Золота медаль - Донченко Олесь (лучшие книги читать онлайн .txt) 📗
«Отже, буде дві золоті медалі,— тим часом думала Ніна.— У мене і в Марійки. Ну, що ж, я рада. А втім, навіщо себе запевняти й цьому? Якщо навіть такий Марійчин успіх і не викликає в мене особливого захоплення, то я щиро їй вдячна за те, що навчила й мене, як треба працювати по-справжньому.
Ні, далі так не можна! Якщо Марійка завоювала перше місце в класі, то це значить, що вона, Ніна, відстала. Вона — на другому плані! Тепер Ніна Коробейник лишилась позаду. Гаразд, ще побачимо! Я доведу, доведу!
Треба тільки заспокоїтись. Головне — попрацювати на повну силу своїх можливостей. У неї, Ніни Коробейник, цих можливостей, безумовно, біль-ще, ніж у Марійки. Знову вийти на перше місце... Знову...»
На великій перерві до Юлі Жукової підійшла Варя Лукашевич. Дівчина була чимось дуже занепокоєна. Стурбувалась і Юля. Відразу майнула думка про Жоржа.
— Що? Знову твій фотограф?
— Чекатиме сьогодні ввечері,— промовила Варя.— Якщо не піду, то каже, що знайде мене... що я не втечу від нього... А я...
— А ти?
— А я вже твердо вирішила: буду вчитися... Поступлю в консерваторію...
Варя зашарілась, озирнулась, чи ніхто не чув її слів.
Жукова просвітліла, дивилась на подругу сяючими ніжними очима.
— Варенько, безповоротно? Хороша ти моя! Не знайде він тебе, не бійся! Так зробимо, що й шукати не стане!
Враз так і пирснула сміхом:
— Ну, ми ж йому утнемо! Пам’ятатиме! Віриш мені, Варюшо? Де він тебе чекатиме?
— О сьомій на мосту...
— Чудово! Ти не турбуйся, з мосту ми його не скинемо.
Рівно о сьомій Юля Жукова була на мосту. Вова Мороз і Марійка Поліщук спостерігали здалека.
Юля вже помітила мовчазну постать Жоржа з цигаркою в зубах і підійшла до нього:
— Ось і я! Здається, вам довго чекати не довелося!
Жорж випростався, вийняв з рота цигарку. Ліхтар освітлював його обличчя, здивоване і майже зле.
— Дозвольте...— вихопилось у нього.
Жукова стояла перед ним, втупивши в нього очі:
— Що ви просите дозволити вам? Пробачте, ви чекали побачити іншу?
Жорж кинув через поруччя цигарку, рвучко засунув у кишені пальта руки, шарпнувся:
— Ви що? Який розговор?
— А зараз почуєте який,— незворушно промовила дівчина.— Вам лист. Читайте зараз же.
Вона простягла Жоржеві аркушик паперу. Він ухопив його, хутко пробіг очима: «Жорж! Я лишаюсь учитись і не хочу, щоб заради мене ви спізнились на поїзд. У мене зовсім інші мрії й інші бажання. Прошу не гаяти даремно часу і зустрічі зі мною не шукати. Варя Лукашевич».
— Точка!..— видихнув Жорж.
— А так,— спокійно ствердила Юля,— здається, Варя не забула поставити крапку. Цю записку вона просила передати вам, і ось я і мої товариші,— вона кивнула на Вову й Марійку, які підійшли,— виконали її прохання. Відповіді не потрібно! І ще ось що: комсомольська шкільна організація бере Лукашевич під свій захист! Так! І допоможе їй здобути вищу освіту. А вам бажаємо удосконалювати свою майстерність, щоб стати справжнім фотографом!
— Дозвольте! — сіпнувся Жорж. — Я не хочу слухати вашого розговору!
Він зім’яв записку і кинув її вниз, під міст.
— Розмову закінчено,— відповіла спокійно Юля.— На все добре!
— На все добре! — додали в один голос Вова і Марійка.
29
Марійка дуже хвилювалась — і коли записувалась у регістратурі на прийом до лікаря, і коли чекала своєї черги. Та нарешті її викликали, і дівчина увійшла в кабінет, уже заспокоївшись, і навіть змусила себе привітатись до лікаря з усмішкою.
— Вибачте, я не хвора,— пояснила вона,— а прийшла порадитися з вами. Мені доручила це зробити моя подруга. Її тітка захворіла, живе вона в селі.
Марійка потай сама собі дивувалась, як вона може так спокійно говорити неправду. Лікар — стара жінка — уважно слухала, злегка киваючи головою.
— Вибачте,— сказала вона,— що ж я можу вам порадити, якщо не бачила хворої, не знаю діагнозу?
— Ні, ні,— злякалась Марійка,— я вам усе зараз розповім! Діагноз уже відомий. Тітка моєї подруги хвора на пухирчатку. Ну і я хотіла розпитати у вас. З доручення.
У лікарки лягли на лобі зморшки.
— Хто ж лікує хвору?
— Там же, в селі, вона лікується. Але досі ніяких результатів... От... Чи довго триває ця хвороба? Ну, і які наслідки, і взагалі, чим краще лікувати?..
— Сідайте, — запросила лікарка.— Які ж ознаки хвороби?
Марійка розповіла все, що знала.
— Так, так...— Обличчя в лікарки стало суворе.— Бачите, є три види цієї хвороби. У жінки, за вашим описом, становище небезпечне. Пухирчатка — смертельна хвороба і загадкова. В тому розумінні, що досі наука не знає її збудника та радикальних засобів лікування. Можливо, що захворювання викликає інфекція. Але, знову ж таки, це ще не доведено. Хвороба надзвичайно рідкісна. У моїй практиці за тридцять років я пам’ятаю лише, здається, два випадки пухирчатки. Правда, зараз у клініці теж лежить одна жінка.
Лікарка не помітила, як здригнулась дівчина, і говорила далі:
— На жаль, тут не допомагають ніякі ліки. Всі найновіші препарати — і пеніцилін, і багато інших, теж результатів не дають. Рани ми лікуємо відпрацьованим автолом, вони загоюються, але хвороба лишається і... за кілька місяців хворий гине. Не зовсім приємно говорити вам, але випадків одужання майже не буває.
— Майже? Отже є якийсь процент?..
Лікарка швидко позирнула на Марійку:
— Якщо хтось і видужує, то це, мабуть, за рахунок неправильно поставленого діагнозу. Є ще в нас страшні й загадкові хвороби. А ви вчитесь? У десятому? Ну, от, поступите в медінститут і, може, присвятите своє життя медицині. Вивчатимете такі хвороби, зробите нові відкриття...
Дівчина вийшла з поліклініки приголомшена. Тепер вона вже знала, що її передчуття справджувались, мати помре. Розпач, відчай розривали їй груди, хвилинами з’являвся такий жах, що ціпеніло серце. Холодний вітер опалював обличчя, шарпав, свистів у вухах, а вона швидко йшла, майже бігла тротуаром, натикалась на пішоходів...
Після відлиги різко похолодало, калюжі замерзли, і Марійка, посковзнувшись, двічі впала, поки добігла додому.
Вона не спала всю ніч. Лише перед світанком склепила очі, але зараз же і прокинулась від страшного тягаря, що давив їй груди. Той тягар був у серці, не було сили скинути його. Здавалось примарою страшне горе, не можна було сховатись від нього ніде. Чому саме на її матір напала ця хвороба? Невже справді немає ніяких ліків, ніякого засобу врятувати її? Наука, така могутня наука, яка перемагає найлихіші пошесті, яка знайшла чудодійні препарати, навчила робити найскладніші операції, не може вилікувати матір, безсило відступає перед таємничою пухирчаткою?
Є такі ліки, є такі засоби, вони мусять бути і, можливо, що вони зовсім прості, тільки ніхто ще не відкрив їх... Їх знайдуть, обов’язково знайдуть... Учені зроблять тисячі і тисячі дослідів, минуть роки, наука переможе і пухирчатку, і рак, і туберкульоз, не буде ніяких загадкових хвороб. Але зараз мати мусить померти, бо сьогодні ще немає потрібних ліків.
Неймовірною здавалася сама думка про смерть. Можливо, що незабаром винайдуть новий препарат, і перед ним не встоїть ніяка хвороба...
Наступного дня була неділя, і Марійка пішла до батька Вови Мороза, який працював головним лікарем у клініці нашкірних хвороб.
Ліфтом вона піднялась на п’ятий поверх.
Зупинка. Цокнули залізні дверцята, відчинились. Марійка вийшла з кабінки.
Хвилин десять стояла перед дверима з дощечкою, на якій білів напис: «Петро Онисимович Мороз».
Серце калатало. Збентежена наступною розмовою з лікарем, не наважувалась натиснути кнопку дзвоника.
Двері відчинив лікар. Коли входила в кабінет, помітила, як визирнув з сусідньої кімнати Вова і відразу ж сховався. Знову стало нестерпно боляче — чому він немов злякався її відвідин? Ну, так, він теж знає всю правду, і йому важко дивитись їй у вічі, важко брехати.
Вона сіла в крісло, не чекаючи запрошення. Ноги дрібно тремтіли.
