Українські традиції - Ковалевський О. В. (читать книги полностью без сокращений txt) 📗

– Хто такий?

– Запорожець!

– За якою потребою?

– Спасатися!

Тоді ворота відчинялися, і прощальника впускали в обитель, а все його веселе товариство, з музиками, горілками, пивами й медами залишалося біля стін монастиря. А в той час прощальник, сховавшись за монастирською стіною, знімав із себе черес із рештою червінців, скидав дорогий одяг, одягав власяницю і розпочинав важкий, але давно бажаний шлях до «спасіння». [293]

Звичайно, не всі старі запорожці закінчували своє життя в монастирях; більшість умирали там, де жили, причому, якщо козак умирав у Січі, його ховали на спеціально відведеному біля кожної Січі цвинтарі; якщо він умирав у зимівнику чи бурдюзі, його ховали де-небудь на схилі глибокої балки, біля гирла ріки, біля мальовничого озера чи серед відкритого високого степу; над могилою померлого нерідко насипали високий курган «для пам'яті знатної людини» [294], тому й досі співається у козацьких піснях:

Померлих ховали у повному козацькому вбранні: жупані, черкесці, сап'янцях, шапці та при зброї; в труну часом ставили карафку горілки й череп'яну люльку, приказуючи при цьому: «А нумо, товариші, поставим йому пляшку горілки у голови, бо покійничок любив-таки її!» На могилі ставили кам'яного хреста, нерідко витесаного самим покійником ще за життя, на хресті робили відповідний напис і виставляли білий прапор на знак бездоганної чистоти померлого лицаря.

Але переважно запорожці гинули в боях, на морі чи на суходолі, під час походів проти неприятелів; тоді, звісно, козак складав свою «голівоньку» де доведеться; якщо траплялися при цьому товариші, вони нашвидку викопували могилу шаблями, землю з неї вибирали полами чи шапками й ховали померлого товариша; якщо ж козак помирав сам, то його кості спочивали зовсім без «чесного» поховання:

Ще гірше доводилося козаку, коли він, тікаючи з турецької неволі, потрапляв у дикий степ, безводну й безплідну пустелю і, зморений жахливим голодом і нестерпною спрагою, вмирав голодною смертю; тоді чорнокрилі орли очі його клювали, вовки степові м'ясо об'їдали й жовті кості по шляхах розтягали, а козацька голова з очниць травою-муравою проростала.

Торгівля. Промисли й ремесла у запорізьких козаків

Торгівля у запорізьких козаків розвивалася на дуже широких засадах, чому сприяло як розташування їхніх вольностей, так і природні шляхи сполучення: запорожці жили на роздоріжжі між Україною, Литвою, Польщею і Росією з одного боку та Кримом і Туреччиною з другого. Крім того, вони володіли кращою частиною «великого водного північного шляху з варяг у Царград», який споконвіку був відомий руським людям і вів до Чорного моря, а звідси у Царгород і на схід, – це ріка Дніпро з його широким і глибоким лиманом. Тому без перебільшення можна сказати, що вся торгівля Польщі, Литви, України й Південної Росії XVI—XVIII ст. була в руках запорізьких козаків і велася за їх посередництвом. Торгівля у запорізькому краї розпочалася уже наприкінці XV ст.: з акта 1499 р. ми дізнаємося, що вже тоді якісь козаки плавали вниз по Дніпру, ловили там рибу і згодом продавали її у Києві [295]. З інших актів відомо, що багато хто з українців здавна щовесни вирушав до порогів і нижче, ловив там рибу, полював на звірів і лише восени повертався у міста й продавав там свіжу й солену рибу і звіряче хутро. [296]

Як усі на світі люди, так, звичайно, і запорізькі козаки початково, укладаючи торговельні угоди з іноземцями, особливо з турками й татарами, вели німу торгівлю; не знаючи мови, обидві сторони, за літописним виразом, «помовали руками». Згодом усі торговельні угоди запорізькі козаки укладали за посередництвом окремого стану людей, так званих товмачів, котрі знали мови всіх народів, з якими козакам доводилось укладати торговельні чи якісь інші угоди. Як і в усіх інших народів, у запорізьких козаків торгівля початково була міновою, не виключаючи, зрештою, і вживання монет. Шляхи сполучення початково також переважно були природні – ріки й річки, згодом так звані «одвічні» шляхи, головним чином Муравський та Чорний з їх боковими гілками й поперечними дорогами. Засобом пересування по воді служили човни, чайки або галери, по шляхах – «мажі», або «паровиці», тобто великі чумацькі вози, й «палубці» – такі самі вози, але вкриті зверху від негоди, запряжені волами, по парі на кожен віз. У первісній країні, за відсутності якихось вигод у дорозі й при важких товарах, волів ніхто і ніщо не могло замінити.

Як і всіляку торгівлю, так і торгівлю в Запоріжжі можна розділити на два види – морську й сухопутну. Торгівлю водним шляхом запорожці провадили переважно з турками й татарами, а потім і з іншими східними народами, наприклад вірменами; морська торгівля зосереджувалася на Дніпрі, його лимані, Чорному, Азовському й Білому, чи Мармуровому, морях; головними її центрами були Січ, Очаків, Царгород. У Січі для всіх іноземних суден була чудова затока, що звалася «оступом»; це була дуже глибока бухта, що врізалася у річку Підпільну, оточена з усіх боків густим частоколом для захисту від вітру, куди вміщалася уся запорізька флотилія. Скільки купецьких кораблів прибувало в Запоріжжя з Туреччини, важко сказати, не маючи про це послідовних і точних даних. Лише з одного документа 1746 р. видно, що в цей час у Січ прибуло 8 суден, 7 з котрих були грецькими й 1 турецьким; 3 із них прийшло з Варни, 1 з Мессемврії, 1 зі Станкео, 1 з Царгорода, решта з Білого моря, тобто з Архіпелагу [297]. Зрештою, в тому ж документі кошовий отаман Василь Григорович Сич на запит київського губернатора М. І. Леонтьева зазначає, що взагалі в Січ у різний час прибувала різна кількість іноземних суден: часом по 5, часом 8, а часом і 10; що вони, не доходячи до Січі верству, повинні були витримувати 20-денну обсервацію новосіченського коменданта і що всі вони входили в січову бухту безмитно [298]. Але у згаданому документі перелічувалися лише великі судна, натомість нема жодних вказівок про кількість каботажних суден, так званих томбазів, що приходили в Запоріжжя з Туреччини.

Торгівля запорожців із турками розпочалася в дуже ранні часи й за досить сприятливих для низових козаків обставин. За договором 1649 р. турецького султана «з Військом Запорізьким і народом руським» козаки отримали дозвіл на вільне плавання Чорним і Білим (Мармуровим) морем з усіма їх портами, містами й островами, могли в будь-який час входити в порти, скільки завгодно стояти в них; могли вільно зноситися з купцями материкових та річкових міст з питань продажу, купівлі й обміну; мали право будувати в різних портах і містах власні будинки складів; звільнялися на сто років від усякого мита й податків і лише після вказаного часу зобов'язувалися платити «невеликий тягар податків», та й то не більший за той, що сплачували чи будуть сплачувати турецькі піддані. Війську Запорізькому було дозволено мати у Стамбулі власного представника купецьких інтересів, а султан наказав у одному з портових міст призначити власного намісника, на якого покладався обов'язок видавати за власним підписом і печаткою паспорти запорізьким купцям для їх плавання на суднах з правом стягати за кожний паспорт лише по одному червінцю та брати присягу з командирів суден про їх добрі наміри щодо турецької держави. Для утримання свавільних людей від морських грабунків козаки мали заснувати кілька портових міст, починаючи від місць за порогами й кінчаючи гирлом Бугу. Усіх свавільних наказували судити, без жодних перешкод для торгівлі, у султанського намісника. А проти піратів з донських козаків було вирішено виступати разом козакам і турецькій охороні. В разі недотримання командиром судна якоїсь з умов покаранню підлягав лише він сам, без перешкод для дальшого плавання судна. У випадку аварії судна чи смерті когось із купців решту речей постановили віддавати спадкоємцям або рідним. У боргових операціях козацькі купці мали такі самі права, як і турецькі; судна, люди, товари і зброя козацька мали бути для турецьких підданих недоторканими; щодо невільників, то козацьким купцям дозволялося викупляти своїх земляків, але не приймати на судна втікачів з неволі. В останньому випадку начальник, без шкоди для судна, мав повертати втікачів назад. Так само й турки зобов'язувалися повертати запорізьким купцям робітників, що втекли з козацьких суден [299]. У XVIII ст. правильному розвиткові торгівлі запорізьких козаків з турками заважали три обставини: 1) Белградський трактат Росії з Туреччиною 1739 p.; 2) несприятливі для запорізької торгівлі розпорядження кримських ханів; 3) шкідливі дії російських відкупників митних поборів, скеровані проти запорожців. За Белградським трактатом 18 вересня 1739 p., Росія не могла мати своїх кораблів на Чорному морі, а торгівлю мусила вести лише за посередництвом турецьких кораблів [300]. Найбільше від цього трактату потерпіли запорізькі козаки, які могли доставляти свої товари на власних дубах лише до турецького міста Очакова й тут або продавати їх за гроші, або обмінювати партія на партію; лише з 10 червня 1774 p., після укладення Кючук-Кайнарджійського миру Росії з Туреччиною, «коли торгівля і мореплавство російським купецьким кораблям дозволялися на всіх водах, як і плавання з Чорного в Мармурове й назад» [301], запорізькі козаки позбулися обмежень у своїй торгівлі з турками. Але за рік після того вони взагалі припинили своє політичне існування. Торгівлі запорізьких козаків з турками нерідко заважали й кримські хани. Зокрема, відомий у другій половині XVIII ст. (1758—1764; 1768—1769) хан Крим-Гірей, знісшися з очаківським пашею, заборонив великим турецьким суднам прохід до Запоріжжя, дозволивши лише перевантажувати товари біля Очакова на невеликі річкові човни й возити до Січі. Той самий хан, віддавши Козлівську митницю на відкуп яничар-азі, вимагав, щоб усі руські судна, що пливуть Дніпром до Очакова, розвантажувалися біля Очакова і відправляли свої товари суходолом у Козлів; те саме мусили робити й кораблі, що йшли з Чорного моря до Очакова і звідси до Запоріжжя. Зрозуміло, що такі розпорядження хана значно утруднювали торговельні стосунки запорізьких козаків із Туреччиною. До нас дійшов лист запорізького Коша З липня 1762 р. кримському ханові з проханням пропускати судна «з Білого й Чорного моря сюди, у російські кордони, також і з Січі туди судна без розвантаження», а в іншому випадку запорожці погрожували заборонити всім купцям, козакам, чумакам і ватагам їздити з Запоріжжя у Крим для купівлі у татар солі. Але вимога запорізьких козаків була дотримана лише 1765 p., вже за хана Селім-Гірея і після протесту російського консула, прем'єр-майора Олександра Никифорова. Крім утисків з боку кримських ханів, запорізька торгівля страждала й від російських відкупників митних податків. У другій половині XVIII ст. певний обер-директор митниці Шемякін уклав контракт із російським урядом на збір митних податків і змусив його видати розпорядження не допускати турецькі кораблі з Чорного моря й Архіпелагу в Запоріжжя; мотивом для такого розпорядження була висунута відсутність належних капіталів для торгівлі у запорізьких купців. Запорожці слушно зрозуміли це як лихо для свого краю і звернулися з проханням на найвище ім'я імператриці Єлизавети Петрівни; 1759 р. до Петербурга вирушила депутація від запорізького Коша, яка домоглася для себе певних полегшень у цьому питанні. [302]