Брати Кошмарик, Магістр і я - Брошкевич Ежи (лучшие бесплатные книги TXT) 📗
Потім відразу ж почала говорити.
На першому ж реченні хтось із четвертого ряду хрипким тенором перебив її:
— Я можу витерпіти кольорові димарі і те, що палає Вісла. Можу вдавати, що бачу гномика магістрика Гібридоника Вернигірку, але з ланками розмовляти не буду! Не буду — й годі!
Однак таке нахабство вийшло боком п'яненькому тенорові, який «не хотів розмовляти з жінками». Перш ніж Ганка встигла запитати: «А чому саме?» — в повітрі майнула тінь «магістрика Діонізійка», який стрибнув просто на ту п'яну голову. Та й тенорові сусіди виявились такими само жорстокими, як і магістр. Вони спільними зусиллями зіпхнули бідолаху на підлогу і спокійно та безжально тримали його під кріслом. А магістр так само спокійно та безжально сів йому на голову і ще глибше запхав під крісло.
Ганка змушена була трохи перечекати, тому що присутні захоплено вітали її.
— Добродії,— сказала вона ледь посміхаючись, — я помітила, що не всі ви хочете розмовляти з жінками. Більше того, помітила, що лише частина наших гостей обурюється нашою програмою, лише частина виражає своє невдоволення словами, сміхом і криком. А інші дивляться, мовчки слухають і думають. Найважливіше те, що вони справді думають. Може, зараз візьме слово хто-небудь із тих задуманих?
Під кріслом, де всадовили чоловіка, який не хотів розмовляти з жінками, щось розлючено забулькало. Забулькало й затихло.
Водночас із крісла в протилежному кінці ряду встав жвавий чоловік із молодим обличчям, але з дуже стомленими очима.
— Тут є нас кілька, — сказав він, — кілька відповідальних людей, які без крику й галасу порозумілись між собою під час цього перегляду… ми за те, щоб ця програма транслювалась по телебаченню. Тим більше, що «чума» з тисячі різних «Кольорових димарів» поширюється по всій Польщі. Це правда, що фільтри маємо старі й несправні.
Відразу втрутився директор «Димаря А»: — Що означає «маємо»? Ви, колего, базікайте від свого імені!
— Більш ввічливо, будь ласка! — гукнув хтось невідомо звідки (напевно, магістр Діонізій).
Грубіян оторопів. Видно, не дуже відважний з нього герой.
Чоловік із молодим обличчям і втомленими очима зневажливо знизав плечима й вів далі, паче ніхто його не перебивав:
— Я не маю нічого проти того, щоб ще разів із десять знімали на кіноплівку димар тих підприємств, які я тут представляю. Але за однієї умови: зніміть також нашу роботу, наші машини й насамперед наших людей. В першу чергу колектив, який працює над фільтрами наших димарів. Це димарі ще з часів царя Гороха, королів Мешка й Болеслава Сором'язливого. Проте саме ці фільтри затримують дев'яносто вісім відсотків забруднення. То як? Буде новий фільм?
— Буде! — твердо запевнив Фуньо. — Хочу тільки запитати, скільки з присутніх тут представників місцевих підприємств погодяться взяти участь у тому другому фільмі?
Піднялось усього чотири руки, і знявся такий галас, що важко було почути самого себе. Здавалося, ніби до проекційного залу Краківського телебачення вдерлась юрба п'яних шляхтичів з оголеними шаблюками, репетуючи:
— Вето!
— Не дозволю!
— Ганьба!
— Вони ще хочуть знімати!
— Підлабузники!
— Не дозволимо!
Мушу признатися, що тут я навів не більше десятої частини лайок, якими обсипали п'ятьох справедливих керівників їхні колеги.
Що буде далі? Крикуни трохи стихли. У дверях промайнули дві постаті — Ярек і Марек. Мабуть, вирішили, що основну роботу вже зроблено й вони можуть зайнятись чимось іншим.
Я вдарив себе по лобі — не дуже сильно, але й не легенько. Збагнув, чим займуться брати Кошмарик найближчим часом. Фільтрами! Це ж ясно, як день! Мені не ясно лише одне: який фільтр вони оберуть? Верхньопропускиий чи нижньопропускний?
Я оглянувся навколо. Аж зненацька той тип від «Димаря А» повернувся в мій бік і закричав:
— Послухайте! Це ж отой лепетун почав! Шановний літератор, шановний редактор в усьому винен. Скільки вам, редакторчику, заплатять за те, що з нас люди сміятимуться?
Я відчув, що блідну від злості; але голос у мене був спокійний.
— Пане віце-директоре! В своїх доповідних ви пишете, ніби у вашому димарі такі чудові фільтри, які затримують близько дев'яноста дев'яти відсотків пилу й газів. Так?
— Звичайно, так.
— А тим часом, шановний директоре, згідно з іншими обрахунками ваші фільтри затримують ледве дев'яносто відсотків. Тобто — справжня халтура. Крах у димарі.
Віце-директор «Димаря А», який був таким самовпевпеним під час «Ночі чудес», мить завагався, але потім знову закричав:
— Пишіть собі ваші нісенітниці, де вам заманеться! Однак раджу вам: не пхайтесь між робочих людей, між фахівців! Що ви тут теревените про мої фільтри? Як ви смієте чіпляти мені оті дев'яносто відсотків? Самі ви сорок відсотків! І взагалі, хто з фахівців може поручитись за ваше право брати участь у цій ідіотській передачі?
— Я!
Нарешті озвався голос, якого я вже давно чекав. І був то металевий голос мого тезка, тобто варшавського Єжи Б.
Він пролунав дуже вчасно. Можна сказати, за хвилину до дванадцятої.
Віце-директор «Димаря А» помітно розізлився й почав галасувати:
— Яке «я»? Що це за «я»? Будь-хто може прийти сюди з вулиці й сказати «я»! Тому я хочу зараз же дізнатись, що криється за цим «я»! Чи можна врешті довідатись, хто цей лисуватий товстун?
— Можна.
— Я слухаю.
— Мене звати Єжи Б. А хто я такий? Я уповноважений уряду в справі охорони природного середовища.
— Уп… уп… уп?.. — забелькотів білий як стіна директор.
— Саме так, — сказав я, прямуючи до дверей, — уп-уп-упов-новажений уряду. Дякую всім і до побачення.
Нарешті! Я був вільний і впевнений, що Єжи Б., уповноваженому уряду, легше буде розмовляти з добродіями із середніх рядів у моїй відсутності. Вони не матимуть кого обзивати нефахівцями, літераторами й редакториками. І я тим охочіше вийшов, що в мене з очей зненацька кудись зникли брати Кошмарик, а не встиг я оглянутись, як кудись запропав і шановний магістр Діонізій Гібридон Вернигора.
Дивна річ. В проекційному залі телебачення брати Кошмарик здавали, ніби не знають мене. Магістр теж трохи так вдавав. Але не цілком. Хіба що від пояса вгору. Та й то не повністю.
Незважаючи на все це, настрій у мене дуже поліпшився, навіть став чудовим. Я впевнився, що поки що всі телебачення, райдужні дими, палаючі Вісли, розмови з директорами, із заступниками директорів та заступниками заступників вилетіли у мене з голови. Пора вже трохи відпочити. А коли настане дощова осінь, сяду за свій робочий стіл і коротко напишу про те, що об'єднує братів Кошмарик з магістром Діонізієм Гібридоном Вернигорою і що об'єднує братів Кошмарик та магістра Діонізія Гібридона Вернигору з нижчепідписаним Єжи Б., письменником, на жаль, гіршого, ніж середнього, віку.
Я попрощався з швейцарами й вийшов на вулицю. Вранці повівав лагідний південно-західний вітерець. А зараз він розійшовся, розвіявся, розгулявся зовсім по-чоловічому.
Я подивився на місто. Коли востаннє бачив його в такій чистій і прозорій красі?
Довгенько постояв, дивлячись на Краків із пагорба, що зветься Кшемйонки. Дивився і був дуже зворушений. Я не народився в Кракові, не провів у ньому більшої частини свого життя. Та все ж вважаю це місто місцем свого народження, і мені здається, що кожен поляк, який народився не в Кракові, має двоє своїх рідних міст: те, в якому він народився, і це, тобто Краків, у якому народилася Польща.
Однак далі я не зміг про це роздумувати. В тиші, яку не порушили ані шум мотора, ані шарудіння шин по асфальту, пролунав веселий дует:
— Пане Єжи, добрий день!
— Добрий день, пане Єжи!
Я ще нічого не їв і не пив, та на якусь мить відчув, ніби давлюсь кокосовим горіхом середнього розміру.
Звичайно — це братики Кошмарик! Вони веселі, сміються, всміхаються. Вони сміються нахабно, бо в них царським транспорт. Марек вів машину, Ярек сидів біля нього. Машину я впізнав, це був білий «мерседес» мого варшавського тезка.
