Всесвітні походеньки капітана Небрехи - Ячейкин Юрий Дмитриевич (читать книги онлайн бесплатно полностью без .txt) 📗
Розділ 9
КОСМІЧНІ В’ЯЗНІ
Повторюю: плавання тривало напрочуд спокійно. Але тим більша несподіванка чекала нас на кінцевій зупинці.
Правда, урочистості, якими нас тут зустріли, мали б відразу насторожити, бо нагадували свята на планеті Кібері, що ледве не закінчилися для нас трагічно.
До коробки поспіхом збіглися незліченні натовпи роботів і автономних побутових автоматів — від багатотомних енциклопедистів до хатніх підлогонатирачів. Вони в захопленні гасали навколо ракети, виголошували алгебраїчні формули. Неоновими літерами спалахували плакати і транспаранти:
“Хай живе непомильна істина 2x2=4!”, “Вічне життя синусам і косинусам!”, “Найдовша гіпотенуза коротша суми 2 катетів!”, “Привіт братам по програмі пізнання!”, “Найкраща у Всесвіті гра — шахи!”
Бідолаху Азимута та підозріла радість перелякала не на жарт. Він пам’ятав жахливу пригоду на Кібері, коли тамтешні роботи замірялися розібрати нас на молекулярні запчастини, а тоді знову зібрати і подивитися, що з цього вийде.
— Капітане! — звернувся до мене штурман. — Тікаймо негайно, бо доведеться вицокувати від жаху сигнал SOS нам самим!
На щастя, я не надав його пораді серйозного значення. Якби я пристав до неї, найвидатніші науковці кількох десятків галактик і понині поневірялися б у моторошному і страхітливому полоні. Так у житті буває: робиш нібито похибку, а згодом виходить на краще…
Мені здалося, що панікувати не було ніяких підстав. Пригадую, на Кібері вітали нас самі роботи, а тут вешталися й цілком людиноподібні, красиво одягнені істоти. А коли якийсь пилосос, телефон-автомат або ж самохідний бар заступав їм шлях, вони недбало відштовхували той погано відрегульований, не дуже меткий агрегат.
Щоправда, трохи бентежив абсолютно байдужий вираз облич цих господарів планети, але водночас заспокоювало чудове видовисько — трибуна. Вона — найпереконливіший доказ очевидного факту, що загальнопланетна еволюція суспільної думки рушила близьким до земного шляхом. Отже, вони мають однакову з нами уяву про урочистості. Роботи ж у таких випадках цілком вдовольняються велетенською рахівницею, на якій невтомно клацають їхні промовці. Для кожного робота головне — аби була справна цифра!
— Заспокойся, Азимуте, — не панікуй! Ліпше склади коротеньку вітальну промову — і на трибуну…
Та я помилився. Мав би рацію, якби наказав штурманові написати невеличкий некролог.
Відкрив вхідний люк, і ми повагом вийшли з ракети, готові до виконання програми першого контакту.
Та як же здивувалися, коли, простягнувши руки для дружніх потисків, відразу відчули на них наручники.
— А що я казав! — войовниче вигукнув Азимут і почав відчайдушне боронитися ногами.
Під його могутніми ударами роботи падали, мов кеглі…
Та ось напасники отямилися і взяли штурмана в залізне кільце, таке щільне, що він не міг навіть ворухнутися. І його з голови до п’ят закували у грубезні кайдани. Та ще до ніг припасували по пудовій гирі на ланцюгу.
— Кретини! — грізно волав він. — Недоумки!
Але йому заткнули рот ганчіркою і нас обох запхали до машини з гратами.
І що найдивніше, оті людиноподібні істоти, брати по розуму, хоч би пальцем кивнули на наш захист! Що це — загадкова таємниця чи прикре непорозуміння?
Помешкання, в яке нас із Азимутом кинули, нічим не нагадувало в’язницю. Це міг бути казково багатий на хитромудрі прилади науково-дослідний інститут або науково-експериментальний полігон для випробування найзухваліших винаходів…
І все ж то була в’язниця з усіма її сумнівними принадами.
Нас заштовхнули до кабінету її директора — старого, як іржавий цвях, робота, запрограмованого в куцих межах стандартного наглядацького режиму. Там, після відповідного оформлення протоколу і акта про конфіскацію всього нашого космічного майна для показу в Музеї космічного варварства, й відбувся попередній допит.
Відповідав, зрозуміло, я, бо Азимуту забули витягти кляп з рота, і штурман раз у раз люто бряжчав кайданами. Проте я зберігав цілковитий спокій, аби не принизити себе перед безмозкою машинерією.
— Ваше прізвище? — запитав робот.
— Небреха.
— Посада?
— Капітан.
— Звідки прибули?
— Здалеку.
— Отож ви розшифрували наш SOS?
— Ви справді надсилаєте сигнал біди? — вразився я, пригадуючи мудру підказку знаменитого робота Малюка.
— Тут, капітане, запитую я. А ви тут відповідаєте. Ми, роботи, мудріші від усіх, таких розумників у Всесвіті нема. Бо наша програма — пізнання… — Він поворушив на столі купу перфострічок і тупо запитав: — І де ж вас розмістити?
— Не знаю…
— Один плюс один дорівнює двом! Я запитую, ви відповідаєте, значить, нас у цій кімнаті двоє.
— Троє, - відповів я.
— А де ж третій? — обурився він.
— Ви!
— Так! У вас, капітане, тонкий і спостережливий розум. Але три мінус один — два. Двох мені й належить посадити. Тільки куди? Попереджаю: тут запитую я, двоє відповідають…
— Ні, один, — виправив я його помилку.
— Як?
— Бо один з двох — безвідповідальний! Чи ви почули від нього хоч одну відповідь? І якщо візьмемо ситуацію: один відповідальний мінус один безвідповідальний, то одержимо чистий нуль!
Я вже святкував у душі перемогу, та передчасно.
— Це аксіома, плюс і мінус взаємно знищуються. Виходить, вас нема, і мені нікого садити за грати, — та після того цілком слушного висновку він раптом позбувся будь-якої логіки. — Але ж ви є у протоколі і акті про конфіскацію майна.
Перший тур арифметичного двобою я програв. Хіба ж знав, що й серед роботів є бюрократи?
А цей полірований бовдур ніби прочитав мої понурі думки:
— Ми, роботи, хитріші від усіх. Отже, слід розв’язати складне завдання: де розмістити двох, якщо немає вільних камер? Здогадуюсь: двох слід посадити до головоногого чотирихоботника з Тукана. Його інтелект настільки високо розвинений, що він здатен спілкуватися відразу з чотирма. Чотири мінус два — бракує ще двох.
— Цікава комбінація!
— Атож! — самовдоволено погодився продукт металобрухту. — Він має чотири ретрансляційних хоботи. Якщо хоч один не завантажений, він не може розмовляти навіть з трьома. Тому-то й мовчить уже кількасот років. З вами ж він також не розмовлятиме, бо бракує ще двох.
Розділ 10
НА ЧОТИРИ Є ЧОТИРИ
Вир нез’ясованих питань закружляв у моїй голові, коли нас вели до камери. Чим ми завинили перед цією цивілізацією? Чому вже кількасот років тримають в одиночці головоногого вченого з Тукана? Про які таємниці хочуть дізнатися від нього роботи? Можливо, тутешні аборигени не люблять інопланетних заблуд? Але навіщо тоді захаращувати Всесвіт зойками про допомогу?
Камера була пречудова. Гріх скаржитися на дбайливо створені побутові умови: широкий, мов танцювальний майданчик, письмовий стіл, устаткований пультовим магні-відеотелефоном, і журнальний столик з електрокавником. Розлоге ліжко за легенькою ширмою з веселими візерунками, стереоекран телевізора на всю стіну, на підлозі — м’який килим. Окрім того, кілька томів шахових етюдів та енциклопедичне видання з питань всесвітньої галактології. Але з усього було видно, що камера розрахована на одну особу.
Та неприємне враження справив на мене господар помешкання. Він застиг недоладною купою в єдиному кріслі і тужливо позирав великими, як тарілки, сумними очима.
Хоча й здогадуєшся, що отакий високоосвічений інтелектуал тобі анітрохи не зашкодить, але як глянеш на нього, аж мороз поза шкірою. Адже в цьому затишку сидить моторошне видовисько — чотириніг. Велетенська драглиста голова з холодними, гіпнотизуючими очима, страхітливі м’язисті кінцівки з численними горбками присосків, огидна слизька шкіра. Втішало те, що цей головоногий лантух був у стані цілковитої апатії та байдужості.
Я героїчно переборов свої земні рефлекси і бадьоро, приязно привітався:
— День добрий! Як ся маєте, колего?
