Соляріс. Едем. - Лем Станислав (книги онлайн полностью бесплатно .txt) 📗
Всі замовкли.
— Ти вважаєш, що оскільки тут є кисень, то повинні бути рослини й тварини? — запитав Інженер.
— Не обов’язково, — відповів Хімік. — На планетах Альфи Малого Пса є кисень, проте немає ні рослин, ні тварин.
— А що ж там є?
— Світляки.
— Люменоїди? Бактерії?
— Це не бактерії.
— Та облиште вже ви! — кинув Лікар. Прибравши посуд, він саме закривав коробки з харчами. — В нас зараз зовсім інші клопоти. Чи вдасться нам привести в рух Захисника?
— Я ще навіть не бачив його, — признався Кібернетик. — Дістатись до нього просто неможливо. Всі автомати вирвано із стояків. Схоже, що порозтягати все це залізяччя зможе тільки двотонний кран. Захисник лежить на самому споді.
— Але ж хоч яку-небудь зброю ми все-таки повинні мати! — вигукнув Кібернетик.
— В нас є електрожектори.
— Мені цікаво, чим ти їх зарядиш.
— А хіба в рубці немає струму? Був же ж, коли ми летіли.!
— А зараз немає. Мабуть, в акумуляторному відділенні сталося коротке замикання.
— А чому електрожектори не заряджені?
— Інструкція забороняє перевозити їх зарядженими, — неохоче буркнув Інженер.
— Чорти б ухопили цю ін…
— Перестань! — осік його Координатор.
Кібернетик відвернувся й знизав плечима. Лікар вийшов. Інженер приніс зі своєї каюти легкий нейлоновий рюкзак і заходився натоптувати в його кишені пласкі бляшанки з недоторканним запасом, коли повернувся Лікар, тримаючи в руці короткий оксидований циліндр, що закінчувався штуцером.
— Що це? — зацікавився Інженер.
— Зброя.
— Що за зброя?
— Усипний газ. Інженер зареготав.
— Звідки ти можеш знати, чи можна твоїм газом усипити те, що живе на цій планеті? А головне, як ти в разі нападу збираєшся ним оборонятись — даватимеш нападникам краплинний наркоз?
— У всякому разі, якщо виникне велика небезпека, ти зможеш сам ним скористатися, — зауважив Хімік.
Усі засміялися. Лікар сміявся найгучніше.
— Цим можна усипити будь-яке створіння, яке дихає киснем, — сказав він, — що ж до оборони — дивись! — І натиснув спусковий гачок біля основи циліндра.
Тонка, як голка, цівка рідини, що моментально випаровувалася, вистрелила в похмуру глибину коридора.
— Ну… за браком чогось кращого… — знизав плечима Інженер.
— Пішли? — запитав Лікар, ховаючи циліндр у кишеню комбінезона.
— Пішли.
Сонце стояло високо; воно було маленьке, далеке, але набагато пекучіше від земного. Однак не це приголомшило всіх: воно було тут не зовсім кругле. Люди дивилися на нього крізь щілини між пальцями, крізь темно-червоний напівпрозорий папір, яким були обгорнені їхні індивідуальні антирадіаційні пакети.
— Воно сплюснуте внаслідок швидкого обертання довкола осі? — запитав Хімік Координатора.
— Так. Це дуже добре було видно під час польоту. Ти не звернув уваги?
— Мабуть… тоді… як би це точніше сказати… мене це не цікавило…
Відвернувшись від сонця, всі глянули на ракету. Циліндричний білий корпус похило стирчав з низького пагорба й був схожий на ствол якоїсь гігантської гармати. Обшивка, молочна в тіні й срібляста на сонці, здавалася непошкодженою. Інженер наблизився до того місця, де корпус ракети увігнався в грунт, переліз через вивернені нагору брили, що, наче комір, оточували загнаний у схил корабель, і провів рукою по плиті обшивки.
— Непоганий матеріал, цей кераміт, — сказав він, не повертаючи голови. — Якби я тільки міг зазирнути в сопла… — І безпорадно глянув угору, на випускні отвори, які чорніли над рівниною.
— Ще встигнемо, — відповів Фізик. — А зараз, мабуть, ходімо. Зробимо невеличку розвідку, га?
Координатор піднявся на вершечок пагорба. Решта заквапилися за ним. Залита сонцем рівнина простяглася навсібіч, одноманітна, гладенька, блідо-жовта; вдалині височіли якісь стрункі силуети, на які вони звернули увагу ще напередодні; при яскравому сонячному світлі було видно, що це не дерева. Небо, блакитне над головами, наче на Землі, біля обрію мало виразний зеленкавий відтінок. Маленькі пір’їсті хмарки майже непомітно пливли на північ. За маленьким компасом, надітим на зап’ястя, Координатор заходився визначати сторони світу. Лікар, низько нахилившись, носком черевика копирсав грунт.
— Чому тут ніщо не росте? — з подивом сказав він.
Його відкриття всіх вразило. Справді — рівнина була гола, скільки сягав зір.
— Таке враження, ніби ця місцевість поступово вигорає й обертається на степ, — невпевнено мовив Хімік. — Там далі, на заході, — бачите он ті плями? — набагато більше жовтого. По-моєму, там пустеля, з якої вітер несе сюди пісок. Бо цей пагорб під нами глинистий.
— Ну, це ми вже, так би мовити, звідали на власній шкурі, — сказав Лікар.
— Треба накидати бодай приблизний план експедиції, — озвався Координатор. — Запасів, які ми взяли з собою, нам вистачить на два дні.
— Небагато… води в нас іще менше, — зауважив Кібернетик.
— Воду доведеться економити, поки не знайдемо її тут; якщо є кисень, то повинна бути й вода. Я думаю, почнемо ось із чого: здійснимо кілька прямолінійних вилазок від нашої бази, віддаляючись щоразу на таку відстань, яка потім дасть нам змогу спокійно і без зайвого поспіху повернутися назад.
— Максимум тридцять кілометрів в один бік, — зауважив Фізик.
— Згоден. Ідеться тільки про щось схоже на попередню розвідку.
— Стривайте, — сказав Інженер, який досі стояв за кілька кроків від товаришів, ніби поринувши в невеселі думки. — Чи не здається вам, що ми поводимося так, наче в нас не всі дома? Ми зазнали аварії на невідомій планеті. Нам пощастило вибратися з корабля. Замість того, щоб узятись за найголовніше і всі свої сили вкласти в ремонт, полагодити те, що можна, відкопати ракету і так далі, ми робимо якісь вилазки, без зброї, без будь-яких засобів захисту, не маючи аніякісінького уявлення про те, що нас тут може чекати.
Координатор мовчки слухав його, обводячи очима решту товаришів, які стояли довкола нього. Всі були неголені, триденна щетина надавала їм досить-таки дикого вигляду. Інженерові слова, мабуть, справили враження, однак ніхто не озвався — здавалося, всі чекали, що скаже на це Координатор.
— Шестеро людей, Генрику, ракету не відкопають, — мовив той, обережно зважуючи кожне слово, — і ти це чудово знаєш. У теперішньому нашому становищі запуск найпростішого агрегата вимагає часу, який ми не здатні навіть визначити. На планеті існує життя. Однак ми нічого про неї не знаємо. Ми навіть не встигли облетіти її перед катастрофою. Ми йшли від нічної півкулі й через фатальну помилку потрапили в газовий хвіст. Падаючи, досягли. лінії термінатора. Я лежав біля екрана, який тріснув останнім. Я бачив, — принаймні мені здавалося, що я це бачив, — щось схоже на… місто.
— Чому ти нічого не сказав нам про це? — повільно запитав Інженер.
— Так, чому? — підхопив Фізик.
— Бо я цього не певен. Я навіть не знаю, в якому напрямку його шукати. Ракета оберталася. Я втратив орієнтацію. І все ж таки існує шанс, хоч і незначний, що нам подадуть якусь допомогу. Я волів би про це не говорити, але кожен з вас і так добре знає, що шанси наші взагалі дуже мізерні. Крім того, нам потрібна вода. Основна частина нашого запасу вилилася на нижній ярус, до того ж вона радіоактивна. Через те я вважаю, що ми можемо дозволити собі піти на певний ризик.
— Я згоден з тобою, — сказав Лікар.
— І я теж, — докинув Фізик.
— Гаразд, — буркнув Кібернетик і відійшов на кілька кроків, дивлячись на південь, мовби не хотів слухати, що скажуть інші.
Хімік кивнув головою. Інженер не відповів; спустившись із пагорба, він закинув за спину рюкзак і коротко запитав:
— Куди?
— На південь, — відказав Координатор.
Інженер рушив уперед; решта подалися слідом за ним. Коли через кілька хвилин вони озирнулися, пагорба вже майже не було видно, хіба корпус ракети ще стримів на тлі неба, наче ствол польової гармати.
Було дуже гаряче. Їхні тіні дедалі вкорочувалися, черевики провалювалися в пісок, чутно було лише розмірену ходу й прискорене дихання. Вони наближалися до одного з тих струнких силуетів, які в сутінках прийняли були за дерева. Наблизившись, сповільнили ходу. З бурого грунту вертикально стримів сірий, мов слоняча шкіра, стовбур із тьмяним металевим полиском. Не товщий біля основи за чоловічу руку, він поступово переходив у чашоподібне розширення, краї якого вгорі, на висоті приблизно Двох метрів, пласко загиналися. Знизу неможливо було побачити, чи ця чаша відкрита, чи ні. Вона стояла абсолютно непорушно. Люди зупинилися за кілька метрів від химерної фігури, а Інженер імпульсивно рушив до неї і вже почав був підносити руку, щоб доторкнутися до «стовбура», але Лікар крикнув: «Стій!» — і він мимохіть позадкував.
