Неоднаковими стежками - Нечуй-Левицький Іван Семенович (книги онлайн бесплатно без регистрации полностью txt) 📗

Другого дня Ме­ла­ся по­чу­ва­ла, що во­на все-та­ки ще не на­ба­ла­ка­лась дос­хо­чу, не ви­ки­да­ла з своєї душі усіх київських вра­женнів та но­ви­нок. Ті бра­ла не­терп­ляч­ка ви­ки­дать усе до реш­ти, як кра­тер Ве­зувія до­ти не вга­мується й не сти­шиться, до­ки не ви­ки­дає до ос­тан­ку усього по­пе­лу та роз­топ­ле­ної ла­ви з сво­го розд­ра­то­ва­но­го нут­ра. Ме­ласі ще й дру­го­го дня вранці за­ма­ну­лось з кимсь поділиться дум­ка­ми та но­ви­на­ми. Нер­ви її ще не вга­му­ва­лись; ви­хор в душі ще не сти­шивсь. Во­на звеліла зап­ряг­ти коні й по­ка­та­ла до Ма­русі. І з Ма­ру­сею во­на ще ба­ла­ка­ла, а най­більше за кра­су­ня Го­луб­ко­ва та йо­го по­хо­рон, бо й во­на ко­лись бу­ла за­ко­ха­на в то­го ар­тис­та. Ста­ра Ма­ру­си­на ма­ти й собі ви­ди­ба­ла з по­коїка в світли­цю, сіла попліч з Ме­ла­сею, аж при­ту­ли­ла ста­ре ву­хо до Ме­ласі й слу­ха­ла цікаві Ме­ла­сині оповідан­ня. Ста­ра й са­ма ож­ва­ви­лась і по­ве­селіша­ла. Ме­ла­ся не­на­че чи­та­ла їм чу­до­во й жар­тов­ли­во скла­де­ний га­зет­ний фельетон. Аж після цих одвідин Ме­ла­ся по­чу­ти­ла, що її вже не кру­те й не тур­бує який­сь черв'як в се­ре­дині, що во­на вже зігна­ла ос­ко­му і в неї нер­ви зас­по­коїлись.

Цілі м'ясниці Ме­ла­ся пог­ля­да­ла не­лас­ка­ви­ми очи­ма на Ми­шу­ка, все чо­гось чеп­ля­лась до йо­го ча­сом без при­чи­ни, все ніби на­ла­зи­ла, на­ма­га­лась на свар­ку та зма­ган­ня, все до­ко­ря­ла, що він над­то вже час­то їзде до сусіда Нек­ра­ше­ви­ча, щоб ба­виться кіньми та грать у кар­ти, а на тік ніко­ли навіть не заг­ля­дає.

На мас­ниці Ми­шу­кові за­ма­ну­лось поїхать до Києва та роз­ва­жить се­бе тро­хи. Гро­шей в йо­го в ки­шені бу­ло об­маль.

- Меласю! Я оце хо­чу побігти до Києва та посп­рав­лять собі уб­ран­ня або за­мо­вить в крав­ця де­що, бо я вже об­но­сив­ся. Поп­ро­си, будь лас­ка, в та­та тро­хи гро­шей, - ска­зав Ми­шук лас­ка­веньким го­ло­сом.

- Яке уб­ран­ня? Ще що ви­га­дай! В те­бе до­волі уся­ко­го, сли­ве новісінько­го уб­ран­ня. Си­ди ли­шень вдо­ма та не ри­пай­ся, бо ви­хо­ло­диш ха­ту… Чкур­ну­ла б у Київ оце й я, та, бач, го­ренько, що в тат­ка по­рожньо в ки­ше­нях. Чом би пак не поїхать, не по­ба­виться і в опері, і в Ша­то в ка­фе­шан­тані… як­би бу­ло за що. Є що ку­пить у Києві, - та ку­пи­ла бігма, як ка­жуть в при­казці. Як розс­та­раємось гро­шей, то тоді й поїде­мо швен­дять у Києві, - бу­боніла Ме­ла­ся з лег­ким розд­ра­ту­ван­ням.

- Та в ме­не то є гроші, але, бач, не вис­та­че на все, - обізвавсь Ми­шук, за­пи­ку­ючись.

- А ко­ли не вис­та­че на все, то знай, що та­то не мо­же нас­та­чить до­волі гро­шей і на се­бе, і на нас, - ска­за­ла Ме­ла­ся й по­ча­ла гри­мать на Ми­шу­ка та наріка­ти на ма­лий засіб в батька, чо­го пе­редніше Ми­шу­кові ніко­ли не до­во­ди­лось чу­ти од неї.

Мишук ле­генько зітхнув і з до­са­ди сів вер­хи на ко­ня та й по­ка­тав на кар­ти до Нек­ра­ше­ви­ча. На­лаз­ли­ва та нас­тир­ли­ва Ме­ла­ся вже зовсім об­рид­ла йо­му й на­до­ку­чи­ла своєю завсідньою при­чеп­ливістю та бур­чан­ням. Він по­чав пе­ресвідчу­ваться, що Ме­ла­ся не тільки не доб­ра, але й лай­ли­ва, нез­дат­ли­ва, упер­та й не­поділшли­ва; са­ма лад­на гу­ля­ти й мар­ну­вать гроші, а йо­му ве­лить сидіти вдо­ма та пісню­кать са­ме в ве­се­лий час мас­ниці, ко­ли ввесь мир хре­ще­ний п'є та гу­ляє.

Тільки аж вес­ною в маї Мишу­кові якось вда­лось ви­ка­ню­чить гро­шей в Ме­ласі. І він чкур­нув з Нек­ра­ше­ви­чем до Києва.

В Царсько­му сад­ку Ша­то в той час вже по­ча­лись гу­лян­ки; вже по­од­чи­ня­ли літні те­ат­ри та ка­фе-шан­та­ни. За­ну­див­шись на селі, Мишук з Нек­ра­ше­ви­чем ки­ну­лись з жа­до­бою на усякі за­бав­ки й що­ве­чо­ра гу­ля­ли в Ша­то тро­хи не до біло­го дня. Після спек­так­лю ця дав­ня гу­ля­ча ком­панія зви­чай­но пи­ла чай, а потім усі ве­че­ря­ли на ве­ранді кур­за­лу. Нек­ра­ше­вич та Ми­шук за­гу­ля­лись так, що їм і до­до­му не хотілось вер­таться. Вже ми­нув тиж­день, а во­ни все гу­ля­ли з своїми давніми при­яте­ля­ми цілим гур­том, в кот­ро­му ску­пи­лись відомі в Києві гультяї, тро­хи не ши­бе­ни­ки, що аж упа­да­ли ко­ло вся­ких співа­чок та ар­тис­ток.

Мелася жда­ла, жда­ла і не мог­ла діждаться Ми­шу­ка. В неї май­ну­ло заздріння, чи не чкур­нув ча­сом Ми­шук десь на теплі во­ди, або­що.

«Щось там та скоїлось! Не­дур­но ж Лю­ба на­тя­ка­ла мені зовсім не двоз­нач­ни­ми сло­ва­ми… А во­на все знає, що тільки діється, не­на­че со­ро­ка на хвості при­но­се їй усякі звістки. Нев­же він ме­не не лю­бив, а тільки прис­тав­ляв­ся і од­ру­живсь зо мною так собі, аби на­посістись на мою Дер­качівку та за­гар­бать її в свої ру­ки?» - ду­ма­ла Ме­ла­ся, ля­га­ючи і вста­ва­ючи.

І в неї май­ну­ла дум­ка поїха­ти до Лю­би на вивідки, щоб за все док­лад­но дізнаться од неї. Во­на зібра­лась наш­вид­ку, спох­ва­ту де­що за­був­ши взять з со­бою, та й поїха­ла в Київ, щоб ви­пи­тать за все в Лю­би, а ко­ли тра­питься, то при на­годі і впійма­ти сво­го чо­ловіка на га­ря­чо­му вчин­ку.

Мелася своїм зви­чаєм заїха­ла до Кан­ди­би­хи і, трош­ки при­че­пу­рив­шись, за­раз побігла до Лю­би та й по­ча­ла свої роз­пит­ки та вивідки. Лю­ба приз­на­лась, що бу­ла вчо­ра й по­зав­чо­ра в Шаті на гу­лянці й обид­ва ра­зи ба­чи­ла на ве­ранді в пізні об­ля­ги ком­панію, ба­чи­ла там і Нек­ра­ше­ви­ча й Ми­шу­ка, що ве­че­ря­ли за дов­гим сто­лом, а з па­ни­ча­ми ве­че­ря­ло зо три чи чо­ти­ри співач­ки з ка­фе-шан­та­на.

Увечері Ме­ла­ся пе­ре­ди­ви­лась в Шаті усіх панів і па­ничів: Ми­шу­ка й Нек­ра­ше­ви­ча не бу­ло. В неї тро­хи одійшло од сер­ця. Во­на по­ча­ла в думці до­ко­рять собі за заздріван­ня й навіть глу­зу­вать з се­бе за те, що пос­лу­ха­ла лег­ко­важ­ної при­ятельки.

Після спек­так­лю Ме­ла­ся з Лю­бою пішли гу­лять по пла­цу і вміша­лись в гус­тий на­товп. Му­зи­ки гра­ли, аж од­ляс­ки йшли з не­ши­ро­кої до­ли­ни по го­рах та при­гор­ках, за­ку­та­них в густі старі ли­пи та клен­ки. Кур­зал сто­яв на ви­со­ченько­му при­гор­ку; і в бу­дин­ку дві прос­торні ве­ран­ди з ко­лон­ка­ми в верхньому й ниж­чо­му по­версі бу­ло вид­но на­низ на плац, як на до­лоні. В яс­но­му освітленні бу­ло вид­но всі сто­ли. Ме­ла­ся зо­ри­ла бист­ро очи­ма по сто­лах. За од­ним дов­гим сто­лом на нижчій ве­ранді в са­мо­му кут­ку во­на не­за­ба­ром уг­ляділа Нек­ра­ше­ви­ча, а по­руч з ним сво­го Ми­шу­ка в ряд­ку інших па­ничів. Про­ти їх сиділо чо­ти­ри панні. Од­на з їх бу­ла ду­же пос­тав­на та по­каз­на, біля­ва та гар­на, з ку­де­лею ру­со­го во­лос­ся на го­лові, прит­ру­ше­но­го срібни­ми блискітка­ми. В Ме­ласі аж но­ги зат­ру­си­лись.

- Он де він ти­няється! Он де він бай­ди­кує й мар­нує гро­ша­ки! - про­мо­ви­ла Ме­ла­ся. - А я йо­го до­ма жду й сподіва­юсь, в вікна виг­ля­даю щод­ня, що­го­ди­ни. Ну, те­пер же на­чу­вай­ся! Пот­ри­вай же! А ска­жи мені, сер­це Люб­ко, хто то з ним бен­ке­тує, щоб я мог­ла об­ви­ну­ва­чу­вать йо­го в вічі пев­ним фак­том, а не наз­до­гад!

- Ото попліч з ним си­дить ту­тешній по­ет Та­ра­новський, що дру­кує свої по­га­ненькі вірши­ки в ту­тешніх га­зе­тах, але він гу­ляє завж­ди з ак­то­ра­ми цілі ночі. А он далі отой біля­вий пос­тав­ний німець - то ре­жи­сер опе­рет­ки, а за ним он­деч­ки бов­ваніє су­хор­ля­вий па­нок - то який­сь за­во­ло­ка, хер­сонський дідич. А ота біля­ва панія з ку­де­лею на го­лові - то співач­ка з ка­фе-шан­та­на, на ймен­ня Ди­во-Камілла. А хто оті три панії, що до їх за­ли­ця­ються ка­ва­ле­ри, на­пев­но не ска­жу, хто во­ни такі. Здається, ота гар­ненька, он ди­вись, що з ви­со­ки­ми чор­ни­ми бро­ва­ми, що все ре­го­че та ніби ти­ми бро­ва­ми мор­гає на Нек­ра­ше­ви­ча, - то, здається, акт­ри­са з дра­ма­тич­ної спілки, - ска­за­ла Лю­ба.

Вечеря, оче­ви­дяч­ки, бу­ла ду­же приємна. Ми­шук ре­го­тавсь, аж ку­че­ря­ву го­ло­ву за­ки­дав на спин­ку стільця, та все роз­мов­ляв з гар­ною біля­вою співач­кою. Усі за сто­лом бу­ли ве­селі. В за­кут­ку бу­ло яс­но, як удень, люд­но, ве­се­ло й гар­но. Лю­бу й Ме­ла­сю аж за­вид­ки бра­ли. Обидві во­ни так і шуг­ну­ли б ту­ди, щоб по­ба­виться хоч і до біло­го дня в то­му по­етич­но­му й ве­се­ло­му кут­ку, що се­ред тем­ної ночі був схо­жий на гар­ну сце­ну в те­атрі.