Без дозволу на розслідування - Тимчук Віктор (лучшие книги читать онлайн бесплатно .TXT) 📗

Я таки дочекався, коли мати вийшла з хати, і мерщій набрав номер телефону універмагу, попро­сив покликати Олю Придибу. Вона ж мені не за­боронила дзвонити.

—   Алло, — ніби з сумом мовила.

—   Здрастуй, Олю! Це я, Арсен.

—   Здрастуй, любий!

—   Ти на мене... ображаєшся?

Оля помовчала, і я відчув, що вона посміхнулась.

—   Я на тебе не гніваюсь. Не думай про це. Ні про що не думай... Просто мені... треба прийти в себе... Ти розумієш мене?

—   Звичайно.

—   От і добре. Все буде гаразд. І люби мене. Лю­би!.. — Оля поклала трубку.

Я дивився у вікно, осмислював почуте. Мати на грядках рвала цибулю, кріп та петрушку. Прийти в себе... Так, поганий з мене знавець жіночої пси­хології. Нікудишній. Я стукнув себе кулаком по лобі й дурнувато засміявся. Мені мовби розвидні­лось. Подався з хати. На веранді стрів матір із пуч­ками городини. Заклопотана, вона все ж усміхну­лась і запитала:

—   Ти помирився з Олею?

—   А що?

—   Бо ти якийсь... — уважно дивилась на мене, підшукуючи слова.

—   Який? — ніздрі лоскотав запах кропу й пет­рушки.

—   Святковий, і щось у тобі незвичне.

—   Уже й незвичне, — буркнув, ідучи до паркану.

Постукував молотком, прибиваючи штахети, а

мати, ніби розгублена, стежила за мною. А може, вона плакала, та звіддалік я не бачив. Матері ін­коли плачуть ні з того ні з сього. А в Олі нікому плакати. Сава Архипович не зронить сльози. Він чоловік з характером. І мені стало сумно. Я хоч знав, що мій батько загинув, а Олю мати покинула.

За обідом мати допитливо поглядала на мене, але більше не заводила розмови про мій вигляд.

До сутінків працював коло паркану. Мене нест­римно вабило до Олі: бодай глянути на неї одним оком, побачити, яка вона. Аж смішно. Мріяв, наче в дитинстві, про шапку-невидимку і нишком з'яв­лявся в Олиній хаті, ставав у кутку й стежив за нею. А вона готувала вечерю, розмовляла з бать­ком, прибирала, опісля заходила в свою кімнату, сідала перед дзеркалом і розчісувала волосся. Я ніжно доторкався до нього, вона того не помічала, але чомусь тривожилась, мабуть, відчувала мою присутність. Вмикала голубий нічник і починала роздягатись.

Я рано ліг спати з думкою — що принесе завт­рашній день.

...Чомусь снилася давня материна розповідь, як вона їхала на возі, а їх наздоганяли знавіснілі пет­люрівці чи бандити і мій дід-коваль, якого я ніко­ли не бачив, стріляв по них з гвинтівки. Шалено мчали, фиркаючи, коні, віз підстрибував на грудках, і я щосили тримався за люшню, щоб не впасти. Оглушливо гриміли постріли, і густа, мов смо­ла, темрява сповивала світ, і стугоніла земля під копитами. Віз підскочив, і я таки не втримався — брикнув на дорогу в пухкий порох, і воза як не бу­ло— розтанув, зник у пітьмі. Я намагався погука­ти діда, але тільки безголосо роззявляв рота, наче риба на березі, і ніяк не' міг відірвати ноги від шля­ху. Мене охопив невимовний жах. Я вмирав од жаху, із застиглим криком у грудях, коли зненаць­ка долинув мелодійний передзвін бубонців. Він не вмовкав ні на хвилину, і страх поволі випускав ме­не із смертельних лабет. Бубонці, бубонці...

Я прокинувся. Калатало серце. Настирливо дзво­нив телефон, розтинаючи нічну тишу кімнати. Нав­помацки налапав трубку.

—   Алло.

—  Арсене, давай до Мошняк. Без мотоцикла. Бігом! — наказав Великошич.

—   А... а хіба йде дощ? — промимрив розгублено.

—           Дощ! Дощ!.. Прочумайся. Тричі стукни у вікно спальні Мошняк.

Справді, за вікном лив дощ. Залишки сну розта­нули вмить. Швидко вдягнувся і скрадливо, щоб не розбудити матір, ступив до коридора. Зрадницьки шелестів плащ.

—  Арсене, це тобі дзвонили? — свіжо пролунав за дверима голос матері, наче вона й не спала.

—   Так.

—   Господи, в таку погоду, — зітхнула.

Погода була чудова. Я славив дощ. Час розпла­ти настав.

Гучно відлунювали мої кроки на вулиці. Біг, не вибираючи дороги, просто по калюжах, щоб устиг­нути і випередити Шмигла, який, мабуть, уже ви­рушив до Мошняк. Біг безлюдними вулицями, гу­паючи чобітьми, І серце вискакувало з грудей. Аби не припинився дощ. Хай би періщив до ранку. До ранку!.. А Шмигло хотів продати мені грушки. Грушки вбивці батька. Все, кінець, крапка на роз­слідуванні!

Біг, не натягуючи ворока, краплі сікли мені об­личчя, змили голову, наче під душем, прохолодні цівки текли за комір сорочки, по спині й грудях. Іди, йди, дощику, зварю тобі борщику. Кому ка­ша, кому борщ... Невже сьогодні злочинець потра­пить у наші руки? Невже?..

Аж перед хвірткою Мошняк перейшов на крок. Набрав повні легені повітря, щоб вирівняти ди­хання. На подвір'ї тьмяно полискувало мокре лис­тя на густих кущах рай-дерева. Будинок таємниче мовчазний і непривітний. Крізь зачинені голубі ві­конниці не пробивалося світло. Цікаво, чи впізна­ли мене наші, що десь тут сиділи у засідці? Коли б не сприйняли за Шмигла. Та, напевне, Велико­шич їх попередив. Хвилюючись, тричі постукав у віконницю спальні.

—    Іди до дверей, — глухо, мов із-під землі, по­чувся його голос. Відчинив переді мною двері. — Роздягайся, — сказав пошепки. — Ми стежимо за ним.

—   Прийде? — я скинув плащ.

—    Обов'язково, — впевнено відповів Сергій Ан­тонович.

Він узяв мене за руку, ще не призвичаєного до темряви, і повів за собою, вільно орієнтуючись, ні­би в себе вдома. Ми перетнули велику кімнату (здогадався по половику під ногами) і зупинились.

—   Ти сховаєшся за кріслом, а я тут, за шторою.

—   А де крісло?

—   Вбудешся і побачиш.

—   Мошняк є?

—   У великій кімнаті.

—Котра зараз година?

—   Сім хвилин на четверту.

Саме злодійський час, коли людина спить найміцніше. Шмигло мав досвід, знав, коли вибрати момент. Ми мовчали. Наче в глейкому мороці, я розпізнав ліжко, темні, неоковирні плями крісла, трюмо, портрети на стінах. Поруч біліло обличчя Великошича. За вікном шумів дощ.

—        Здалеку йому йти? — кинув навідне запи­тання.

—   Звідси далеченько його хата.

Сергій Антонович до останньої хвилини не пові­домляв прізвища вбивці і хто він. Ну й не треба. Я його теж здивую, коли Шмигло опиниться тут. Конспіратор слідчий. Ретельно дотримувався свого плану. Я єхидно посміхнувся.

—   Ти чого? — суворо прошепотів Великошич.

—   Га?

—        Чого смієшся, питаю? — гаряче дихнув мені у вухо.

Еге, так я тобі й скажу.

—        Будь обережний, Арсене, з вбивцею жарти по­гані, — попередив.

Я обережний, далі нікуди: кожен м'яз напружив­ся до краю і прислухався до дзвону в голові, ми­моволі тамуючи дихання. Подумав, що Шмигло теж чекав з нетерпінням дощу і зараз радів негоді, пробираючись темними вулицями. Лише в цьому збігались наші почуття. Але дощ його занапастить, приспить пильність.

Думав, що через кілька днів наше невеличке міс­то дізнається про арешт Шмигла, непомітного за­лізничника, і різні чутки поширяться між людьми, обростаючи дивовижними вигадками, поки не від­будеться суд. А викриття вбивці, що вчинив злочин

вісімнадцять років тому, мабуть, набере розголосу і серед нашого брата. Не кажи гоп, поки не пере­скочиш, завважив, щоб не наврочити... Було б доб­ре, щоб мати кудись поїхала. Але куди, як скоро розпочнеться навчання у школі.

Нашорошував вуха. Лопотів дощ, і від слідчого пахло «Шипром». Не відав, скільки збігло часу, ма­буть, більше, ніж півгодини, а Шмигло не з'являв­ся. Я злякався, що може зовсім не прийти. Та ні, заспокоював себе, він уже відчув, що займається у нього під ногами земля. Мошняк для нього сві­док теж важливий.

—   Іди за крісло, Арсене, — тихо мовив Велико­шич.

—   Котра зараз година?

—   П'ятдесят одна хвилина на четверту. Затям: поки не ввімкну світло — нічого не роби.

Я навшпиньки підійшов до крісла і присів за ви­сокою спинкою. Неподалік вимальовувалось у піть­мі широке ліжко. Вдало вибрав для мене місце слід­чий: близько до вікна, щоб на всяк випадок від­різати шлях злочинцю і мати змогу бачити всю кімнату.