Енн із Зелених Дахів - Монтгомери Люси Мод (читать книги онлайн полные версии .TXT) 📗
— Вона буде часто приїжджати, — спробував її втішити Метью, для котрого Енн була й завжди лишалася маленьким жвавим дівчам, яке чотири роки тому він привіз додому зі станції Брайт Рівер. — А тим часом до Кармоді вже побудують залізничну гілку.
— Це буде геть не те саме, якби вона була постійно тут, — сумовито зітхнула Марілла, вочевидь постановивши й далі роз’ятрювати свою невигойну рану. — Та хіба чоловіки зрозуміють?
Були й інші зміни в Енн, не тільки фізичні. Вона стала набагато стриманіша. Може, думки її й текли невпинно, а мрії буяли, як і досі, та говорила вона безсумнівно менше. Марілла також це помітила й прокоментувала:
— Ти стала чи не вдвічі менше щебетати, Енн, і пишні слова позникали. Що це з тобою?
Енн зашарілася й усміхнулася, відклала книжку й мрійливо визирнула у вікно. Там, надворі, бубнявіли великі червоні бруньки дикого винограду, налиті щедрим світлом весняного сонця.
— Не знаю… та мені вже й не хочеться стільки говорити, — відповіла вона, спираючи підборіддя на вказівний палець. — Краще думати про гарні й милі серцю речі, а думки зберігати глибоко в душі, мов скарби. Не хочу, щоб із них дивувалися чи кпили. І пишних слів я чомусь не хочу більше вживати. Хай і шкода, що я виросла й тепер могла б це робити, якби захотіла. Цікаво бути майже дорослою, хоч це й не зовсім те, чого я сподівалася, Марілло. Треба ще стільки всього вивчити, зробити й обміркувати, що на пишні слова геть не лишається часу. І панна Стейсі каже, що короткі слова сильніші й виразніші. Вона радить нам писати твори якомога простішою мовою. Спершу було важко. Я вже так звикла нагромаджувати всі пишні звороти, які знала — а їх була ціла безліч. А потім навчилася, і тепер сама бачу, що так незрівнянно краще.
— А що з вашим літературним клубом? Я давно від тебе про нього не чула.
— Його більше не існує. І часу бракувало, і… я думаю, він нам просто набрид. Яка то була дурна писанина — про кохання, убивства, втечі й таємниці. Панна Стейсі іноді завдає нам писати оповідання, але тільки про те, що може статися з нами в Ейвонлі. Дуже суворо критикує й від нас вимагає того самого. Я й не думала, що в моїх творах стільки вад, аж доки сама почала їх шукати. Мені було так соромно, я хотіла все покинути, але панна Стейсі сказала, що я можу навчитися добре писати, коли стану власним найсуворішим критиком. Тож я намагаюся.
— До вступних іспитів лишилося два місяці, — мовила Марілла. — Як ти думаєш — складеш?
Енн здригнулася.
— Не знаю. Іноді мені здається, що все буде добре… але потім я страшенно панікую. Ми сумлінно вчилися, і панна Стейсі так багато з нами працювала, та все одно ми можемо не скласти. У нас в усіх свої вразливі місця. Моє, звісно, — геометрія, у Джейн — латина, у Рубі й Чарлі — алгебра, а в Джозі арифметика. Муді-Спурджен упевнений, що провалить історію Англії. Панна Стейсі збирається влаштувати нам у червні іспити, майже такі ж суворі, як вступні, і оцінюватиме так само прискіпливо, щоб ми знали, чого очікувати. Ох, Марілло, хай би воно швидше вже скінчилося.
Я постійно про це думаю. І серед ночі, бува, прокидаюся й міркую, що буде, коли я не вступлю.
— Походиш до школи ще рік, а тоді знову спробуєш, — незворушно відповіла Марілла.
— О ні, я не наважуся. Це буде така ганьба — провалити іспити, надто коли Гіл… коли всі решта вступлять. А я страшенно хвилюватимуся, і тому, напевно, усе переплутаю. Мати б нерви, як у Джейн Ендрюс… вона нічого не боїться.
Енн зітхнула і, відвівши погляд від чарівного буяння весни за вікном, безхмарного неба, грайливого вітерцю й садка, вбраного в соковиту зелень, поринула в читання. Будуть інші весни, та Енн не сумнівалася, що коли не вступить до семінарії, то вже не зможе натішитися ними сповна.
Розділ 32
РЕЗУЛЬТАТИ ІСПИТІВ ОПРИЛЮДНЕНО
Наприкінці червня добіг кінця навчальний рік — а з ним і вчителювання панни Стейсі в ейвонлійській школі. Того дня Енн і Діана верталися додому геть невеселі. Червоні очі й мокрі носовички красномовно свідчили, що прощальні слова панни Стейсі виявилися так само зворушливими, як і промова пана Філіпса за подібних обставин три роки тому. З підніжжя порослого ялинами пагорба Діана озирнулася на школу й тяжко зітхнула.
— Здається, мовби кінець усьому, правда? — сумовито проказала вона.
— Але тобі, напевно, легше, ніж мені, — відповіла Енн, марно шукаючи сухої місцинки на своїй хустинці. — Ти ще сюди повернешся наступного року, а мені доведеться, мабуть, покинути любу стареньку школу назавжди… якщо пощастить, певна річ.
— Це буде геть не те саме. Без панни Стейсі і, вочевидь, без тебе, Джейн і Рубі. Я сидітиму зовсім сама, бо не хочу ніякої іншої сусідки після того, як сиділа з тобою. О, як нам тут було добре, правда, Енн? Боляче думати, що тепер це в минулому.
По Діанинім носі скотилися дві великі сльози.
— Якби ти припинила плакати, я теж би змогла, — благально мовила Енн. — Щойно заберу хустинку, як бачу, що тобі знову сльози накочуються, і сама починаю хлипати. Як то каже пані Лінд, якщо не можете радіти, радійте, як можете. Та й наступного року я, мабуть, повернуся. Зараз я майже впевнена, що іспитів не складу. І це відчуття виникає щораз частіше, я боюся.
— Але ж іспити панни Стейсі ти склала пречудово.
— Бо на них я не хвилювалася. Та коли подумаю про вступні… ти собі не уявляєш, як моє серце стискається від жаху. А ще мій номер буде тринадцятий, а Джозі Пай каже, що це нещасливе число. Я не забобонна і знаю, що це байдуже. Але все-таки хотіла б не бути тринадцятою.
— А я хотіла би поїхати з тобою, — відповіла Діана. — Ми б так гарно провели час… але ти, напевне, вечорами зубритимеш.
— Ні, панна Стейсі взяла з нас обіцянку, що ми зовсім не розгортатимемо підручників. Вона каже, що це нас тільки втомить і заплутає, і що нам треба гуляти, взагалі не думати про іспити й рано вкладатися спати. Добра порада, але важко буде її дотриматися; мені здається, так завжди буває з добрими порадами. Пріссі Ендрюс казала, що цілісінький тиждень засиджувалася над книжками допізна, і я була сповнена рішучості сидіти не менше, ніж вона. Ваша тітонька Джозефіна ласкаво запросила мене пожити під час вступних іспитів у неї в Бічвуді.
— Ти ж напишеш мені звідти, гаразд?
— Напишу у вівторок і розкажу, як минув перший день, — пообіцяла Енн.
— У середу я весь день стримітиму на пошті, — присяглася Діана.
Наступного понеділка Енн поїхала до міста, а в середу Діана, як і було домовлено, чекала на пошті, і ось одержала листа.
«Люба Діано, — писала Енн, — зараз вечір вівторка, і я пишу тобі з бібліотеки в Бічвуді. Учора мені було так самотньо в моїй кімнаті, і дуже хотілося, щоб ти була тут. „Зубрити“ я не могла, бо дала слово панні Стейсі, але так тяжко було втриматися й не розгорнути підручника з історії, як раніше тяжко було відкласти роман, коли я мусила вчити уроки.
Сьогодні вранці панна Стейсі прийшла по мене, і ми пішли до вчительської семінарії, дорогою забравши ще Рубі, Джейн та Джозі. Рубі попросила взяти її за руку, а руки в неї були просто крижані. Джозі сказала, що в мене такий вигляд, наче я цілу ніч не спала, і що мені забракне сил упоратися з навчанням, навіть якщо я вступлю до семінарії. Бувають миті й навіть цілі періоди, коли мені здається, що в моїх намаганнях полюбити Джозі Пай немає жодного поступу!
Ми прийшли до семінарії, де були цілі юрби учнів з усього острова. Першим ми побачили Муді-Спурджена, який сидів на сходах і щось мурмотів собі під ніс. Джейн запитала, що це він робить, а той сказав, що повторює табличку множення, щоб угамувати нерви, і попросив заради всього святого йому не заважати, бо коли він зупиниться хоч на мить, то перелякається й забуде все на світі, а табличка множення підтримує йому лад у голові!
А тоді нас розвели по класах, і панна Стейсі вже не могла залишатися з нами. Ми із Джейн сиділи разом, і вона була така спокійна, що я аж заздрила. Джейн така розумна й врівноважена, що їй жодна табличка множення не потрібна! Я думала, чи вигляд у мене такий самий, як відчуття, і чи комусь чути, як моє серце гупає на ввесь клас. Тоді зайшов чоловік і почав роздавати екзаменаційні завдання з літератури. Я взяла своє, і руки в мене похололи, а в голові запаморочилося, і на одну жахливу мить я відчула, Діано, точнісінько те саме, що й чотири роки тому, коли спитала в Марілли, чи дозволить вона мені лишитися в Зелених Дахах… а тоді все вгамувалося, і серце знов закалатало — бо доти воно зовсім перестало битися, — я вже бачила, що із цим завданням упораюся так чи інак.
