Моксель, або Московія. Книга друга - Білінський Володимир Броніславович (читать лучшие читаемые книги .TXT) 📗
5
Наші дослідження підійшли до нового цікавого періоду — періоду створення першого князівства в межиріччі Оки і Волги. З попереднього матеріалу ми зробили висновок про те, що фінське плем’я меря до 1137 року продовжувало жити в старих межах своєї землі. Історія також засвідчила, що на той час у мерян не було князівської влади Рюриковичів, а загалом — народ меря перебував на низькому рівні розвитку. Як підтвердили наші дослідження, меряни до середини XII століття жили в родово-племінному суспільстві, не маючи ні централізованої влади, ні великих міст. Вони проживали в глибоких тайгових лісах, переважно окремими родинами, рідко — цілим родом із трьох-чотирьох родин. Села або селища на одну, дві, три землянки були головними осередками мешкання фінських племен не лише до середини XII століття, а й залишалися такими аж до XVIII століття. Цю думку-аксіому підтвердили не тільки наші дослідження, але також праці таких великих російських істориків, як С. М. Соловйов, В. О. Ключевський, М. І. Костомаров, О. О. Шахматов, Д. О. Корсаков і багато інших.
Цілком імовірно, великих міст як таких у мерян не існувало. Адже професор С. М. Соловйов у середині XIX століття засвідчив, що до приходу військ хана Батия міста так званої ростовсько-суздальської землі були насправді "невеликими селами, обгородженими частоколом". Слід гадати, що навіть ці "міста-села за частоколом" були вже набутком Юрія Довгорукого або його спадкоємців. Не міг же князь зі своєю дружиною підселюватися до нехристів-мерян. Це аксіома.
Навіть Катерина II говорила про це. Послухайте: "Серед князів, найбільш податливий до помилок перед приходом татар, був, безперечно, на мою думку, Георгій (Юрій Довгорукий. — В. Б.), син Володимира II: не одержавши Волинь і Галичину в уділ, він не давав ні хвилини спокою всім іншим удільним князям, своїм сучасникам, він налаштовував їх один проти одного, допомагаючи одним розправлятися з іншими... Його відправили (вигнали. — В. Б.) на річку Клязьму..; він побудував там кілька міст, яким дав назву тих міст, у яких йому відмовили на Волині, з-поміж інших він назвав Володимиром те місто, в якому він облаштувався, тому що Володимир був столицею Волині... Варто сказати, що є дві версії про Георгія (Юрія Довгорукого. — В. Б.), одна на його користь (яку нам підносила Москва. — В. Б.), друга — проти нього; я думаю, що одна — це версія Київських літописців, друга — версія літописців, які писали при нащадках Георгія (Юрія Довгорукого. — В. Б.), котрі облаштувалися спочатку навколо Москви, а потім і в самій Москві" [26, с. 131—132].
Катерина II цими словами пояснила багато чого. А саме: чому в неї виникла думка про необхідність вилучення древніх київських літописів; чому Юрій Довгорукий втік у чужі землі; чому в землі мері з’явилися "міста-села за частоколом" зі слов’янськими назвами. У своїх "Міркуваннях про проект історії Росії..." вона розповіла й багато про що інше. До речі, цією працею імператриця засвідчила, що саме вона склала "Проект історії Росії.
На нашу думку, якісь "селища" на місці сучасних Ростова (Великого) і Суздаля до приходу Юрія Довгорукого, скоріш за все, існували. Назви тих міст мали фінське походження: бо десь жили знамениті волхви, десь повинні були перебувати ритуальні "Кереметі з каменем Кардо-сярко". І, як розуміють читачі, мерянське "ритуальне місто" мусило розташовуватися подалі від великих доріг (рік), у глухомані.
Чим же займалися меряни в XII столітті?
Проживаючи в заболоченій, тайговій місцевості, фінські племена на той час не займалися землеробством. Головними їхніми заняттями були винятково — полювання, рибальство та дике бджільництво. Злакові продукти, яких споживалося мало, меряни купували в булгар та інших південних народів. Московські байки про забезпечення Новгорода зерном із ростовсько-суздальської землі в XII—XIII століттях — цілковитий абсурд. У ті століття в країні Моксель не було орних земель. Притім ручне землеробство, яке велося окремими родинами, не могло стати товарним. Воно не забезпечувало навіть потреб родини — виробника зерна. Всім зацікавленим нагадаю: навіть волзькі булгари, котрі у X—XIII століттях були значно розвинутіші, ніж фінські племена, за свідченням великого Ібн-Фадлана, у ті часи зі злакових продуктів знали тільки просо. Притому потрібно мати на увазі, що Волзька Булгарія в X—XIII століттях володіла значними степовими землями, де були чудові умови ведення землеробства. До речі, волзькі булгари вважали своїх лісових західних сусідів звичайними дикунами. Такий "парадокс величі" майбутніх "великоросів" у X—XIII століттях!
Необхідно пам'ятати: московський міф про великий торговельний "волзько-московський водний шлях", який нібито погубив шлях "із варяг у греки", також належить до шовіністичних вигадок російської історії. На північ від Волзької Булгарії з X по XVI століття не існувало ні більш розвинених народів, ні більш розвинених держав. Торговим центром була сама Булгарія. Притім уся територія фінських племен, починаючи з кінця XIII століття, стала ареною битви й різанини, так званого "збирання землі російської". Так тривало більше 400 років. Навіть мандрівники, що відвідували Московію у XV—XVII століттях, говорили про її землю як про "територію постійного місця битви".
Однак повернімося до Юрія Довгорукого. Поглянемо, як історична наука визначила землю, куди 1137 року прибув князь-вигнанець зі своєю ватагою.
"...Пригадуючи плин і напрямок найголовніших приток Волги, які становлять водну мережу Мері, — ми можемо без великої помилки зробити висновок, що ростовсько-суздальська земля за Юрія Довгорукого обмежувалася плином цих рік, тобто що її територія збігалася із землею народця Мері, поширюючись на північ до Білоозера, вгору за течією Мсти, Мологи, Костроми та Унжі, а на півдні обмежувалася Клязьмою і Москвою" [9, с. 95].
Хоч яким би шляхом досліджень ми йшли, обов’язково приходимо в мерянську землю. Не існувало іншої землі в майбутніх московитів у XII—XIII століттях. Та й пізніше. Професор Д. А. Корсаков засвідчив прибуття 1137 року Юрія Довгорукого до "народця Меря". Із пісні слова не викинеш. Якщо ж згадати знамениту "Карту Мерянської землі, складену графом О. С. Уваровим", видання 1872 року, — сумнівів не повинно виникати взагалі.
А далі професор Д. О. Корсаков продовжив свою думку, розповівши відому аксіому, про яву російська наука зовсім забула: "Кордони ростовсько-суздальської землі усвідомлюються, за справедливою думкою п. Погодіна (професора. — В. Б.), в епоху монгольську, хоча, властиво, і тоді неможливо визначити їх точно. Цього точного розмежування не існувало... Невизначеність, неясність у всьому — ось її основна характеристична властивість. Це властивість усякого народу в період його історичного дитинства, у зародкову епоху його культурного розвитку" [9, с. 95].
Юрій Довгорукий прибув "у зародкову епоху ... культурного розвитку... народця Мері". Тут нічого не зробиш, хоч як би московити напружувалися. У світі завжди діяли історичні закони розвитку. Вони (закони) ніколи й ні для кого не робили винятків, у тому числі й для московитів. Тому країна Моксель, за свідченням багатьох учених тих часів, залишилася на сторіччя найбільш відсталою частиною навіть Золотої Орди, не кажучи вже про русичів-українців, ляхів, германців абощо.
Московські вигадки насаджувалися в імперії завдяки грубій силі тоталітарної держави. Сьогодні московська імперська облуда — безсила.
Микола Олександрович Морозов у своїй книзі "Повісті мого життя", виданій у 1916—1918 роках, пояснив ще в ті часи російському суспільству безглуздість твердження про переміщення центру політичного розвитку й культури із древнього Києва в "частокольну Москву" після прибуття в неї Юрія Довгорукого. 'Усі ці переселення народів туди-сюди напередодні їхнього вступу в поле зору історії повинні бути зведені лише до переселення їхніх імен або, в кращому разі, — правителів, та й то з більш культурних країн у менш культурні, а не навпаки".
