Тема для медитації - Кононович Леонід (читать книги без сокращений txt) 📗
Угледівши цю дивовижу, він зупинився, наче укопаний, — адже недавно тут був порожній стирлований вигін і в якийсь момент йому подумалося навіть, що цю споруду звели за яких два дні; однак, підійшовши ближче, він утямив, що це ота стара церква, яка врізалася йому в пам’ять іще з дитинства, — оздоблена вигадливим ліпленням, із грубими залізними гратами на вікнах і величезними дверима, котрі зараз були розчахнуті навстежень.
Безгучно рухаючись у холодному сивому просторі, він піднявся вичовганими камінними східцями на паперть — і спинився, заглядаючи у дверний прочіл.
У церкві правилося. Стоячи біля порога, він чув, як потріскують ґноти здоровецьких воскових свіч у ставниках, як гучно і протяжно лунають врочисті баси священиків і як під самісіньке склепіння злітають голоси півчих, виводячи слова священних псалмів. Люду на службу прийшло стільки, що було не протовпитися. У химерному жовтому напівмороці він бачив тільки голови й плечі, а потім придивився й відчув, як усередині поворухнулася невиразна тривога: усі ці люди були вбрані у старосвітську одіж, яка вийшла з ужитку ще як він був малим, — свити, кунтуші, сіряки... Він загледів, що жінки в церкві стоять окремо, а чоловіки стрижені так, як стригла його баба в дитинстві, себто над чолом у кожного з них був чуб, який прозивався оселедцем. Дівчата усі як одна, були у вінках, а молодиці — в намітках або якихось дивних уборах, котрі скидалися на кораблики. Й урешті він помітив, що багацько людей убрані в сучасну одіж, та всі вони губилися у юрмі і видавалося, що цей люд становить одну монолітну масу.
Трохи постоявши на паперті, він подався вперед і ступнув у дверний прочіл. Це вдалося йому на превелику силу; враження було таке, наче він зробився малий-малий і знову лізе через поріг, якого йому не здолати. Він зібрав остатні сили і спробував переступити цю межу; грубі армійські черевики рипнули, і якась постать озирнулася на той звук, а тоді відокремилася від юрми і метнулася до дверей, застережно піднявши долоню.
— Ти куди се?! — тихо поспитала вона.
Юр безтямно посміхнувся і раптом побачив, що перед ним стоїть баба Лепестина.
— А чого... — обізвався він, хапаючись за одвірок. — Я ваш... я теж хрещений!
— Тобі сюди не можна! — строго сказала баба, заступаючи собою двері. — Ану геть звідціля... хутко!
— Мені немає куди йти... — криво посміхнувся він.
Баба озирнулася, а тоді вибігла на паперть.
— Ходімо!.. — сказала вона, тягнучи його вниз по східцях.
Вони простували вузьким зміястим проваллям. О ліву руч і о праву здіймалися кручі, посновані плетивом сухого плюща. Мла клубочилася і текла, неначе дим у челюстях печі. Було тихо, й тільки у вухах тріщало й тріщало, неначе ламався пересохлий хмиз. Баба йшла так хутко, що він ледве за нею встигав. Аж ось провалля звузилося. По плечах пронизливо й гостро зашурхала дереза, що звішувалася з кручі. Ще мить — і він побачив долину, а в ній річку, верби й місток із грубих замшілих колод. А вище, на горі, світилося одним-одне вікно.
Вони перейшли через місток, поминули криницю і притьма піднялися у двір.
Він спинився, не знаючи, що ж робити далі, — а тоді обернувся й побачив, що баби Лепестини десь не стало. Не дуже здивувавшись із цього, він перевів погляд на двері, збиті з грубих дубових дощок, і зрозумів, що мусить зайти в них і часу для цього зосталося небагато, бо все воно зараз щезне — й місток, і хата, й увесь оцей недвижний зачаклований світ. Гримнувши холодним язичком клямки, він ступив до сіней, помалу розчахнув хатні двері, які виявилися такими тяжкими, що замалим не повалили його з ніг, — і вздрів перед собою темряву, котра то відступала, то кидалася уперед, переснована сполохами вогню, і піч, із якої струміло сліпучо-біле сяєво, і темну постать, котра, схилившись над столом, знай місила й місила тісто.
Й тоді він мовби повернувся з неба на землю й відчув, що ноги його тяжкі, мов гирі, що в роті запеклася густа солона кров, що в грудях із кожним віддихом хлюпають і харчать відбиті бебехи, — а по тому біль, що ніби вже відступився од нього, раптом повернувся знову й вибухнув із такою силою, що він поточився уперед і вхопився за край стола, не в змозі утриматися на ногах.
— Ну, що, — поспитався він, цідячи слова крізь міцно зціплені зуби, — пора?
Баба підняла голову. Хустка запинала її по самісінькі очі, й верхня половина обличчя тонула в тіні.
— Я нічого не могла вдіяти, сину!.. Я так просила за тебе, так просила... а мені й кажуть: хай іде до тієї, золотокосої, — тільки вона його порятує, як захоче!
— Пізно... — прошепотів Юр. — Дороги розійшлися!..
Баба покинула місити і старанно пообшкрібала тісто з рук.
Затим підійшла до печі й, діставши рогачем горня, хлюпнула у кварту якогось чорного варива.
— Пий! — звеліла вона.
Він узяв обіруч кварту і почав через силу ковтати гірке пійло, від якого у перший момент йому аж язик задуб; одначе за хвилю всеньке тіло струсонув такий могутній нутряний поштовх, що він замалим не впустив кварту на долівку, а по тому кожна його жилка заспівала, забриніла, мов напнута струна, й перед очима забігали барвисті геометричні візерунки, а в вухах залунали голоси якихось незнаних птахів...
... тепла осіння ніч, і вони простували через поле, й золота стерня шурхала й ламалася у них під ногами, а попереду над улоговиною сходив місяць, круглий і червоний, неначе яблуко; Леляна йшла поруч, і йому видно було її лагідний м’який профіль, і пасма золотих кіс, і маленьке вушко із крихітною сережкою; й коли він утямив, що знову бачить її, то відчуття неймовірного щастя захльоснуло його з такою силою, що він аж затремтів.
— Значить, ми ніколи не розлучалися? — не вірячи своїм очам, поспитався він.
— Ніколи, ніколи... — відказала вона, пришвидшуючи крок.
— Значить, це був сон... мара?
— Мара, мара... — відказала вона, пришвидшуючи крок.
— Значить, не було тих бісів із червоними квитками? Й того чорного авта, яке повезло тебе назустріч смерті, не було теж? Й тої сірої кам’яниці, де ти обпекла мене презирством і ненавистю, не було... правда?!
— Не було, не було... — відказала вона, пришвидшуючи й пришвидшуючи крок і не дивлячись у його бік.
Він глибоко відітхнув, почуваючи себе так, наче його душа вирвалася із безодні темних вод на білий світ, і простягнув руку, й хтів було доторкнутися її долоні, щоб відчути кінчиками пальців м’яку гарячу плоть і переконатися в реальності того, що бачать його очі, — але контури її постаті раптом задрижали й почали танути, мов дим, поволі обертаючись у ніщо.
— Леляно! — іще встиг крикнути він...
... мисник біля дверей. Вичовгана лава. Й темна постать за столом, котра сумно хитає головою, дивлячись на нього з-під хустки, яка відкидає тінь на пів її лиця.
— Пий! — сказала вона і знову налляла на дно густого пійла.
Юр підняв кварту й, закинувши голову, став ковтати гірке-гірке вариво, та цього разу воно було червоне, ніби кров, і в очах відразу ж почало ясніти, наче хтось протер ганчіркою запітнілу шибу, а контури предметів стали різкими і немов би задрижали на гранях, і перед ним чітко і ясно постало: піч, із якої ллється повінь сліпучо-білого сяєва. Грубелецькі сволоки під стелею, де звисають пучки пересохлого зілля...
... і дві ляльки з тіста, що сидять на лаві.
Тиша текла й текла, наче пісок; аж під стелею пролунав такий звук, наче луснула напнута струна, — і ляльки стрепенулися й ожили.
І перша лялька поспиталася в другої:
— А ти пам’ятаєш, як ми уперше зустрілися з тобою на цім світі і збагнули, що любили одне одного в минулому житті?
— Ні, не пам’ятаю... — сказала друга лялька, не підводячи голови.
І перша лялька знову поспиталася в другої:
— А ти пам’ятаєш, як ми ішли вулицею отого заклятого міста і я вперше назвав тебе іменням, яке ти носила ще за тих часів, як і міста цього не було?
— Ні, не пам’ятаю... — сказала друга лялька, не підводячи голови.
