Навіжені в Мексиці - Кидрук Максим Иванович (книги бесплатно TXT) 📗
— Я вирішив, що хочу на ній одружитися. Мені необхідно освідчитися, але я не знаю як. Тому мені потрібна твоя допомога, твої навіжені ідеї, твоя креативність, Максе. Ти ж не покинеш мене у таку скрутну хвилину?
Ось саме тоді я остаточно зрозумів, що все направду дуже серйозно. Незалежно від того, що стало тому причиною, — трапунок у літаку над Атлантикою, похмура київська зима, а може, він просто гороху переїв, — Тьомик надумав одружуватись. Потім я чомусь пригадав, як рятував свого напівживого напарника від слона у Мериді, як витягував його, уже непритомного, зі стоматологічного кабінету в Чіапасі… Тоді все було так просто… Подумалось, що, мабуть, саме в такі моменти перевіряється справжня дружба.
Зрештою я гучно шмигнув носом. Пиво цього разу геть не смакувало. Певно, через той огірок, що став поперек горла.
— Звісно, не покину… — промовив я і всміхнувся. — Тільки перед тим ти анулюєш ті дві тисячі з мого боргу, які були так несправедливо накинуті перед вильотом до Пуерто-Ескондідо.
Тьомик ствердно кивнув. На його обличчі не дриґнув жоден м’яз.
— Ще якісь спеціальні вимоги?
— Якщо вона дасть згоду, хоч я в цьому сильно сумніваюся, ти укладеш з нею шлюбну угоду, де буде коротко й ясно зазначено, що у випадку розлучення вона отримує дулю з маком і ви миром розходитесь. Жодних зазіхань на твою шведську нерухомість.
— Без питань.
— Крім того, у шлюбному контракті має бути також прописано, що раз на тиждень ти маєш законне право піти зі мною на пиво.
— Зрозуміло. Що ще?
Я почухав голову:
— Це все…
— О’кей. А тепер ти пообіцяй: якщо все вигорить, ти обов’язково станеш моїм старшим дружбою на весіллі.
— Обіцяю, — важко зітхнув я.
Ми офіційно потисли один одному руки.
— Отож, — зрадів Тьомик, — першочергова проблема тепер — придумати, як мені освідчитись!
— А чому б тобі просто не підійти до неї та й не сказати: «Альоно, виходь за мене»? Слабо? — пхицьнув я.
— Не прокотить: вона мене не хоче бачити. Минуло вже півтора тижні відтоді, як ми розійшлися, а це значно більше, ніж термін, який мені надавався на роздуми. Словом, я проґавив усі можливі строки, і задача тепер дуже ускладнилася. Доведеться вигадувати щось, що одночасно приверне її увагу, змусить вислухати мене і разом з тим стримуватиме хоча б кілька хвилин натовп її придуркуватих родичів, які від надлишку піонерського завзяття намагатимуться перетворити мої заручини на похорон.
Я з розумінням кивнув.
— Бляха, Шекспір відпочиває.
— Ага! А ти думав, для чого я тебе покликав? Тут потрібна ціла стратегія, чувак, а не так просто: прийшов і ляпнув.
— Я щось надумаю, — сухо бовкнув я наостанок.
Утім, першим надумав усе ж таки Тьомик. Він подзвонив мені наступного ранку за чверть п’ята і загорлав прямо в трубку:
— Я знаю! Я знаю, Максе! Я придумав!
— О-о-ох… — простогнав я, намагаючись у темряві розгледіти на будильнику, котра зараз година.
— Всю ніч не склепив очей і тепер я знаю: я буду принцом! — випалив він, затим зробив паузу, щоб відчути, яке враження справили на мене його слова. — Ну як тобі, га? Справжнісіньким принцом!
— А-а-е…
— Істинно, чувак! Я думаю, це буде просто неперевершено і казково. Подумай сам: ну от сидить вона, сидить, значить, моя Альона і когось чекає. І кого вона чекає? Правильно! Принца! Всі дівчата мріють про свого казкового принца.
Я похапцем шукав підходящих слів, щоб послати його подалі. У тринадцять років ще, може, й мріють, але не в двадцять п’ять, тим більше, після того, як три роки зустрічалися з таким, як мій напарник. А проте мій мозок навідріз відмовлявся заводитися і працювати в таку рань, а затерплий язик ніяк не міг зібрати букви у слова, а слова — у речення.
— Ти, може, пам’ятаєш, передача колись така була по телевізору, — тим часом не вгавав мій напарник, — «Все для тебе» називалася. Там мужики з парашутами стрибали, лазили у вікна дев’ятого поверху, посеред вистави квіти виносили, коротше, чого тільки не вигадували, аби красиво освідчитися. Ото мені треба щось таке ж саме, тільки з принцом!
— Та ти… ти х… ти х… — хрипів я.
— Тільки я не уявляю, як це краще втілити в життя, — докінчив мій товариш. — Але не вішаймо носа! Завтра все більш детально обговоримо. Все, більше я тебе не відволікатиму. Спи сухенький.
І, не дочекавшись моєї реакції, Тьомик кинув трубку.
— …ти х… ти хоч знаєш, котра зараз година? — нарешті спромігся прошамкати я, а потім, почувши у відповідь самі лиш короткі гудки, безсило звалився назад на подушку.
На ранок Тьомик ще більше зміцнів у своєму рішенні. Усе його єство заполонила конгеніальна ідея предстати перед обраницею у ролі казкового принца. Однак на цьому ентузіазм і винахідливість мого напарника вичерпалися, всохли, наче джерело посеред пустелі. Всю організацію мені довелося вкотре перебрати на себе.
Тож спочатку я спробував абстрагуватися від усього зайвого і вималювати собі в голові образ закоханого до нестями принца.
Головним і невід’ємним атрибутом будь-якого принца є біла коняка. Я так і сказав Тьомику:
— Без білої коняки — нікуди!
Щоправда, мій напарник до цього часу ще жодного разу не їздив верхи, але це, я сподівався, можна якось поправити.
— Я розумію хід твоїх думок, Максе, — відказав Тьомик, — але, може, давай оту тезу про принца на білій коняці сприйматимемо образно, так би мовити, в алегоричній площині? Ну, тобто я можу під’їхати до неї на білому «Mercedes’і» абощо.
— А ти що, маєш гроші на білий «Mercedes»?
— Поки не маю, але можу взяти машину в кредит або ж просто орендувати на день.
— Ні, чувак, — рішуче заперечив я, — якщо ти хочеш бути оригінальним, якщо прагнеш стати справжнім принцом, то про «Mercedes» можеш забути. На «Mercedes’і» до неї будь-хто підкотити може, а от на білосніжній конячці — ні.
— Добре, — неохоче погодився Артем.
— Тож конячку я тобі зорганізую. Білу, сумирну і податливу, наче Папа Римський, — бубнів я і ретельно занотовував усе собі до записника, щоб пізніше не впустити жодної деталі. — Не переживай, друже, у мене є знайомі на одному іподромі під Києвом, таку лошачку підберуть — закохаєшся. Тепер наступне: негоже благородному принцу з’являтися перед дамою з порожніми руками. Тому в руках ти триматимеш… ти триматимеш… — я замислився і почухав олівцем за вухом, — ти триматимеш чорну троянду!
— Ух ти! — пожвавішав Тьомик.
— Чорну троянду я теж беру на себе, — я зробив ще кілька поміток у блокноті. — Ну і останній атрибут справжнього принца — це фінальна промова, яка вцілить точно в серце майбутній нареченій, — підсумував я. — Над цим ти мусиш попрацювати сам.
— Із задоволенням, друже, — засяяв мій напарник.
Тож другого ранку, відшпурнувши геть усі сумніви, я кинув усі свої сили на підготовку майбутніх Тьомикових заручин. Іноді мені аж не вірилося, що я оце власноруч виряджаю свого найкращого товариша в останню путь, «по той бік фронту». Утім, інакше я просто не можу: коли вже робити щось, то тільки з повною віддачею, викладаючись на всі 100. І край.
До справжньої осені лишалося ще чимало часу, однак краєчки листків на деяких деревах потроху починали буріти. Сонце ковзало над горизонтом по плескатій дузі, щодень ближче притискаючись до обрію. Нерухоме повітря ще зберігало в собі залишки літнього тепла, лиш вряди-годи пориви по-справжньому осіннього вітру, які наскоками налітали з найближчого переліску, затято хлистали обличчя холодом. Повсюдно зависли павутинки бабиного літа.
Тьомик стояв переді мною у високих ботфортах і в кумедній шапочці танкіста на голові. Нормального шолома для верхової їзди я не дістав, тому довелося брати трофейну танкістську шапочку, яку мій дідуньо врятував з палаючого «Тигра» у 44-му десь на полях у Австрії. На обличчі мого напарника застигла перекошена гримаса люті, яка мала єдину мету — приховати його розгубленість та боязнь того, що має початися за кілька хвилин.
