Ґарґантюа і Пантаґрюель - Рабле Франсуа (е книги .TXT) 📗
— Я (сказав Евстен) перелізу через їхні шанці, попри сторожу й охорону, я пройдусь по їхніх черевах і поперебиваю руки-ноги, хай вони і з чорта дужі, бо я коліна Геркулесового.
— Я (сказав Карпалим) пролізу туди, куди лише птахи залітають. Тілом я такий легесенький, що перешелесну через траншеї і пройду увесь їхній стан; не боюсь я ні списа, ні стріли, ні румака, хай навіть це пегас Персея чи Паколе, я втечу від них цілий і здоровий. Під моєю стопою не примнеться на лужку і на полі ні билинка, ні колосочок, бо я амазонки Камілли коліна.
Розділ XXV
Як Панурґ, Карпалим, Евстен та Епістемон, комбраття Пантаґрюелеві, от уже проворяки, поклали трупом шістсот шістдесят лицарів
Не встиг Карпалим це виректи, аж глядь — скачуть учвал шістсот шістдесят лицарів, а спали вони на своїх легких коників, аби довідатись, чиє ж то судно прибилось до гавані, й поспішали при нагоді голіруч захопити прибульців.
Тут Пантагрюель сказав:
— Хлопці, ховайтесь на кораблі. Бачите, підходить загін наших ворогів, але я повбиваю їх, як бидло, навіть якби їх було і вдесятеро більше. А ви тим часом ховайтесь і приємно проведіть своє дозвілля.
Панурґ на це й обізветься:
— Ні, сеньйоре, так не гоже. Навпаки: ідіть на судно ви, та ще й інших із собою візьміть, а я сам-один їх знешкоджу, тільки не баріться. Гайда, гайда!
Решта підхопили:
— Сеньйоре, він має рацію. Сховайтесь, а ми дамо підсобки Панурґові. І ви побачите, які ми зухи.
І Пантагрюель відповів:
— Гаразд, хай буде так, але як супостат притисне, я вас вирятую.
Тоді Панурґ зняв із ковчега дві грубі кодоли і прив'язав їх до чардачного барана, кинув кінці на землю, а з кінців зробив два зашморги, один більший, другий, усередині першого, менший.
– Ідіть на судно, — сказав він Епістемонові, — і на мій знак крутіть хутчій баран і тягніть до себе дві кодоли.
Потім звернувся до Евстена і Карпалима:
— А ви, хлопці, стійте тут, зустрінете супостата на місці, підкоритесь йому і вдасте, ніби здаєтесь. Тільки не ступіть у канатні зашморги, тримайтесь чимдалі.
Недовго думаючи, він збігав на судно і, прихопивши пасмо соломи та барильце з гарматним порохом, насипав пороху в канатні зашморги, а сам із ґнотом у руці став біля них.
Лицарі доскакали галопом, перша лава опинилась перед судном, але в березі було слизько, і сорок чотири верхівці зі своїми коньми грьопнули на землю. Наїхали інші вершники, гадаючи, ніби їм чинять опір. Аж це обізветься до них Панурґ:
— Мостиві панове! Ви, мабуть, потовклися. Даруйте вже, але то не наша провина, винна тут слизота морської води, такої, самі здорові знаєте, оліїстої. Ми здаємося на ласку переможців.
Це підтвердили і його два комбрати та Епістемон, що стояли на чардаку.
Тим часом Панурґ відійшов і, бачачи, що вершники всередині канатних зашморгів, а його товариші відступили перед натовпом цікавих побачити ковчег і команду, зненацька гукнув Епістемонові:
— Тягни! Тягни!
Епістемон закрутив барана, і обидві кодоли обмотались круг коней і легко перекинули їх заодно з верхівцями; верхівці повихоплювали мечі й збиралися рубати чалки, проте Панурґ підпалив ґнотом порох, і всі опинились, мов окаянні душі, у вогненному кільці. Ніхто не врятувався, ні люди, ні коні, хіба що один лицар вирвався на арабському румаку. Одначе Карпалим цього не проочив і кинувся навздогін зі своєю звичною прудкістю й легкістю і вже через сто ступнів наздогнав, скочив у забедри, обхопив ззаду вершника і погнав коня до судна.
Що вже радів Пантагрюель, такий погром угледівши, до небес вихваляв він винахідливість свого комбраття і звелів їм відпочити і підживитися в березі, весело бенкетуючи; бранця вони теж пригостили, але нетяга боявся, як би його не проковтнув з усіма тельбухами Пантагрюель, і не даремно, горлянка у тамтого була така широка, що він глимнув би вас, як ту шротинку, і в роті в нього бранець посів би місця не більше, ніж просинка в ослячій пащеці.
Розділ XXVI
Як Пантаґрюелеві та його комбраттям онавісніла солонина і як Карпалим пішов полювати на дичину
Поки бенкетували бенкетарі, Карпалим сказав:
— Черевом святого Жерія свідчуся, невже дичиною ми так і не посмакуємо? Після солонини я ніяк не відіп'юся. От я принесу окоста з коників, що ми підсмажили, ото буде печеня!
Тільки він сікнувся, аж це на узлісся вибігла велика і гарна косуля — не інакше, як її розгнічена Панурґом ватра привабила.
Карпалим, недовго думаючи, гайнув за нею — стріла з арбалета так не летить. Ув одну помлу очей її наздогнав, та ще й у цьому гоні перейняв на льоту руками:
Чотирьох великих дрохв,
Сімох хохітв,
Двадцять шість сірих куріпок,
Тридцять дві червоні,
Шістнадцять фазанів,
Дев'ять бекасів,
Дев'ятнадцять чапель,
Тридцять два припутні,
а ногами забив:
Десяток, а то й цілий тузінь чи то зайців, чи то трусів, тільки з нори,
Вісімнадцять пар хоростільників,
П'ятнадцять веприків,
Двоє борсуків,
Трьох великих лисів.
Молоснув косулю кривулею по голові, убив, завдав собі на плечі, підібрав зайців, хоростілей і веприків і, підступивши на відстань голосу, гукнув:
— Панурже, друзяко, оцту, оцту!
Добрий Пантагрюель подумав, що його канудить, і велів приготувати оцту. Проте Панурґ притьмом збагнув, що пахне заятиною, і справді, за мить він уже показував зацному Пантагрюелю, яку косулю двигає Карпалим на плечах і скількома зайцями обвішаний його пас.
Епістемон іменем Дев'яти муз негайно змайстрував дев'ять дерев'яних рожнів за античним модлом. Евстен заходився білувати, Панурґ дві лицарські кульбаки пустив під жаровні, кухарем призначено бранця, і він спік дичину на тому самому вогні, який засмажив лицарів.
І загуляли на всю губу! Їли як не в себе! От уже були добрі теребії!
Тут озветься Пантагрюель:
— Підв'язати б оце кожному до бороди по дві пари бубонців, а мені дзвони з пнутьєрської, рейнської, турської і камбрейської дзвіниць, от би баламкання ми зчинили, працюючи щелепами!
— Але (сказав Панурґ) побалакаймо ліпше про те, як нам воріженьків заломити.
– І то правда, — мовив Пантагрюель і, звертаючись до полоненика:
— От що, соколику, — сказав, — признайся, як на сповіді, не збрехавши ні словом, а то я з тебе шкуру спущу, бо я живцем дітей ковтаю. Розкажи мені все, що тобі відомо про розташування, чисельність і потугу вашого війська.
А полоненик у відповідь:
— От вам, сеньйоре, вся правда. У нашому війську числиться триста обрів, закутих у камінні панцирі, таких великанських, що страх, а втім із вами їм не помірятися, окрім одного, їхнього отамана, Вовкулаки, за обладунки в якого ковадла циклопів; сто шістдесят три тисячі пішаків, у латах з упирячої шкури, всі зухи наголо; одинадцять тисяч чотириста панцерників і теляжників, три тисячі шістсот подвійних гармат і сто п'ятдесят тисяч мандрьох, гарних, як богині…
— Оце вже мені до вподоби! — гукнув Панурґ.
— Серед них є амазонки, ліонки, паризійки, туренки, анжуйки, пуатійки, є нормандки, німкені, словом, заступниці всіх країв і всіх язиків.
— Он як (сказав Пантагрюель), а цар же з ними?
— Авжеж, сір (сказав полоненик), власною персоною, ми титулуємо його Анархом, царем дипсодів, тобто жадаків, ви ще не бачили, щоб хтось так жадав і так пив, як ми, а його шатро охороняють великолюди.
— Годі (сказав Пантагрюель). Ну що, хлопці, підете зі мною на них?
А Панурґ у відповідь:
— Хай Пан-Біг поб'є того, хто вас кине! Я надумав, як мені перебити їх, наче свиней. А щоб там когось дарувати душею — це вже дзуськи! Одне мене непутить…
— Що саме? — спитав Пантагрюель.
— Як мені (сказав Панурґ) переткнутися з усіма стрибухами і щоб ні одна не ухилилась, поки я не нагопцююся з нею.
— Ха-ха-ха! — засміявся Пантагрюель.
А Карпалим сказав:
