінилося, що Каллени поїхали. Й Едварда немає.
Джейкоб був трохи спантеличений, на його обличчі змішалося кілька почуттів.
– Ось у чому справа? І чому ж Каллени поїхали?
– Я всього-на-всього людина. Нічого особливого, – пояснила я, ледь помітно знизавши плечима.
Щось схоже на гарчання – не справжнє гарчання, а радше людське волання – вихопилося з грудей Джейкоба.
– Якщо той клятий кровопивця й справді такий тупий…
– Будь ласка, – благала я. – Будь ласка. Не треба. Джейкоб трохи повагався, але зрештою кивнув.
– Це дуже важливо, – сказав він знову, його обличчя стало серйозним. – Саме це нам потрібно було знати. Ми повинні розказати про все хлопцям зараз-таки.
Він підвівся й поставив мене на ноги. Тримав мене за талію доти, доки не переконався, що я не впаду.
– Зі мною все гаразд, – обманула я. Він досі підтримував мене однією рукою.
– Ходімо. Він повів мене до пікапа.
– Куди ми?
– Я ще й сам не знаю, – зізнався він. – Я скличу збори. Гей, зажди тут. Я на хвилинку, гаразд? – він залишив мене біля машини.
– Куди ти йдеш?
– Я скоро повернуся, – пообіцяв він. Тоді розвернувся й перетнув стоянку одним стрибком, а далі гайнув через дорогу в ліс. Він пронісся між деревами, швидкий та блискучий як олень.
– Джейкобе! – крикнула я услід хриплим голосом, але він уже зник.
Не найкращий час, щоб зоставатися на самоті. Варто було Джейкобу залишити мене, як моє дихання одразу ж прискорилося. Я повільно залізла в машину й одразу замкнула всі дверцята. Проте це не принесло мені полегшення.
Вікторія й справді на мене полює. Це неймовірне везіння, що вона ще досі не знайшла мене, – везіння і п’ять неповнолітніх вовкулак.
Я різко видихнула. Байдуже, що говорить Джейкоб, сама думка про те, що він був близько біля неї, наганяла на мене жах. Мені байдуже, на кого він перетворюється, коли злиться, – в пам’яті сплило її дике обличчя, її червоне, мов полум’я, волосся, Вікторія така безжалісна й незворушна…
Але якщо вірити Джейкобу, то Лоран мертвий. Невже це можливо? Едвард – у мене всередині все перевернулося – розповідав, як важко вбити вурдалака. Тільки інший вампір може це зробити. Але Джейкоб сказав, що вовкулаки створені саме для цього…
Він пообіцяв, що вони наглянуть за Чарлі, – тож тепер я повинна покластися на вовкулак, щоб уберегти свого батька. Але як я можу їм довіритися? Ми всі в небезпеці! Особливо якщо Джейкоб спробує стати між Вікторією та Чарлі… між Вікторією та мною.
Я знову відчула, що мені зле.
Від несподіваного стуку у вікно я зойкнула – та це був тільки Джейкоб, він уже повернувся. Тремтячими руками я відчинила двері.
– Ти й справді нажахана, еге ж? – запитав він, сівши в машину.
Я кивнула.
– Не бійся. Ми подбаємо про тебе, і про Чарлі також. Обіцяю.
– Думка про те, що ти зустрінешся з Вікторією, лякає мене ще більше, ніж те, що вона знайде мене, – прошепотіла я.
Він засміявся.
– Ти повинна вірити в нас. А то це навіть образливо. Я тільки похитала головою. Я вже бачила вурдалаків у бою.
– Куди ти ходив? – запитала я. Він стиснув губи й нічого не відповів.
– Що? Це також таємниця?
Він насупився.
– Не зовсім. Але це може здатися трохи дивним. Я не хочу тебе налякати.
– Ти ж знаєш, що я уже звикла до дивних речей, – я спробувала усміхнутися, але безуспішно.
Джейкоб знову засміявся.
– Що ж, гадаю, ти це витримаєш. Гаразд. Розумієш, коли ми стаємо вовками, ми можемо… чути одне одного.
Мої брови здивовано полізли вгору.
– Ми чуємо не звуки, – продовжував він, – а… думки – принаймні думки одне одного – незалежно від того, на якій відстані перебуваємо. Це дуже допомагає, коли ми полюємо, але з іншого боку – це дратує. Соромно, тому що ми не маємо ніяких таємниць одне від одного. Чортівня, правда?
– Ось що ти мав на увазі минулої ночі, коли казав, що розкажеш усім про нашу зустріч, хоча й сам цього не хочеш?
– А ти кмітлива.
– Дякую.
– А ще ти відреагувала так, наче тут немає нічого дивного. Я гадав, це тебе схвилює.
– Це не… ну, ти не перший із моїх знайомих, хто вміє читати думки. Тому мені це й не здається дивним.
– Справді?… Зажди – зараз ти говориш про своїх кровопивць?
– Не смій називати їх так. Він засміявся.
– Яка різниця? Ну добре, про Калленів?
– Тільки… Тільки про Едварда, – я непомітно обхопила себе руками.
Здається, Джейкоба неприємно вразила така новина.
– Я гадав, це вигадки. Я чув легенди про те, що деякі вампіри наділені певними… додатковими вміннями, але я думав, що це просто міфи.
– Хіба ще залишилися непідтверджені міфи? – запитала я, скривившись.
Він насупився.
– Мабуть, ні. Гаразд, зараз ми зустрінемося з Семом та рештою хлопців у тому місці, де ми каталися на мотоциклах.
Я завела машину й виїхала на шосе.
– Отже, ти щойно перевертався на вовка, щоб поговорити з Семом? – запитала я з цікавістю в голосі.
Джейкоб кивнув, при цьому він здавався збентеженим.
– Це тривало зовсім недовго – я намагався не думати про тебе, щоб вони ні про що не здогадалися. Я боявся, що Сем заборонить взяти тебе з собою.
– Його заборона не зупинила б мене.
Я досі не могла думати про Сема, як про гарного хлопця. Щоразу, коли я чула його ім’я, мене аж тіпало зі злості.
– Але це зупинило б мене, – сказав Джейкоб похмуро. – Пам’ятаєш, як минулої ночі я не міг закінчити речення? Як не міг розказати тобі все?
– Ага. Ти наче задихався. Він ледь помітно усміхнувся.
